Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 60)

Цими істотами просто кишіло в Сеферні й вузеньких протоках, що вели до болота, де їх наловлювали повні сіті, тому ми в Етелінґеґу голоду не знали.

— Учора я наловив три кошики, — весело вів далі священник, — а ще — жабу, пикою схожу на брата Ассера. Тому я її благословив і викинув назад у воду. Не просто калапецяй яйця, любонько, а збивай! Я чув, ваш син загинув.

— Так, — стримано відповів я.

— Співчуваю, — щиро промовив він. — Мені страшенно шкода. Втратити дитину — важкий удар. Буває, мені здається, що Господь дуже любить дітей, тому й забирає їх так часто. Думаю, в раю є окремий сад для дитячих забав. З ним тепер і двійко моїх синочків, і мушу вам сказати, що меншенький, певно, доводить святих янголів до сказу: смикає дівчаток за кіски, а інших хлопчаків лупить, геть як он Ізольда ті гусячі яйця.

— Ви втратили двох синів?

— Але в мене залишилося ще трійко і четверо донечок. Чи, по-вашому, чого то я ніколи вдома не буваю? — засміявся він. — Від них стільки гамору. А їдять скільки! Господи милосердний, аби могли, то зжирали б по коняці в день! Дехто каже, що священникам не можна одружуватись, і часом я із цим погоджуюся. Любонько, у вас є хліб?

Ізольда тицьнула на сітку, що висіла на балці.

— Тільки позрізай плісняву, — наказала вона мені.

— Як же радісно бачити, що чоловік слухається жінки, — промовив отець Пірліґ, приймаючи від мене окраєць хліба.

— Чого?

— Бо це означає, що я не один такий у світі. Господи помилуй, а ту Ельсвіту, мабуть, вигодували жовчю. У неї в роті не язик, а скажена тхориця! Сердешний Альфред.

— Він цілком щасливий чоловік.

— Господи милосердний, в тому-то й біда, що він вже майже не чоловік! Дехто настільки захоплюється вірою в Господа, що вона починає діяти як недуга. Так от і з Альфредом — він геть як та корова після зими.

— Про що ви?

— Ну знаєте, коли після зими проростає свіжа зелена травичка і корова здуру об’їдається нею, її роздуває, надимає від газів? Якщо вчасно не спинити, вона обжереться трави і здохне. Так і з Альфредом: він переїв соковитої Господньої травички, і його аж розперло від неї. Та попри те він дуже хороший чоловік. Занадто худорлявий, але добрячий — ну чисто тобі святий, не менше. Ну нарешті, голубонько. — Зачерпнувши кілька шматків яєчні голіруч, він передав горщик мені. — Хвала Господу, Великдень уже наступного тижня, і знову можна буде їсти м’ясо, — пробубнів він з повним ротом, шматки яєчні з якого посипалися на його широченну бороду. — Без м’яса я геть марнію. Ви чули, що на Великдень ми похрестимо Ізольду?

— Вона казала, — коротко відповів я.

— Ви не схвалюєте? Просто думайте про це як про звичайне купання. Може, так вам буде легше це сприймати.

Я не міг бути в Етелінґеґу на Ізольдині хрестини. Та й не хотів, бо знав, що Великдень з Альфредом не віщує нічого доброго, крім нескінченних молитов, псалмів, попів і проповідей. Тому, захопивши з собою Стеапу і п’ятдесятьох вояків, я подався в гори у напрямку Сіппангама, адже Альфред наказав за наступні кілька тижнів нещадно прогнати звідти всіх данів. Він вирішив зібрати вессекський фірд ближче до Вознесіння, а до нього лишалося всього шість тижнів, за які Ґутрум спробує відгодувати своїх напівдохлих шкап весняною травою, тож перед нами стояло завдання влаштовувати засідки на данські фуражні експедиції. Виріж одну групу, і наступна висунеться в супроводі сотні озброєних вершників, а це зморить їхніх коней ще більше, через що їм знадобиться більше корму. Якийсь час тактика діяла, однак невдовзі Ґутрум почав відправляти фуражирів на північ, у Мерсію, де їм ніхто не чинив опору.

Для нас настала пора вичікування. Віднедавна в Етелінґеґу було двоє ковалів, котрі, попри брак необхідних інструментів і нестачу палива для печей, взялися виготовляти добрі наконечники для списів.

Серед моїх обов’язків було водити дроворубів по тис їм на держаки.

Альфред писав листи, намагаючись розвідати, скільки війська зможуть дати йому дари, і відправив у Франкію священників — переконувати втеклих танів повернутися. З Сіппангама прибули розвідники з підтвердженням, що Свейн подався до Ґутрума, а той зайнятий відгодовуванням коней і стягуванням сил з окупованих данами англійських земель. Він наказав своїм вессекським союзникам на кшталт Вульфгера озброювати людей, а гарнізонам у Вінтанчестері, Редінґумі та Батумі — покинути пости й вирушати йому на підмогу. Ґутрум також мав розвідників, тому, скоріш за все, знав, що Альфред збирає військо. Припускаю, він тому радів, адже та армія була останньою надією короля, тому, розбивши фірд, Ґутрум здолає й Вессекс, якого більше не стане.

Етелінґеґ гудів від чуток. Одні казали, ніби Ґутрум має п’ять тисяч війська, з Данії постійно прибувають нові кораблі, а з Ірландії припливла ціла армія норманів. Інші твердили, буцімто брити вирушили на допомогу данам, мерсійський фірд перекинувся до Ґутрума, а дани розбили великий табір під Кракґеладом на Темсі, куди сходяться тисячі мерсійських вояків — і данів, і саксів. Розмови про Гутрумову могуть поширилися аж за море. З Франкії Альфреду написав Вільфріт Гамптонширський, переконуючи короля тікати з Вессексу. «Сідайте на корабель і рятуйте свою родину», — писав він.

Леофрік тепер уже рідко виїздив з нами на патрулювання, частіше залишаючись в Етелінґеґу, оскільки віднедавна його призначили командувачем королівської варти, чим він несказанно пишався, воно й не дивно. З походження він був селянин і не вмів ні читати, ні писати, коли ж Альфред вимагав, щоб його командувачі були грамотні. За його призначенням стояла Енфледа, котра нині виконувала роль Ельсвітиної конфідентки. Без неї Альфредова жінка не ходила нікуди, колишня повія супроводжувала її навіть у церкві, а коли Альфред скликав свій двір на збори, серед присутніх завжди була Енфледа.

— Королева недолюблює тебе, — сказала вона мені одного дня, коли мені пощастило застати її саму.

— Вона ніяка не королева, — відповів я. — У західних саксів немає королев.

— Але її мусять зробити королевою, — наполягла Енфледа. — Так буде правильніше.

Вона несла жмут якихось рослин, і я помітив, що руки в неї заляпані зеленою фарбою.

— Це для фарбування, — коротко пояснила вона, провела мене до великого казана, що булькотів на вогнищі, вкинула в нього траву й заходилася перемішувати вариво. — Ми фарбуємо полотно в зелене.

— Нащо?

— Альфредові потрібне знамено, — обурено відказала вона. — Не може ж він битися без знамена.

Жінки виготовляли два штандарти: один — з вессек-ським драконом, другий — з християнським хрестом.

— Твоя Ізольда робить хрест, — сказала Енфледа.

— Я знаю.

— Ти мав би бути присутнім на її хрещенні.

— Я був зайнятий. — різав данів.

— Я рада, що її охрестили. Вона нарешті пізнала істину.

Направду, я вважав, що Ізольду привели в християнство примусом. Довго й нудно вона мусила терпіти кпини Альфредових попів, слухати їхні звинувачення у відьомстві й пособництві дияволу, і це її надломило.

А тоді з’явилися Гільда з дещо м’якшим підходом до навернення й отець Пірліґ, котрий розповідав Ізольді про Бога її рідною мовою. Так гуртом вони й схилили її на свій бік. Це означало, що я залишився єдиною нехристю на болоті. Енфледа несхвально зиркнула на мій амулет, але промовчала, спитавши натомість, чи я дійсно вірю в перемогу над данами.

— Так, — відказав я впевнено, хоча в дійсності досі вагався.

— Скільки війська приведе з собою Ґутрум?

Я розумів, що це не її, а Ельсвітині питання. Альфредова дружина хотіла знати, чи має її чоловік шанс на перемогу, а чи пора сідати на корабель, який ми захопили у Свейна, й тікати у Франкію.

— Ґутрум приведе чотири тисячі, — сказав я. — Щонайменше чотири тисячі.

— Щонайменше?

— Залежить від того, скільки мерсійців йому вдасться залучити. — Задумавшись на хвильку, я додав: — Але я очікую чотири тисячі.

— А Вессекс?

— Стільки ж, — відповів я.

Звичайно, я збрехав. У кращому разі ми зможемо зібрати щонайбільше три тисячі чоловік, та навіть у тому я сумнівався. Дві тисячі? Малоймовірно, але можливо. Найбільше я боявся, що під Альфредів штандарт не прийде взагалі ніхто або ж якісь кількасот душ. Авжеж, в Етелінґеґу в нас було триста вояків, але що вони зроблять велетенській армії Ґутрума?

Альфреда також непокоїла чисельність його війська, тому він відправив мене в Гамптоншир розвідати, яка його частина окупована данами. Я виявив, що вони добре закріпилися на півночі, однак південь ширу від них вільний. У Гамтуні ж, де базувався Альфредів флот, кораблі чомусь досі стояли на березі.

Командувач флоту Бурґверд мав у місті ще понад сотню своїх чоловік з усіх корабельних команд, і вони працювали над укріпленням міського муру. Чоловік сказав мені, що не може покинути Гамтун, бо остерігається, що дани нападуть і захоплять його кораблі, проте я мав від Альфреда пергамент з печаткою, завдяки якій переконав його залишити в місті тридцять осіб для охорони кораблів, а решту відправити до Альфреда.

— Коли? — понуро спитав він.

— Коли отримаєш наказ, — відповів я. — Вже скоро. Також збери тутешній фірд.

— А якщо сюди прийдуть дани? Прибудуть морем?

— Значить, ми втратимо флот, і доведеться будувати новий, — сказав я.

Його страх був небезпідставний, адже на південному узбережжі знов об’явилися данські кораблі. Щоправда, на той час нормани діяли не як загарбники, а як вікінги: висаджувались, грабували, ґвалтували, палили, забирали що могли й повертались у море. Їхня чисельність була достатньо великою, аби викликати в Альфреда побоювання, що одного дня на березі може висадитися ціла армія, яка потім вирушить на нього. Нам не давав спокою цей страх, а разом з ним — усвідомлення, що нас мало, а їх багато і вони відгодовують своїх коней свіжою травою.