Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 53)

— Кожне царство, поділене міжусобною ворожнечею, гине, — докинув він. — Так казав апостол Матвій.

— Слава Господові за істину, — промовив Альфред. — Тож мусимо позбутися Свейна.

І це була правда. Альфред планував висунутися на Ґутрума після Великодня, але не міг зробити того, доки в спину йому дихали Свейнові війська.

— Знайди Свейна, — повів далі він. — А компанію тобі складе Стеапа.

— Стеапа?!

— Він знає місцевість. Я вже сказав йому, що він муситиме слухатись тебе.

— Краще буде, щоб ви пішли туди удвох, — додав Беокка. — Не слід забувати, що Йосип відправив у Єрихон двох розвідників.

— Ви відправляєте мене в лігво ворога, — сердито буркнув я.

Та, розмисливши як слід пізніше, усвідомив, що в цьому є сенс. Дефнаширські дани очікували Альфредових розвідників, проте я знав їхню мову й міг зійти за свого, тому був найкращим варіантом серед наших вояків. А Стеапа був родом з Дефнаширу, знав ті землі й мав присягу перед Оддою, тому краще за всіх підходив для передачі олдерме-нові королівського розпорядження.

Отож у день, коли нещадно хлистав дощ, ми зі Стеапою висунулися з Етелінґеґа і взяли курс на південь.

Стеапа недолюблював мене, а я — його, тому їхали ми переважно мовчки, хіба час від часу я пропонував, який шлях обрати, а він не погоджувався.

Ми трималися біля великої дороги, збудованої римлянами, хоча йти доводилось обережно, адже такі шляхи дани використовували для фуражних експедицій і навал. Крім того, цим маршрутом піде Свейн, якщо вирішить приєднатись до Ґутрума. Проте жодних данів, як і саксів, ми не зустріли. Села й хутори, які траплялися на шляху, були розграбовані й спалені, це була подорож спустошеним краєм.

На другий день Стеапа звернув на захід. Не пояснивши такої неочікуваної зміни напряму, він помчав на узвишшя, а я поскакав за ним, покладаючись на його знання місцевості і вважаючи, що так навпростець ми виїдемо до високого обширу Дерентмори.

Він гнав швидко, з понурим виразом на обличчі, і я гукнув йому пильнувати, адже у видолинку нам можуть трапитися дани, та він не послухав. Замість того учвал спрямував свого коня якраз у видолинок, де нам відкрився хутірець.

Чи то пак, згарище хутірця, від якого лишились обгорілі руїни серед трави.

Це була глибока зелена долина з вузеньким пасовиськом у тіні дерев, на яких почали прокльовуватись перші весняні бруньки. По краях пасовиська густо росли квіти, проте на місці спалених будівель не лишилось рослинності — самі головешки, чорний попіл і грязюка. Злізши з коня, Стеапа рушив до згарища. Коли дани захопили Сіппангам, вони забрали його великий меч, тому в дорозі він мав здоровенну бойову сокиру, якою став ворушити чорні вуглини.

Я взяв його коня і разом зі своїм припнув до обгорілого ясеня, що ріс біля садиби. Спостерігав за Стеапою мовчки, відчуваючи, що будь-яке слово може не на жарт розлютити його. Велетень присів біля кістяка собаки, якийсь час мовчки розглядав обгорілі кості, тоді простягнув руку і погладив голий череп. На очах його забриніли сльози — або ж то обличчя йому змочила мряка, що дріботіла з навислих хмар.

Колись там жило кількадесят людей. З південного краю стояли залишки великого будинку, і серед згарища я розгледів ями, викопані данами попід стінами в пошуках захованих скарбів. Стеапа озирнувся на мене, стоячи біля одного з дрібніших попелищ, і я здогадався, що там, у прибудові для рабів, минуло його дитинство. Він не хотів, щоб я його чув, тому я тримався підкреслено на відстані, гадаючи, чи стане мені мужності сказати, що час їхати далі. Він почав копати, розрихлюючи вогкий ґрунт своєю великою сокирою й вигрібаючи його руками, доки в землі не утворилася неглибока могилка — якраз для собаки. На голих її кістках досі лишалося трохи хутра, проте плоті давно не стало. Ребра тварини лежали навколо неї, тобто загинула вона багато тижнів тому. Зібравши кості, Стеапа обережно склав їх у ямку.

Саме тоді й з’явилися люди. Спустошеною долиною можна проїхати, не зустрівши ні душі, але тебе помітять точно. Коли приходить ворог, народ ховається в лісах, і нині з-поміж дерев до нас вийшло троє.

— Стеапо, — гукнув я.

Він повернувся до мене, сердитий, що я перебив його, а тоді перевів погляд на захід, куди вказувала моя рука.

Він радісно скрикнув, і трійця, опустивши списи, кинулась до нього. Покинувши зброю, чоловіки обійняли здорованя і збуджено заговорили. Коли трохи заспокоїлись, я відвів одного з них, убік, щоб розпитати докладніше. Він розповів, що дани прийшли одразу після Йолю. Напали зненацька, коли ніхто ще не здогадувався, що вони взяли Дефнашир. Ці троє врятувалися, бо в той час валили буки в сусідньому лісі. Відтоді там і жили, остерігаючись данів, котрі досі блукали широм у пошуках провізії. Ми були першими саксами, яких вони тут побачили.

Чоловіки сказала, що поховали хуторян серед пасовиська на півдні. Стеапа пішов туди і впав на коліна серед мокрої трави.

— Його мати загинула, — сказав мені чоловік. Його англійська говірка була така дивна, що мені доводилося всякчас перепитувати, що він говорить, але ці три слова я зрозумів одразу. — Стеапа любив матір, — повів він далі. — Він привозив їй гроші, і її звільнили з рабства.

— А його батько?

— Помер. Дуже давно.

Подумавши, що Стеапа збирається викопати тіло матері, я підійшов до нього і сказав:

— У нас іще лишилися справи.

Він підняв до мене байдуже обличчя.

— Нам треба вбивати данів, — продовжив я. — Покарати тих, хто вбив тутешній народ.

Кивнувши, він став на ноги, вирісши переді мною горою. Обтер сокиру, сів на коня.

— Повбиваємо данів, — промовив він.

І, залишивши його матір лежати в холодній могилі, ми рушили на розшуки негідників.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ми подалися на південь. Просувались обережно, бо люди розповіли, що в цій частині ширу досі снують дани, хоча жоден нам не зустрічався. Всю дорогу Стеапа мовчав, аж доки в долині річки ми не виїхали до кам’яних брил, розставлених колом, — одного з чудес, залишених нам древніми. Такі кільця є по всій Англії, деякі просто велетенські, однак тут було кількадесят порослих мохом каменюк, не вищих від людського зросту, розставлених по колу за п’ятнадцять кроків одна від одної. Глянувши на них, Стеапа здивував мене словами:

— Це весілля.

— Весілля?

— Люди танцювали, а диявол перетворив їх на камені, — пояснив він.

— Чому? — обережно спитав я.

— Бо весілля було в неділю. Не можна одружуватись у неділю, ніколи! Це всі знають.

Якийсь час ми їхали далі в тиші, аж тут, знову здивувавши мене, Стеапа почав розповідати про своїх матір і батька, котрі були кріпаками Одди Старшого.

— Та жили ми незле, — підсумував він.

— Справді?

— Орали землю, сіяли, пололи, жали й молотили збіжжя.

— Але олдермен Одда не жив там, — тицьнув я пальцем у бік колишньої домівки Стеапи.

— Ні, не жив! — Він здивувався, що я міг навіть припустити таке. — Сам він нізащо б там не поселився! У нього був власний великий палац, та й зараз є. А там він мав розпорядника, який керував усім. Великий то був чолов’яга, справжній велетень!

Я замислився:

— А батько твій був невисокого зросту?

Стеапа здивувався:

— Звідки знаєш?

— Та просто вгадав.

— Батько був добрим робітником.

— Це він навчив тебе битися?

— Ні, не він. Мене ніхто не вчив. Я сам усього навчився.

Що далі на південь ми просувалися, то меншими були руйнування. Це мене неабияк дивувало, бо ж нам розказували, що на півдні ширу досі стоять дани, але життя там плинуло напрочуд нормально. Люди угноювали поля, копали рови і ставили огорожі, а на лугах паслися вівці. На півночі на загиблих ягнятах добряче розгодувалися лиси, а тут вівчарі з собаками успішно перемагали в цій нескінченній війні.

Дани стояли в Крідьянтоні.

Про це нам розповів священник, якого ми зустріли в селі під порослою дубами горою при струмкові. Забачивши мої довге волосся і браслети, святий отець сприйняв мене за дана і стривожився так, що навіть моя північна говірка не переконала його. Одначе Стеапа його вгамував. Вони побалакали, й піп припустив, що літо буде дощове.

— Так і буде, — відказав Стеапа. — Дуби позеленіли раніше від ясенів.

— Це знак, — погодився священник.

— Звідси далеко до Крідьянтона? — втрутився я в їхню розмову.

— Пішки можна дістатись за ранок, пане.

— Ти бачив тут данів? — спитав я.

— Так, пане, бачив.

— Хто їхній воєвода?

— Не знаю, пане.