Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 56)

— Може, це тому, що за ним приглядає моя дружина?

— Так, — тільки й відповів рів. У повітрі між нами зависла якась ніякова, недовисловлена думка. — Ваша дружина добре про нього піклується, — додав він ніяково.

— Він її хрещений.

— Це правда.

— Так добре бачити її знову, — сказав я, але не тому, що справді так вважав, а тому, що так годилося. До всього, я не знав, що говорити. — Було б добре побачити сина, — додав я вже тепліше.

— Вашого сина, — рівно -повторив він.

— Він же тут?

— Так.

Він здригнувся й повернув голову до місяця. Я вже подумав, що він більше нічого не скаже, але, зібравшись із силами, рів повернувся до мене:

— Ваш син, лорде Утреде, він біля церкви.

Я не одразу второпав, що він має на увазі, та й розмисливши як слід, не надто зрозумів сенс його слів. Торкнувшись свого амулета, перепитав:

— Біля церкви?

— Не я маю казати вам про це.

— Але ти скажеш, — натиснув я, і голос мій прозвучав, ніби Стеапин рик.

Гаральд задивився на осяяну місяцем річку, що котила бліді води попід чорними деревами.

— Ваш син помер. — Він чекав моєї реакції, та я нічого не сказав, навіть не ворухнувся. — Він вдавився.

— Вдавився?

— Камінцем, — продовжив Гаральд. — Він був ще зовсім маленький. Знайшов камінець і проковтнув.

— Камінець? — перепитав я.

— З ним була нянька, але... — не договоривши, затнувся він. — Вона намагалася врятувати його, та було вже запізно. Він помер.

— На день святого Вінсента, — сказав я.

— Ви знали?

— Ні, не знав.

Проте саме на день святого Вінсента Ізольда зцілила Альфредового сина, етлінґа Едварда. Тоді вона ще сказала, що для того, щоб королівський спадкоємець жив, мусить померти інше дитя.

І тим дитям виявився мій син, Утред Молодший, якого я заледве знав. Коли Едвард зміг знову дихати, Утред задихався в передсмертній агонії.

— Співчуваю, — сказав Гаральд. — Це не я мав би розповідати вам, але ви мусите знати це, перш ніж знову побачитеся з Мілдріт.

— Вона мене ненавидить, — байдуже кинув я.

— Так, ненавидить. — Він замовк. — Я думав, вона втратить розум від горя, але Господь милував її. Вона хоче...

— Чого вона ще хоче?

— Стати монахинею в Крідьянтоні. Коли дани підуть. Там є невеликий монастир.

До Мілдріт мені було байдужісінько.

— Мій син похований тут?

— Під тисом біля церкви, — показав він мені.

«То нехай там і лишається, — подумав я. — Хай спочиває в могилці, чекаючи дня, коли світ поглине вселенський хаос».

— Завтра збираємо фірд, — повторив я.

Треба було рятувати королівство.

У Гаральдовому палаці зібрали священників і посадили переписувати наказ про скликання фірду. Більшість танів не вміли читати, та й попи їхні з потугами могли подужати навіть кілька слів, однак посланці мали доручення розтлумачити їм, що написано в сувоях. Танам було наказано збирати людей і вести в Окмундтун, а авторитету указу додавала воскова печатка з Гаральдовим гербом із оленем.

— Більшій частині фірду знадобиться понад тиждень, щоб добутись сюди, — застеріг мене шир рів, — а олдермен спробує зупинити людей.

— Що він може вдіяти?

— Припускаю, накаже танам не звертати уваги на мій указ.

— А Свейн? Що зробить він?

— Спробує вбити нас.

— І в нього є вісім сотень війська, яке буде тут уже завтра, — мовив я.

— А в мене — лише тридцять душ, — відповів Гаральд.

— Проте в нас є твердиня, — заперечив я, показуючи на вапняковий кряж із фортом.

У тому, що дани прийдуть, я_не сумнівався, адже скликання фірду загрожувало їхній безпеці, а Свейн був не з тих, хто просто так нехтує загрозою. Тому, поки гінці розносили звістку на північ та південь, містянам наказали зібрати найцінніше й податися до форту над річкою. Одних приставили укріпляти загорожу, інші погнали худобу на узвишшя, щоб дани не могли її захопити. Стеапа обійшов сусідні поселення з наказом усім придатним чоловікам брати всю наявну в них зброю і відправлятися в Окмундтун. Так уже до обіду в фортеці зібралося вісімдесят з лишком чоловік. Щоправда, вояків серед них було обмаль, а більшість не мали нічого, крім сокир, та навіть так військо на горі справляло загрозливе враження. Жінки позносили у форт харчі й воду, і більшість населення, незважаючи на дощ, залишилися там на ніч, остерігаючись нападу данів.

Одда Старший відмовився йти у форт, посилаючись на вік і слабке здоров’я. Сказав, що коли йому так судилося, він загине в Гаральдовому палаці. Ми з рівом спробували переконати його, та він не послухав.

— А от Мілдріт може йти з вами, — сказав старий.

— Ні! — скрикнула вона.

Мілдріт сиділа біля його ліжка, міцно зчепивши руки під широкими рукавами сірої сукні. Виклично зиркнула на мене, наче очікуючи наказу покинути Одду й рушати у фортецю.

— Мені прикро, — сказав я їй.

— Прикро?

— За нашого сина.

— Ти не був йому батьком, — кинула вона докірливо, зблиснувши очима. — Ти хотів зробити з нього дана, поганина! Тобі було байдуже до його душі!

— Мені не було байдуже до нього, — заперечив я, але вона не чула. Правду кажучи, навіть собі я звучав не вельми переконливо.

— Його душа в безпеці, — заспокоїв її Гаральд. — Тепер він у руках Господа нашого Ісуса Христа і щасливий з ним.

Мілрдріт перевела погляд на нього, і я побачив, що ці слова заспокоїли її. Однак вона все одно розплакалася, погладжуючи свій дерев’яний хрест. Одда Старший поплескав її по руці.

— Якщо дани прийдуть, лорде, я відправлю за вами людей, — сказав я йому, крутнувся і вийшов.

Бачити, як Мілдріт ллє сльози за втраченим сином, було несила. Це дуже тяжко — набагато важче, ніж воювати. Я начепив свої клинки, взяв щит і натягнув на голову блискучий шолом з вовком, тож коли Гаральд вийшов від Одди, біля вогнища він побачив справжнього воїна.

— Якщо розведемо велике багаття на східному боці міста, зможемо бачити, коли дани висунуться на нас, — сказав я. — Це дасть нам час перевести лорда Одду до форту.

— Так.

Він підняв очі на масивні крокви свого палацу, очевидно думаючи, що вже не побачить їх такими, бо ж дани спалять усе, коли прийдуть сюди. Перехрестився.

— Світом править доля, — мовив я.

Що ще я міг сказати? Дани можуть прийти і спалити його палац, але для порятунку королівства це незначна жертва, тому я пішов і наказав розвести багаття, яке освітило шлях на схід. Одначе дани не прийшли. Всю ніч дощило, і під ранок вартові були мокрі, змерзлі й сердиті. На світанку почали стягуватися перші вояки для фірду. Поки наказ дійде до дальших країв ширу й там озброять і відрядять людей в Окмундтун, мине кілька днів, та ближчі поселення відповіли негайно, тому вже до полудня біля форту зібралося майже триста чоловік. Авжеж, справжніми воїнами — зі зброєю, щитами, обладунком — з них було не більш як сімдесят. Решту ж складали селяни з сапами, серпами й сокирами.

Гаральд відрядив кілька експедицій по збіжжя, бо ж одне діло — зібрати військо, зовсім інше — прогодувати його. Ніхто не знав, як довго доведеться тримати оборону. Якщо дани не прийдуть до нас, ми підемо самі проганяти їх із Крідьянтона, а для цього нам знадобиться весь дефнаширський фірд. От тільки я припускав, що Одда Молодший цього не допустить.