Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 59)
— У Крідьянтоні більше нема святих сестер, — промовив Віркен. — Дани вбили всіх перед відходом.
— Але там оселяться нові черниці, — відповів я.
Насправді, до того мені було байдужісінько — мене жодним чином не обходила доля якогось там монастиря. Та й Окстон більше не обходив. Моїм головним інтересом стали дани, котрі відступили на північні я мусив іти за ними.
Бо таке було моє призначення. Тієї весни мені сповнився двадцять один рік, і половину життя я провів серед війська. Господарство — не моя справа. Дивлячись, як раби полють бур’яни на городі, я розумів, що така робота не для мене. Бо я воїн, який ще змалечку покинув рідний дім у Беббанбурзі й подався на південний край Англії; тому, слухаючи белькотіння попа про те, як він пильно наглядав за моїм господарством, я думав про те, що повертаюся на північ. Усе далі й далі на північ. Додому.
— Ти цілу зиму жив із припасів з моїх комор, — кинув я Віркену.
— Пане, всю зиму я тільки те й робив, що наглядав за ними.
— І поки наглядав, добряче погладшав, — кинув я і заскочив у сідло.
За спиною в мене було два мішки, вщерть напхані грошима, і їх я повіз в Екзанчестер, де в таверні «Лебідь» розшукав Стеапу. Разом з ним, прихопивши шістьох вояків з особистої варти олдермена Одди, ми подалися на північ. Усю дорогу нам стрічалися стовпи диму, тому що, відступаючи, Свейн палив і грабував усе на шляху. Та попри те, ми зробили, як наказав Альфред: відтіснили Свейна до Ґутрума, так що дві найбільші данські армії тепер об’єднались. Якби був сильніший, Альфред міг би дозволити собі залишити їх порізно і виступити проти кожного окремо, одначе він розумів, що має тільки один шанс повернути собі королівство, тому мусив здобути перемогу в одній битві. Мусив задушити данів, розбити їх усіх одним махом, проте єдиною його зброєю була армія, котра існувала лише в його уяві. Він розіслав накази зібрати вессекський фірд між Великоднем і П’ятдесятницею, проте ніхто не знав, чи це станеться в дійсності. Не виключено, що, вийшовши з болота, в призначеному місці він не знайде нікого. А може, фірд прийде, але буде занадто малий. Правда полягала в тім, що Альфред був заслабкий для війни, але чекання тільки більше знесилило б його. Тому він мав вибір: битися або ж остаточно втратити своє королівство.
І він обрав війну.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
— У тебе буде багато синів, — сказала мені Ізольда.
Надворі споночіло, з-за пелени туману тьмяно світив півмісяць. Десь на північному сході серед пагорбів горіли багаття, вказуючи на те, що за болотом стежить великий данський патруль.
— Але співчуваю через те, що сталося з Утредом, — додала вона.
На цих словах я розридався. Не знаю, чому це сталось аж тоді, через стільки часу, але зненацька мене накрив спогад про усмішку малюка, я подумав про його безпорадність і раптову смерть. Обидва мої зведені брати й сестра померли ще немовлятами, але я не пригадую, щоб батько побивався за ними, хоч, напевне, він також плакав. А от мачуха нетямилася від горя, тому батько, аби не чути її ридань, брав соколів та собак і їхав на плювання.
— Учора я бачила трьох рибалочок, — промовила Ізольда.
По моїх щоках котилися сльози, за якими я заледве бачив місяць у тумані. На її слова промовчав.
— Гільда каже, сине пір’я рибалочки означає Діву Марію, а червоне — кров Христову.
— А ти як вважаєш?
— Що смерть твого сина — моя провина.
Світом править доля. Її не зміниш, не обдуриш. Альфред наполіг на моєму шлюбі з Мілдріт, щоб я прив’язався до Вессексу, пустив у його родючий ґрунт корені, але корені мої віддавна в Нортумбрії, глибоко під мурами Беббанбурґа, тому, можливо, загибель сина слугувала знаком від богів: іншої домівки в мене не буде. Доля вимагала, аби я повернувся до своєї твердині на півночі, а до того мені судилося блукати світом.
Люди остерігаються таких бурлак, як я, адже правила для них не писані. Дани, що прибули сюди, були безрідними й нещадними чужинцями, і саме тому, гадаю, мені завжди було приємніше в їхній компанії. Альфред був ладен годинами займатися питаннями дотримання закону — хай би чого той стосувався: долі сиріток чи недоторканності кордонів. І мушу визнати, він чинив правильно, адже коли жити без закону, навіть одна заблукала корова може призвести до жорстокого кровопролиття. Одначе дани порубали закон своїми мечами, бо так було легше. Щоправда, осівши в якомусь місці, вони згодом встановлювали там власні порядки.
— Це не твоя провина, — відказав я. — Долі не звелиш, як хочеш.
— А Гільда каже, що ніякої долі не існує, — відповіла Ізольда.
— Гільда помиляється.
— Є тільки воля Господня, і якщо коритися їй, потрапиш до раю.
— А як не бажаєш коритися їй, хіба це не доля?
— Це підступи нечистого, — сказала вона. — Ми вівці, Утреде, які мусять обрати собі пастуха: доброго або лихого.
Я подумав, що то Гільда нав’язала Ізольді християнство, але, як виявилось, помилився. Це, була справа священника, який приїхав в Етелінґеґ, поки я був у Дефнаширі, й заморочив їй голову своєю вірою. Він був діфедським бритом, тому розмовляв Ізольдиною рідною мовою, крім якої знав ще англійську і данську. Я вже був готовий зненавидіти його, як ненавидів брата Ассера, аж на другий день отець Пірліґ не з’явився на порозі нашої хатини з гучною заявою, що знайшов п’ять гусячих яєць і вмирає з голоду.
— Просто-таки вмираю! Ще трохи, і сконаю від голоду! — Він радісно глянув на мене. — То це ви славнозвісний Утред? Ізольда казала, ви не терпите брата Ассера. Якщо так, то ви мій друг. І чого Авраам не забере його до себе за пазуху? Мабуть, не хоче вигрівати того байстрюка, бо то ж не людина, а гад повзучий! Я вже казав, що вмираю з голоду?
Це був кремезний чолов’яга, вдвічі старший од мене, пузатий і щирий. Волосся на його голові стирчало вусібіч жмутками, він мав зламаного носа, всього чотири зуби в роті й широченну усмішку.
— Коли я був маленький, — сказав він мені, — ну ще зовсім дитя, то їв багно. Уявляєте? А сакси їдять багно? Закладаюся, що так. Так от, тоді я й подумав, що не хочу більше його їсти. Хай жаби жеруть собі грязюку, а я краще стану священником. А знаєте, чого я захотів стати священником? Бо зроду не бачив, щоб священник голодував! От ніколи! А ви колись бачили голодного священника? От і я не бачив!
Усе це він протарабанив мені без усяких представлень, а тоді звернувся до Ізольди її мовою і став щось серйозно розповідати. Я спершу подумав, що він вливає їй у вуха чергову порцію християнства, але тоді він переклав мені свої слова:
— Я кажу їй, що з гусячих яєць можна приготувати неймовірну яєчню. Треба розбити їх у миску, добряче перемішати й додати трохи сиру. То як, у Дефнаширі тихо?
— Так, але це поки дани не відправили туди свій флот.
— Ґутрум планує так зробити, — погодився Пірліґ. — Хоче відправити лунденських данів кораблями до південного узбережжя.
— Ви впевнені в цьому?
— Авжеж, авжеж! Він сам мені сказав! Я провів десять днів у Сіппангамі. Бачте, я дуже розумний і знаю данську мову, тому мій король призначив мене своїм послом. Як вам таке? Я, котрий колись їв багнюку, та й посол! Розімни сир краще, люба. Так, ось так. Так. от, моїм завданням було дізнатися, скільки Ґутрум заплатить нам за те, що ми дамо йому своїх списників колоти саксів. А брита, скажу я вам, хлібом не годуй, дай тільки поштрикати списами саксів. От тільки дани — погани, а Господь каже, не гоже поганам ось так гуляти по світу.
— Чого?
— Ну, це насправді я так вигадав, — сказав він.— Так мені захотілося. — Він опустив палець у горщик з маслом, облизав. — Поки не скисло, — сказав Ізольді, — додай і його туди. — Повернувся до мене, зашкірившись: — Скажіть, що буде, коли пустити двох бугаїв у стадо корів?
— Один з них загине.
— Атож! Те саме і з богами. Тому ми й не хочемо бачити тут поган. Ми — корови, а боги — бугаї.
— То вони нас потім перетовчуть?
Священник зареготався:
— Теологія — складна наука. Хай там як, а Господь — мій бугай, тому я й тут, розповідаю саксам про плани Ґутрума.
— Він пропонував вам гроші? — спитав я.
— Він пропонував мені всі багатства світу: золото, срібло, бурштин і гагат! Навіть жінок, і хлопчиків, якщо такими є мої вподобання. Але я не такий. Я не повірив жодному його слову, бо вони для мене — пшик. Та й брити воювати не збираються. От що ні, те ні! Бачте, моя місія була вигадана. До данів мене відправив брат Ассер, щоб я розвідав їхні плани, а тоді переказав усе Альфреду. Чим я тепер, власне, і займаюся.
— Вас відправив Ассер?
— Він хоче, щоб Альфред переміг. Та не тому, що любить саксів — навіть така падлюка, як брат Ассер, до такого не опуститься, — а тому, що має любов до Господа.
— То Альфред переможе?
— Якщо на те буде воля Божа, — бадьоро мовив Пірліґ, а тоді знизав плечима: — Але в данів багато вояків, величезне військо! Та можу запевнити, вони невдоволені своїм становищем. А ще вони голодують, З голоду не вмирають, але мусять затягати паски тугіше, ніж їм би хотілося. Тепер ще й Свейн пристав до них, і харчів знову поменшає. Але вони самі винні. Не треба було приводити стільки народу в Сіппангам! А невільників у них скільки! Сотні. Їх вони відправляють на продаж у Лунден. Ото водилися б у них вугрі, ніхто б не голодував, ге?