Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 62)
— Так, тільки не кажуть про побиту пику та обійми. Це вже я сам придумав. — Він широко всміхнувся мені. — Я скучив за війною. Мабуть, це великий гріх?
— Ви бачили війну?
— Бачив? Та до того, як пристати до церкви, я сам був вояком! Мене називали Пірліґом Безстрашним. Якось за один день я вбив аж чотирьох саксів — без нічиєї допомоги, самим лиш списом! А вони були озброєні мечами й щитами. Пізніше про мене навіть пісню написали, хоча, мушу визнати, брити складають пісні про все на світі. Коли хочете, можу заспівати її вам. У ній ідеться про те, як я за один день поклав триста дев’яносто чотирьох саксів. Тільки це не зовсім правда.
— То скількох же ви вбили насправді?
— Кажу ж, чотирьох. — Піп весело зареготався.
— А звідки знаєте англійську мову?
— Моя сердешна матінка була саксонкою. Її взяли в полон під час набігу на Мерсію.
— І чому ж ви покинули військову справу?
— Бо віднайшов Господа, Утреде. Або він знайшов мене. Мною заволоділа гординя. Коли про тебе складають пісні, це сильно б’є в голову. Я став страшенно пихатим, а гординя — це дуже погано.
— Це головна зброя воїна, — заперечив я.
— Правда, — погодився він, — і саме тому це погано. Тепер я молю Господа, щоб він очистив мене від неї.
Ми вже добряче віддалилися від попів і виїхали на пагорок перевірити, чи чекає ворог на північному сході. До нас долинали церковні співи, що гучно лунали в ранковому повітрі.
— «Господньою рукою ми здобудемо звитягу», — переклав мені отець Пірліґ. — «Господь розтопче наших ворогів». Оце, лорде Утреде, вже слушніша думка для такого благословенного ранку!
— Отче, дани зараз також читають власні молитви.
— Але якому богу? Що толку гукати до глухого? — Повернувши коня, він рушив на північ. — Хоч би миша де пробігла.
— Дани дивляться, — сказав я. — Ми їх не бачимо, але вони бачать нас.
Якщо вони дійсно дивилися, то бачили Альфредових триста п’ятдесят чоловік, котрі верхи і пішки висувалися з болота, а трохи далі — п’ятсот-шістсот чоловік фірду з західного краю Суморсату, котрі йшли від свого табору на південь від болота назустріч нашій крихітній колоні. Більшість людей, яких ми вели з Етелінґеґа, були справжніми вояками, вміли битися в стіні щитів, проте вирушило з нами і п’ятдесят тамтешніх селян. Я хотів узяти з собою ще й лучника Еофера, але він не міг воювати без своєї небоги, яка б наказувала йому, що робити. Я не мав наміру тягти на війну ще й дитину, тому довелося лишити гевала в селі. Нас супроводжувало чимало жінок і дітей, одначе свою родину Альфред відправив у Шірбурнан у супроводі сорока вартових. Ми не могли дозволити собі відпустити аж стільки вояків, але Альфред наполіг. Ельсвіта мала бути в Шірбурнані, щоб, як надійде звістка про поразку її чоловіка, могла втекти на південне узбережжя, звідки корабель доправить її у Франкію. Крім того, король наказав їй прихопити з собою всі книжки, які були в нього, бо підозрював, що дани палитимуть усі письмена, які знайдуть, тому перед Ельсвітою стояло завдання врятувати молитовники, житія, писання святих отців, історичні хроніки й філософські трактати, аби Едвард в екзилі зростав грамотним королем.
Ізольда пішла з військом. Вона крокувала в компанії Гільди та Енфледи, котра неабияк засмутила Ельсвіту, заявивши, що піде з Леофріком. Жінки вели тяглових коней, навантажених щитами, провізією та запасними списами. Майже кожна з них мала з собою й сяку-таку зброю. Навіть монашка Гільда прагнула помститися данам за те, що вони зробили з неї свою шльондру, тому прихопила довгого ножа з вузьким лезом.
— Помилуй, Господи, данів, коли в їхні ряди прорветься ця ватага, — промовив отець Пірліґ при вигляді групи жінок.
Ми з ним прямували на схід. Я наказав вершникам супроводжувати колону з обох боків, першими заїжджати на кожен пагорок, не випускати один одного з поля зору і завжди бути готовими за найменших ознак ворога подати сигнал. Втім, просувалися ми вільно. Ішли під весняним небом, навколо нас буяли квіти, попи й ченці невгавно виводили псалми, а вартові, що супроводжували Альфредових прапороносців, час від часу затягували свою бойову пісню.
Вистукуючи рукою в такт їхньому співу, отець Пірліґ широко усміхнувся і повернув до мене голову:
— Гадаю, Ізольда співала вам своїх пісень?
— Співала.
— Ми, брити, дуже любимо співати! Навчу її якось ще й гімнів. — Від моєї кислої мармизи він весело зареготав: — Не переживайте, Утреде, вона не християнка.
— Не християнка? — здивовано перепитав я.
— Ну як, християнка поки що. Шкода, вас не було на її хрестинах. Ох і холодна ж була тоді вода! Я весь аж задуб!
— Вона хрещена, — буркнув я. — Але чому ви кажете, що вона не християнка?
— Вона і християнка, і ні, — усміхнено пояснив святий отець. — Зараз їй доводиться бути християнкою, бо вона серед християнського люду. Та попри те вона — темна королева, і цього в неї не відняти.
— То ви вірите в темних королев?
— Звичайно, вірю! Господи милосердний, вона ж одна з них! — перехрестився він.
— Брат Ассер каже, що вона відьма, чаклунка, — сказав я.
— Хіба ви очікували від нього іншого? Він же чернець! Ченцям не можна женитися, от брат Ассер і боїться жінок — щоправда, тільки гарних, бридкі його не лякають. Та покажіть йому молоду кралю, і він миттю скипить. Його страх як лякає жіноча сила.
— Сила?
— Тільки я не про цицьки, хоч, бачить Бог, то також велика сила, а про справжню силу! Моя матір її мала. І хоч темною королевою не була, зналася на цілительстві й мала дар ясновидіння.
— Вона бачила майбутнє?
Він похитав головою:
— Ні, але знала про події, які відбувалися десь далеко. Коли загинув батько, вона зненацька закричала й хотіла себе вбити — довідалася, що сталося. І не помилилася: мого бідолашного батечка зарубав сакс. Та найкраще їй давалося зцілювати людей. Народ приходив до неї з усіх усюд. Байдуже, що вона саксонка, вони були ладні йти пішки хоч цілий тиждень, щоб відчути дотик її руки. А от я ті руки відчував на собі часто і на дурняк. Ох і лупила ж вона мене, але мушу визнатй, що по ділу. Цілителька з неї була рідкісна. Звісно, це не подобалось попам.
— Чому?
— Бо, бачте, наш брат твердить народу, що сила йде від Бога, а коли не від нього — то від лукавого. Коли людина нездужає, церква хоче, щоб вона молилася про зцілення і жертвувала гроші попам. Попи не люблять того, чого не можуть зрозуміти, і їм не подобається, коли люди по зцілення ходять до жінок, а не до них. Та що ж лишається народу? Рука моєї матінки — упокій, Господи, її саксонську душу, — діяла краще од всякої молитви і мощів! Тому я ніколи не забороняв, а навпаки — радив народу звертатись до цілительок!
Він затнувся, бо я підняв руку, помітивши рух на схилі пагорба на півночі. Виявилось, то просто олень.
— А ваша Ізольда, — повів далі Пірліґ, — з цією силою народилася, тому ця сила нікуди й не щезне.
— Хіба хрещення не вимило її з неї?
— Дзуськи! Хіба що вона трохи змерзла і промокла. Але скупатися хоч раз на рік нікому не завадить. — Священник засміявся. — Там, на болоті, їй було страшно. Ви поїхали, вона залишилась сама серед саксів, які плювалися на неї, обзивали язичницею, то що їй зоставалось робити? Вона хотіла стати однією з них, щоб народ перестав зневажати її, тому й вирішила похреститися. А коли вона й справді увірувала в Христа, що з того? Хвала Господові за таку милість, та я краще помолю його, щоб він зробив її щасливою.
— Думаєте, вона нещасна?
— Авжеж! Вона кохає вас! — Знову зареготав. — А кохати вас значить жити з саксами. Бідолашка. Вона — як та прекрасна молода лань, змушена жити серед брудних свиней.
— А ви великий майстер слова, отче, — сказав я.
Моя шпилька розвеселила його ще більше.
— Вигравайте війну, лорде Утреде, — промовив він, — забирайте її подалі від нас, попів, і настругайте їй купу діточок. Тоді вона й стане щасливою, а коли прийде час — ще й по-справжньому мудрою. Адже мудрість — то є істинно жіночий дар, якого так бракує багатьом чоловікам.
А мій дар — військовий, проте того дня бою не сталося. Ми не зустріли жодного дана, хоч я був певний, що вони нас помітили і могли б доповісти Ґутруму, що Альфред нарешті висунувся з болота і прямує вглиб Вессексу. Ми дали йому прекрасну нагоду знищити нас і остаточно покласти край Вессексу, тож я не мав сумніву, що дани готуються до зустрічі.
Переночувавши в земляному форті, збудованому древніми, вранці ми вирушили на північний схід спустошеними землями. Я виїхав наперед і піднявся на пагорб, виглядаючи противника, але не побачив нікого. В небі ширяли граки, долиною бігали зайці, у повному пролісків лісі кували зозулі, і ніде тобі ані дана. Я проїхав узвишшям, виглядаючи на північ, та не помітив нічого. Коли ж сонце зійшло в зеніт, звернув на схід. Моя група складалася з десяти душ, за поводиря нам був чоловік з Вілтунширу, котрий знав цей край і вів нас до долини Віліґу, де стоїть Еґбертів камінь.
Десь за милю серед долини ми помітили вершників, котрі рухалися трохи південніше від нас. Учвал кинувшись їм навперейми через порослу високою травою галявину, ми побачили, що то Альфред у супроводі Леофріка, п’ятьох вояків і чотирьох священників.
— Ви були біля каменя? — весело гукнув нам король, щойно ми наблизились.
— Ні, мілорде.
— Не сумніваюся, там уже зібралися люди, — сказав він, розчарований, що я не приніс йому новин.