реклама
Бургер менюБургер меню

Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 55)

18

За ним вийшла жінка. Вона спробувала забрати його назад у ліжко, але, побачивши мене, вибігла на середину зали і зробила те, що й при першій нашій зустрічі, коли прибула на весілля зі мною, — вдарилася в сльози.

Це була Мілдріт.

Вона була одягнена як черниця, в сіру сукню, підперезану мотузком, і носила великий дерев’яний хрест на грудях. На голові мала щільний сірий чепчик, з якого вибилося пасмо. Поглянувши на мене, вона розридалася, перехрестилася й вийшла. Не маючи більше сил стояти, за нею посунув Одда Старший. Двері за ними зачинилися.

— Вам дійсно тут раді, — повторив слова старого Гаральд.

— Але чого ви не чіпаєте данів? — спитав я.

Бо Одда Молодший уклав з ними мир, пояснив за вечерею шир рів. У цій частині Дефнаширу не чули про знищення Свейнового флоту при Кінвіті. Знали лише, що його люди, з жінками та дітьми, рушили на південь, палячи й руйнуючи все на шляху. Одда Молодший висунувся зі своїми військами в Екзанчестер, де підготувався до облоги, але замість неї Свейн запропонував переговори. Ні з того ні з сього дани припинили грабунки, оселилися в Крідьянтоні, відправили до Екзанчестера послів, і Одда зі Свейном уклали мир.

— Ми продаємо їм коней, — провадив Гаральд. — Вони добре за них платять: двадцять шилінгів за жеребця і п’ятнадцять — за кобилу.

— Продаєте коней, — розчаровано повторив я.

— Щоб вони могли поїхати звідси, — пояснив рів.

Слуги кинули у вогонь велике поліно. Вусібіч сипонули іскри, розігнавши псів, що лежали навколо багаття.

— Скільки людей привів Свейн? — спитав я.

— Багато.

— Вісім, дев’ять сотень? — натиснув я.

Гаральд знизав плечима. Я продовжив:

— У нього було двадцять чотири кораблі. Всього двадцять чотири. То скільки може бути в нього війська? Не більше тисячі. Частину вбили ми, ще частина не пережили зими.

— За нашими підрахунками, їх вісім сотень, — неохоче підтвердив Гаральд.

— А скільки народу у вашому фірді? Дві тисячі?

— З яких лише чотириста — справжні вояки, — виправдався рів.

Він казав правду, адже більшість фірду складають селяни, а от у данському війську кожен чоловік — природжений воїн.

Та навіть так Свейн нізащо б не кинув свої вісім сотень душ у бій проти двох тисяч — не тому, що боявся поразки, а тому, що не бажав заради перемоги ризикувати втратою зайвої сотні своїх. Через це він і. покинув грабежі й уклав мир з Оддою: у південному Дефнаширі він міг відновити сили після Кінвіту, Його люди зможуть відпочити, від’їстися, виготовити нову зброю й добути свіжих коней. Свейн розвивав і зміцнював свою армію.

— Не я вирішував це, — спробував виправдатися Гаральд. — Такий був наказ олдермена.

— А король наказує Одді прогнати Свейна з Дефна-ширу, — відрубав я.

— Звідки нам знати, що наказує король? — гірко промовив Гаральд, і настала моя черга ділитися новинами й розповідати про те, як Альфред урятувався від Ґутрума й осів серед боліт.

— А опісля Великодня ми зберемо докупи ширські фірди і розріжемо Ґутрумові війська. — Я звівся на ноги й додав гучно, щоб чули всі присутні: — Більше Свейнові ніхто коней не продаватиме.

— Але ж... — почав був Гаральд, але затнувся і похитав головою. Либонь, хотів сказати, що продавати коней їм наказав Одда Молодший, олдермен дефнаширський, але в останню мить втратив голос.

— Що наказав король? — звернувся я до Стеапи.

— Не давати їм коней, — проревів він.

Запала тиша, і Гаральд нервово махнув арфістові. Той ударив по струнах і заспівав, а що ніхто не підхопив пісні, його голос скоро затих.

— Треба перевірити вартових, — сказав рів і кинув на мене запитальний погляд, який я розцінив як запрошення скласти йому компанію, тому надів свої клинки і довгою вулицею пішов за ним до дерев’яної хатини, де стояла сторожа зі списами.

Побалакавши з вояками, Гаральд повів мене на схід, подалі від вогнища.

Долину перед нами поливав срібним світлом місяць, освітлюючи порожній шлях до лісу.

— У мене є тридцять готових до бою вояків, — сказав він несподівано. Це означало, що для бою йому бракує сил.

— А скільки війська має Одда в Екзанчестері? — спитався я.

— Сто або й сто двадцять.

— Слід було скликати фірд.

— Такого наказу я не отримував, — мовив Гаральд.

— А ти зробив щось, аби отримати його?

— Звісно. — Мої слова його зачепили. — Я казав Одді, що Свейна слід прогнати, але він мене не слухав.

— Він говорив тобі, що король наказував збирати фірд?

— Ні. — Гаральд змовк, дивлячись на залиту місячним сяйвом дорогу. — Про Альфреда нам не було відомо нічого, крім того, що він зазнав поразки і тепер десь переховується. І ми чули, що дани зайняли весь Вессекс і ще більше їхніх сил збирається в Мерсії.

— І Одда навіть не планував атакувати Свейна, коли той тільки висадився на наших берегах?

— Він думав лише про власний захист, тому відправив мене на Тамур, — відповів Гаральд.

Річка Тамур відділяла Вессекс від Корнвалуму.

— А брити що кажуть? — не відступався я.

— Їхні священники говорять їм не битися з нами.

— Що б там не казали їм попи, вони перейдуть річку, щойно побачать, як дани перемагають, — сказав я.

— А хіба вони й так не перемагають? — гірко спитав Гаральд.

— Ми досі маємо волю.

Він мовчки кивнув. У місті за нами завив пес. Рів крутнувся в той бік, немов зачувши небезпеку, але в ту ж мить виття урвалося, й він буцнув камінець під ногами.

— Свейн мене лякає, — зізнався він ні з того ні з сього.

— Він справді вселяє страх, — погодився я.

— Розумний, сильний і нестримний.

— Він дан, — сухо кинув я.

— Нещадний.

— Це правда, — знову підтакнув я. — Та невже ти думаєш, що коли ви нагодуєте його, дасте коней і притулок, він вас не чіпатиме?

— Ні, — зізнався Гаральд, — але так вважає Одда.

Отже, Одда — дурень, що пригрів вовченя, котре зарве його, як тільки набереться достатньо сили. .

— Чому Свейн не вирушив на північ до Ґутрума? — спитав я.

— Це мені невідомо.

А от я причину знав. Ґутрум перебував в Англії не перший рік і вже якось намагався захопити Вессекс, але зазнав невдачі, а зараз, за крок від мети, призупинився. Його здавна називали Ґутрумом Безталанним, і я підозрював, що за цей час мало змінилося. Він був багатий і мав численне військо, проте пильності не втрачав. А от Свейн прибув з норманських поселень в Ірландії й був зовсім інакший: молодший од Ґутрума, не такий заможний і вів за собою меншу армію. Та водночас він був значно кращим воїном. Тепер же, втративши флот, він ослаб, та зумів переконати Одду Молодшого дати йому притулок, де нині відновлював сили, щоб зустріти Ґутрума не розбитим воєначальником, котрий шукає допомоги, а могутнім данським полководцем. Його я вважав набагато небезпечнішим, і Одда Молодший робив його лише загрозливішим.

— Від завтра починаємо збирати фірд, — промовив я. — Так наказав король.

Гаральд кивнув. Хоч я не бачив його обличчя в темряві, відчував, що він не вельми зрадів. Та попри все він був людиною розсудливою і розумів, що Свейна слід прогнати з ширу.

— Я розішлю наказ, — сказав він, — але Одда може втрутитися й зупинити збір. Він уклав мир зі Свейном і не бажає його порушувати. Та й серед людей він має більший авторитет, аніж я.

— А як щодо його батька? Того вони послухають?

— Послухають, але він дуже кволий. Ви самі бачили, — відповів він. — Це велике диво, що він досі живий.