Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 61)
— Вознесіння Господнє, — проголосив Альфред, коли я повернувся з Гамтуна.
У цей день ми мали почати підготовку, а наступної неділі, на яку припадав празник святої Моніки, — зібрати фірд, якщо люди прийдуть. Розвідники повідомляли, що дани готувалися виступати, і нам було ясно: атаку вони проведуть із півдня на столицю Вессексу Вінтанчестер. Для його оборони, щоб перекрити їм шлях на південь, фірд належало зібрати біля Еґбертового каменя. Про ту місцину я ніколи не чув, проте Леофрік запевнив мене, що то надзвичайно важлива точка. На ній король Еґберт, Альфредів дід, проводив свої суди.
— Тільки це не один камінь, а три, — додав він.
— Три?
— Дві величезні колони, на які зверху поклали валун. Цю споруду звели велетні, що жили тут у давнину.
Оголосили збір війська. «Збирайте людей, — гласили сувої, — беріть усю наявну зброю і моліться, бо залишки вессекського війська зберуться при Еґбертовому камені, щоби протистояти данам». Та не встигли ми розіслати накази, як нас спіткало лихо. Сталося воно всього за тиждень до запланованого збору фірду.
Торнсетський олдермен Гуппа написав, що біля його берегів зібралося сорок данських кораблів і, з огляду на загрозу, він не сміє відрядити свій фірд до нас. І куди гірше: данів було настільки багато, що йому довелося просити Гаральда Дефнаширського дати додаткові війська.
Той лист підірвав бойовий дух Альфреда. Він сподівався влаштувати Ґутрумові несподіванку, виставивши проти нього могутнє військо, однак його сподіванням настав кінець. Він завжди був худий, однак тут раптово втратив усі сили й годинами молився в церкві, не розуміючи, чому Всевишній ні з того ні з сього покинув його. А вже за два дні після звістки про данський флот Свейн Білокінний привів триста вершників на пагорби, що оточували болото, і, оскільки в Етелінґеґу зібралося кількадесят чоловік із суморсатського фірду, розшукав і забрав їхніх коней. В Етелінґеґу ми не мали ні місця, ні корму для утримання великої кількості коней, тому тримали їх на пасовиську на суходолі. Стоячи на форті, я дивився, як Свейн, верхи на білому скакуні, в шоломі з білою пір’їною та білій накидці, об’їхав стадо наших коней і повів їх геть. Завадити йому я не міг, адже мав у розпорядженні лише двадцять чоловік, коли ж Свейн привів з собою кілька сотень.
— Чому коней не стерегли? — спитався Альфред.
— Стерегли, — відповів Віґлаф, олдермен суморсатський, — але вартових убили. — Він бачив лише гнів Альфреда, а не розпач. — Дани не з’являлися тут уже кілька тижнів! Звідки нам було знати, що вони прийдуть такою великою групою?
— Скільки вартових убили?
— Всього дванадцятьох.
— Всього? — стрепенувшись, перепитав король. — А скільки коней ми втратили?
— Шістдесят три.
Увечері напередодні Вознесіння Альфред вийшов до річки. Трохи оддалік за ним, як собака, плентався вірний Беокка, намагаючись запевнити короля, що Господь на його боці. Проте, замість слухати його, Альфред погукав мене. Ясно світив місяць, чітко підкреслюючи його худі щоки й роблячи бліді очі майже білими.
— Скільки в нас буде війська? — спитав він коротко.
— Дві тисячі, — не вагаючись відповів я.
Він кивнув, адже й так прекрасно знав відповідь.
— Може, трохи більше, — додав я.
Король зітхнув. В Етелінґеґу в нас було триста п’ятдесят чоловік; Віґлаф, олдермен суморсатський, обіцяв дати ще тисячу, та я сумнівався, що всі вони дійдуть до нас. Вілтунширський фірд значно ослабився після Вульфгерової зради, одначе південна частина щиру могла виділити нам п’ятсот чоловік. Також ми розраховували на підкріплення з Гамптонширу, та навіть попри те нам доведеться покладатися лише на тих із них, хто пройде данські гарнізони, котрі оточили серце Вессексу. Якби війська відправили нам Дефнашир і Торнсета, ми б отримали близько чотирьох тисяч вояків, однак своїх сил вони нам не надали.
— А скільки вояків у Ґутрума? — спитав король.
— Чотири тисячі.
— Ближче до п’яти, — зауважив Альфред, виглядаючи на річку, що неквапно плинула між болотистих берегів. Над лозяними пастками на рибу тихенько плюскотіла вода. — То варто нам битися проти нього?
— Хіба в нас є вибір?
У відповідь він усміхнувся:
— Є, Утреде. Ми можемо втекти і сховатись у Франкії. Я стану королем у вигнанні й молитиму Бога, щоб повернув мене на батьківщину.
— Гадаєте, він вам допоможе?
— Ні, — визнав він, бо розумів: якщо втече, то вже ніколи не повернеться додому.
— Отже, ми дамо бій, — сказав я.
— На моїй совісті довіку залишиться тягар провини за кожного, хто загине в тій безнадійній спробі. Дві тисячі проти п’яти? Чим я виправдаю такий небезпечний хід?
— Ви знаєте чим.
— Тим, що я король?
— Тим, що ми маємо бути господарями на своїй землі,.— мовив я.
Він замислився над моїми словами. Над нами пролетіла сова, з шелестом розганяючи повітря білими куцими крилами. «Це знамення, — подумав я. — От тільки яке?»
— Можливо, це нам така кара, — врешті озвався Альфред.
— За що?
— За те, що ми забрали землю в бритів.
Як на мене, це було повне безглуздя. Якщо Альфредів бог бажає покарати його за те, що його пращури колись давно відібрали землю в бритів, для чого насилати данів, а не тих же бритів? Чого Господь не воскресить Артура, щоб повів свій народ на кривдників, а насилає на нас нових загарбників?
— Ви хочете повернути Вессекс чи ні? — роздратовано спитав я.
Спершу він не знайшовся з відповіддю, але врешті кволо посміхнувся:
— Розумом я не можу осягнути, звідки нам черпати надію на перемогу, та як християнин повинен вірити в неї. Господь не дозволить нам програти.
— Невже все аж так просто?
— Життя — проста річ, — мовив я. — Головне в ньому — ель, жінки, меч і честь. Все решта — тлінь.
Альфред похитав головою. Я знав, що він хоче сказати щось про Бога, молитви та обов’язок, проте сперечатися він не став.
— На моєму місці, Утреде, ти б виступив проти ворога? — спитав він натомість.
— Мілорде, ви й так знаєте відповідь. Нащо питаєте?
Він кивнув. У селі загавкав собака. Альфред крутнувся й окинув поглядом хати, свій палац і церкву з високим вільшаним хрестом.
— Завтра ти візьмеш сто чоловік і висунешся з ними поперед війська, — сказав він.
— Так, мілорде.
— А коли ми зійдемося з ворогом, — продовжив король, — збери п’ятдесят-шістдесят найкращих вояків із варти і ставайте на оборону моїх знамен.
Більше він не сказав нічого, та й не було в тому потреби. Він наказав мені відібрати найкращих, найлютіших, найнебезпечніших вояків, котрі обожнюють війну, і рушати з ними туди, де бій буде найзапекліший, адже ворог завжди прагне захопити штандарт супротивника. Для мене це була велика честь, а якщо ми програємо битву — ще й смертний вирок.
— Я з радістю виконаю ваш наказ, мілорде, — озвався я. — Але й вас попрошу про одну послугу.
— Якщо я зможу її сповнити, — обережно промовив він.
— Якщо зможете, не закопуйте моє тіло. Спаліть його у великому багатті й покладіть мені в руки меч.
Він завагався, але зрештою кивнув, хоч і розумів, що погоджується провести поганський ритуал.
— Здається, я ще не казав тобі, що мені жаль твого сина, — додав він.
— Мені також страшенно гірко.
— Проте він тепер з Богом, Утреде. В цьому я тебе можу запевнити.
— Мені це всі кажуть, мілорде.
А на другий день ми висунулися в дорогу. Доля невблаганна, і хоч чисельність наша і здоровий глузд говорили, що ми не переможемо, права на поразку ми не мали, тому все одно вирушили до Еґбертового каменя.
Нас проводжали з почестями. Поперед Альфредового війська від форту на південному в’їзді в селище дорогою на схід, що вела в саме серце Вессексу, виспівуючи псалми, вийшло двадцять три священники і вісімнадцять монахів.
Вони співали латиною, тому я не розумів жодного слова, проте біля мене на коні їхав отець Пірліґ у шкіряних латах, з мечем на поясі й довгим мисливським списом на плечі. Він і переклав мені, про що йшлося в молитві.
— «Господи, ти покинув мене, розкидав нас по світу. Ми прогнівили тебе, але благаємо, змилуйся над нами», — сказав він. — Правильно просять, ге? Спершу отримали в пику, а тоді благають, щоб їх обійняли.
— Вони справді про таке просять?