Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 58)

— І Етельвольд стане королем?— зневажливо кинув я. — Невже ти дійсно віриш, що ми схилимо коліна перед дурноверхим пияком і гульвісою?

Одда похитав головою.

— Дани щедрі, — промовив він, відсунувши поділ накидки, і я побачив у нього на руках шість браслетів. — Тих, хто допомагатиме їм, вони винагородять землею, статками і славою.

— І Етельвольд стане королем? — повторив я своє питання.

Одда знову вказав на Свейна. Хоч і знуджений, здоровань не полінувався відповісти:

— Буде правильно, якщо саксами правитиме сакс, тому ми призначимо королем англійця.

На це я тільки пхикнув. Дани посадили королів-саксів у Нортумбрії та Мерсії, але з них були зовсім ніякі правителі, яких загарбники тримали на короткому повідку. Коли ж до мене нарешті дійшло, що має на увазі Свейн, я розсміявся уголос.

— Вони пообіцяли трон тобі! — звернувся я до Одди.

— Свиня, пердне — і в тому буде більше сенсу, — парирував той.

Та я знав, що не помилився. Етельвольд був Ґутрумо-вим кандидатом на вессекський престол, однак Свейн не ладнав з іншим воєводою і прагнув призначити власного короля — Одду.

— Король Одда, — сказав я смішкувато і плюнув у вогонь.

За звичайних обставин Одда вбив би мене за таку витівку, однак ми зустрілися на умовах перемир’я, тому він мусив проковтнути докір. Подивився на Гаральда:

— Гаральде, маєш вибір: жити або померти.

Гаральд не відповів. Він ще не чув про Вульфгера, і новина прикро вразила його. Вульфгер був наймогутнішим олдерменом у всьому Вессексі, тому коли вже він вважає, що Альфреду кінець, що ж тоді думати Гаральду? Я бачив, як завагався шир рів. Сумління наказувало йому заявити про вірність своєму королю, однак Одда дав чітко зрозуміти, що це означатиме для нього смерть.

— Я... — почав був Гаральд, але тут же затнувся, не здатний висловити свою думку, адже ще не встиг її сформувати.

— Фірд зібрано за наказом короля, — відповів я за нього. — Король наказав прогнати данів з Дефнаширу.

У відповідь Одда плюнув у вогонь.

— Ми перемогли Свейна, — продовжив я, — спалили його флот. Він як той побитий пес, якого ти прихистив у себе. — Почувши переклад моїх слів, Свейн огрів мене лютим поглядом. — Свейна слід прогнати звідси до Ґутрума, — мовив я, неначе його самого тут не було.

— Ти не маєш тут влади, — заперечив Одда.

— Зате маю розпорядження від Альфреда, — парирував я. — І письмовий наказ тобі вигнати Свейна з твого ширу.

— Альфред мені більше не указ, — відповів Одда. — А ти квакаєш, мов та жаба з болота. — Він повернувся до Стеапи: — В тебе з Утредом незакінчена справа.

Спершу не зрозумівши, Стеапа лише за якийсь час второпав, про що говорить його господар.

— Так, пане, — відповів він.

— То закінчи її зараз.

— Що йому треба закінчити? — втрутився Гаральд.

— Твій король, — з насмішкою промовив Одда, — наказав Стеапі й Утреду битися на смерть, але, як бачиш, обидва живі. Значить, наказ твого короля не виконано.

— Але ж зараз перемир’я! — запротестував Гаральд.

— Утред мусить припинити втручатись у справи Деф-наширу, або я накажу своїм силам убити його, — гаркнув Одда. — Гаральде, ти хочеш знати, чия правда: моя чи Альфредова? А хто буде королем Вессексу: Етельвольд чи Альфред? Перевірмо. Нехай Стеапа з Утредом доведуть свій бій до кінця, й подивимося, до кого з них прихильніший Господь. Якщо переможе Утред, я підтримаю вас. Коли ж він програє...

Він усміхнувся, бо не мав жодного сумніву в тому, хто вийде з бою переможцем.

Гаральд не знайшовся з відповіддю. Я. подивився на Стеапу і, достоту як під час перщої нашої зустрічі, не зміг прочитати на його обличчі нічого. Він обіцяв захищати мене, але було це до того, як він возз’єднався зі своїм повелителем. Данів така пропозиція вдовольнила. Та й чого б їм перейматися через бійку двох саксів? А от Гаральд завагався. Раптом від покоїв у кінці зали почувся слабкий голос:

— Нехай б’ються, Гаральде, нехай б’ються.

У дверях стояв Одда Старший, закутаний у ковдру з вовчого хутра. В руках він тримав розп’яття.

— Нехай б’ються, — повторив він. — Господь скерує руку переможця.

Гаральд повернувся до мене. Я кивнув. Битися не хотілось, але чоловікові негоже просто так тікати від бою. Та й що мені лишалось? Казати, що Бог не визначить подальший перебіг подій через битву? Шукати захисту в Гаральда? Чи заявити, що Одда помиляється й Альфред переможе? Якщо відмовлюся битися, це означатиме, що Одда правий — та й, мушу визнати, його слова частково вселили у мене віру в те, що Альфред приречений, а Гаральда і взагалі переконали в цьому остаточно. Втім, до бою в палаці того дня мене спонукало дещо більше, ніж звичайна гординя. У глибині душі я плекав віру в те, що Альфреду все вдасться. Він не подобався мені разом зі своїм богом, одначе я був переконаний, що на його боці доля. Тож я ще раз кивнув — цього разу Стеапі.

— Не хочу битися з тобою, — звернувся я до нього, — проте я дав клятву Альфредові, і мій меч говорить, що він переможе і ми скропимо свої поля данською кров’ю.

Стеапа не відповів, лише схрестив на грудях свої ручища, чекаючи, доки один з Оддиних прислужників принесе знадвору два мечі. Бій мав відбутися лише на мечах, без щитів. Чолов’яга взяв два перші-ліпші клинки з купи і підніс їх до Стеапи, аби той зробив вибір, але велетень тільки похитав головою, мовляв, обирати першим маю я. Я заплющив очі, простягнув руку і взяв перше руків’я, якого торкнувся. Це був важкий меч, основна вага якого зосереджувалася біля вістря— зброя для рубання, а не випадів. Не найкращий вибір для мене.

Стеапа взяв інший клинок і зі свистом змахнув ним, розтинаючи повітря. Свейн, котрий досі не виказував жодних переживань, вразився. Одда Молодший усміхнувся.

— Ти можеш покласти меч і визнати мою правоту, — сказав він мені.

Замість відповіді я вийшов у коло перед багаттям. Нападати на Стеапу першим наміру я не мав, тому став очікувати його атаки. Мене сповнювали гнів та втома, але світом править доля.

— Зробіть усе швидко, заради мене, — озвався в мене за спиною Одда Старший.

/ — Так, пане, — буркнув Стеапа.

Він зробив крок уперед, в останню мить крутнувся різко, як гадюка, і всадив вістря меча Одді Молодшому просто в горлянку. Лезо було недостатньо гостре, тому удар звалив олдермена на землю, проте шию таки розпоров, і з неї високо в повітря зафонтанувала кров, з шипінням ляпаючи у вогонь. Одда весь засмикався, задриґав ногами, хапаючись обіруч за горло. Він забулькотів, перекинувся на спину й забарабанив п’ятками по кам’яних плитах. Стеапа наблизився до нього і прикінчив одним ударом. Востаннє здригнувшись, Одда сконав.

Потому велетень ввігнав меч у підлогу, залишивши його дрижати в землі.

— Альфред порятував мене, — проревів він на всю залу. — Альфред забрав мене від данів. Альфред — мій король.

— І ми присягнули йому на вірність, — додав Одда Старший. — Моєму синові не слід було укладати мир з поганами.

Дани відступили. Свейн зиркнув на мене, бо я досі тримав меч у руках, а тоді перевів погляд на мисливські списи на стіні, гадаючи, чи зможе вхопити один з них, перш ніж я нападу. Я опустив зброю.

— У нас перемир'я, — голосно промовив Гаральд.

— У нас перемир'я, — переклав я Свейну данською.

Свейн тільки плюнув на скривавлену підлогу і, разом зі своїм знаменосцем, зробив ще крок назад.

— Але завтра, — провадив Гаральд, — перемир’я більше не буде і ми прийдемо по ваші душі.

Дани забралися з Окмундтуна, а на другий день — з Крідьянтона. Якби хотіли, могли б лишитись, адже для оборони Крідьянтона їх було більш ніж достатньо, проте Свейн знав, що їх візьмуть облогою і поступово виморять голодом, доки в нього зовсім не залишиться армії. Тож він подався на північ, до Гутрума, а я поїхав в Окстон. Та земля була несказанно прекрасною. Вкрилися зеленим листом дерева, клювали пружні пуп’янки перших ягід снігурі; тут і там з-поміж трави вигулькували вітряниці, зірочники й білі фіалки, лугом гасали ягнята і зайці; на широкій гладі Уїску мерехтіли сонячні відблиски, у високому небі щебетали жайворонки, внизу, попід їхнім співом, лисиці ласували ягнятиною, сороки й сойки — яйцями дрібнішого птаства, а на полях селяни ставили опудал від ворон, аби ті не псували їм збіжжя.

— Невдовзі буде масло, — сказала мені одна з жінок, відтак спитала, чи надовго я повернувся до маєтку.

Я не планував лишатися там, а приїхав просто попрощатися. Там досі жили й працювали раби. Запевнивши їх, що зовсім скоро Мілдріт призначить нового розпорядника, я подався до маєтку і розкопав свій сховок під стіною. Він був на місці, а отже, в Окстон дани не приходили. Про мій візит до садиби дізнався Віркен — хитрий священник з Екзанмінстера, котрий миттю прибув туди на віслюку, аби запевнити мене, що весь цей час наглядав за моїм господарством. Мені було ясно як день, що він прагнув винагороди за старання.

— Тепер ця господа належить Мілдріт, — сказав я йому.

— Леді Мілдріт? Вона жива?

— Жива, — підтвердив я, — але її син помер.

— Упокій Господи його бідну душу, — промовив Віркен, хрестячись.

Я якраз їв шмат шинки, і він подивився на їжу голодним поглядом. Я порушував піст, але він промовчав на це, хоч я і знав, що про себе піп проклинає мою поганську душу.

— Леді Мілдріт, — продовжив я, — відтепер заживе благочестивим життям і приєднається до крідьянтонських сестер.