Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 63)
— Одначе я ніде не бачив данів, мілорде.
— Їм знадобиться зо два дні на збори, — мовив він. — Але вони прийдуть! Точно прийдуть! Та ми їх здолаємо! — Він повернувся в сідлі до Беокки, котрий також був у його почті: — Вам незручно, отче?
— Страшенно незручно, мілорде.
— Просто ви не звиклі до їзди, отче, але ми вже близько. Ще трохи, і відпочинете! — промовив Альфред гарячково. — Відпочинете, і до бою! Відпочинете, помолитеся, отче, а тоді до бою. Помолитеся, і в бій!
Він дав острог коневі й пустив його учвал, а ми поскакали за ним заквітчаним садом і далі — крутосхилом і кряжем, де в зеленій траві лежали кості вбитої худоби. Край лісу при підніжжі пагорка квітли білі вітряниці, над нашими головами до обгорілих руїн хліва шугнув сокіл.
— Це одразу за пагорком, пане! — гукнув мені поводир.
— Що «це»?
— Деферел, пане!
Деферелом звалося село в долині річки Віліґ, де й стояв Еґбертів камінь. Альфред гнав учвал, його синя накидка лопотіла за спиною. Ми мчали за ним, розтягнувшись по кряжу. Кожен з нас прагнув першим досягти кінця, щоб побачити військо саксів, аж тут кінь отця Беокки спіткнувся. Альфред казав правду, що з Беокки кепський вершник — воно й не дивно, адже священник був кульгавим калікою, тому варто було коневі трошки оступитися, як святий отець звалився з сідла й покотився по траві. Побачивши це, я повернув до нього.
— Я в порядку, — гукнув він мені. — Зі мною все гаразд, я не забився! Їдьте, Утреде, їдьте далі!
Я зловив його коня. Зіп’явшись на ноги, Беокка поспіхом пошкандибав туди, де Альфред стояв зі своїми вершниками, дивлячись у долину.
— Нам варто було взяти стяги, — сказав він, приймаючи від мене поводи.
— Нащо?
— Аби фірд бачив, що прибув його король, — захекано пояснив він. — Треба, щоб люди бачили на обрії стяги, Утреде. Так вони знатимуть, що він уже тут. Хрест і дракон.
Я й гадки не мав, що він меле, та й було мені зовсім не до того, бо я виїхав на вершечок пагорба і мені відкрилася долина Віліґу.
На ній не було ані душі.
Жодної живої людини. Тільки річка, верби, долина з вільхами, над якими літали чаплі, трава, що гнулася від вітру, й потрійний Еґбертів камінь на пригірку понад Віліґом, на якому мала зібратися армія. Оце й усе. І ні душі навколо.
Ми спустилися в долину. Окрім групи, яка прийшла з Етелінґеґа, з нами був ще й суморсатський фірд. Разом наша чисельність складала трохи більше тисячі душ, із яких щонайбільше половина були озброєні для бою в стіні щитів. Решта ж годилися хіба що підтримувати передні ряди, добивати поранених ворогів і, що найбільш вірогідно, гинути.
Несила було дивитися на Альфреда. Він нічого не казав, але його худе обличчя було страшенно бліде й насуплене, поки він, щоб хоч якось розрадити себе, шукав місця для табору і пасовиська для коней.
Я узяв із собою кількадесят чоловік, включно з Леофріком, Стеапою та отцем Пірліґом, і поїхав на високий пагорб, що лежав на північ від табору. Він був крутий, та це не спинило древніх, і вони насипали на ньому один зі своїх чудернацьких курганів, що височів на схилі. Замість того щоб проїхати просто по довгому насипу, отець Пірліґ дав чималого гака, оминаючи його.
— Там повно драконів, — пояснив він.
— А ви тих драконів бачили? — спитав я.
— Якби бачив, хіба був би я зараз тут? Після зустрічі з драконом живими не вертаються.
Я повернувся в сідлі й окинув оком курган:
— А я думав, тут поховано людей.
— Так і є! Разом зі скарбами, які охороняє дракон! Для того вони й служать. Де закопане золото, там вилуплюється дракон. Тепер вам ясно?
Коням було тяжко підійматися на крутий пагорб, зате на вершині нас чекала винагорода у вигляді добре втрамбованого майданчика, з якого відкривався краєвид далеко на північ. Туди я піднявся, щоб виглядати данів. Хай Альфред і вважав, що вони об’являться не раніше як за два-три дні, та я очікував побачити їхніх розвідників, до того ж не виключав, що котрась їхня група спробує спровокувати наших вояків.
Проте не побачив нікого. На північний схід тяглися високі пагорби й пасовиська для овець, просто перед нами простилалася улоговина, де по свіжій травичці й первоцвітах пропливали тіні від хмар.
— Що тепер? — спитав у мене Леофрік.
— Це ти мені скажи.
— Тисяча душ війська? Так ми данів не здолаємо.
Я промовчав. Вдалині, на північному небокраї, збиралися грозові хмари.
— Ми не можемо навіть лишитися тут! — озвався Леофрік. — Куди ж нам податися?
— Назад у болото? — кинув отець Пірліґ.
— Дани приведуть ще кораблів і захоплять його, — заперечив я. — Якщо пустять по ближніх річках сотню, легко візьмуть його.
— Тоді їдьмо до Дефнаширу, — гаркнув Стеапа.
«І там все буде так само», — подумав я. Якийсь час ми перебуватимемо в безпеці серед дефнаширських пагорбів і густих лісів, але зрештою дани доберуться й туди, а тоді крапля за краплею знекровлять Альфреда. А щойно ті дани, які зосталися вдома, довідаються, що його загнали в кут, вони ринуть сюди, привівши ще більше кораблів, і заберуть решту його багатих земель, яких він не зміг утримати. Саме тому, на мою думку, він правильно вирішив покласти край війні одним махом, адже не міг допустити, аби за морем прознали про слабкість Вессексу.
Але ми дійсно були слабкі. Нас усього тисяча — жалюгідна подоба армії, чиї надії розвіялися в одну мить. Ні з того ні з сього я зареготався.
— Що таке? — спитав Леофрік.
— Та пригадав, як Альфред наполягав, щоб я вивчив грамоту. І для чого? — відповів я.
Він усміхнувся на цю згадку. Альфред мав правило: кожен командир більш-менш чисельного війська мусив уміти читати. Щоправда, він сам же його порушив, поставивши Леофріка на чолі своєї варти. У ту мить мені це здалося надзвичайно смішним. Скільки сил поклав я, щоб навчитися читати його накази, але він не надіслав мені жодного. Жоднісінького.
— Вміти читати корисно, — втрутився Пірліґ.
— Чим?
Він замислився. Піднявся вітер, скуйовдивши йому волосся і бороду.
— Можна дізнаватися чудові історії з молитовників, — бадьоро відказав він, — і читати житія святих! Як вам таке? А там багато цікавенних подробиць. От, скажімо, була колись свята Двінвен, прекрасна жінка! Вона напоїла свого коханця трунком, який перетворив його на брилу льоду.
— І нащо вона це зробила? — спитався Леофрік.
— Бо не хотіла заміж за нього!— відповів Пірліґ, намагаючись підбадьорити нас. Побачивши, що нікому з нас більше не хочеться слухати казок про святу дурепу Двінвен, він повернув голову на північ. — Вони звідти прийдуть, так?
— Можливо, — відповів я і в ту-таки мить побачив їх, принаймні мені так здалося.
На дальніх пагорбах я помітив рух — наче щось ворухнулося в тіні від хмари, — і пошкодував, що зі мною немає Ізольди, оскільки вона мала гострий зір, проте жінкам власних коней не видавали. Дани мали тисячі коней. Частину з них вони забрали в Альфреда при Сіппангамі, інших набрали по всьому Вессексу. На далекому пагорбі перед нами їхала якраз група вершників — либонь, розвідників, — і вони не могли не помітити нас. Враз зникли з виду. Бачив я їх якусь мить, і були вони так далеко, що то цілком могла бути мара.
— А може, й зовсім не прийдуть, — продовжив я. — Може, обійдуть нас, візьмуть Вінтанчестер і навколишні землі.
— Прийдуть, падлюки, — понуро буркнув Леофрік, і про себе я погодився. Дізнавшись, що ми тут, дани захочуть знищити нас, щоб полегшити собі життя надалі.
Пірліґ звернув свого коня, готуючись їхати назад, але в останню мить спинився:
— То надії нема?
— Їх буде по четверо-п’ятеро на одного нашого, — відповів я.
— Значить, мусимо битися завзятіше!
Я усміхнувся.
— Отче, кожен дан, що прибуває в Британію, є воїном, — пояснив я йому. — їхні селяни лишаються в Данії, а сюди їдуть найсуворіші вояки. Тепер погляньте на наші сили. У нас майже всі селяни, а щоб подужати одного воїна, треба троє-четверо селян.
— Але ж ви — воїн, — сказав він. — Усі ви — воїни! Усі ви вмієте битися! Ви можете надихнути наших солдат, повести їх у бій і здолати ворога. На нашому боці Бог, і з його підтримкою ми нездоланні. Чи вам треба знак?
— Покажіть його мені, — буркнув я.
— То гляньте он туди.
Він показував на Віліґ. Я повернув коня в той бік і там, під цим полуденним сонцем, побачив диво, на яке ми всі так сподівалися. До нас ішла підмога. Сотні чоловік. Люди зі сходу й півдня. Вони струмували поміж пагорбів. Це був вессекський фірд, котрий за наказом свого короля прийшов боронити свою землю.
— Тепер уже співвідношення змінилося до двох селян на одного вояка! — бадьоро кинув Пірліґ.
— По саму шию, — прогарчав Леофрік.
Ми були не самі. Наш фірд збирався.
Малюнок на сторінці 338: