Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 64)

Поле битви при Етандуні 878 року

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Фірд

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Більшість війська прибула великими групами під проводом своїх танів. Котрихось було менше, проте всі разом вони утворили чималу армію. Арнульф, олдермен сутсакський, привів близько чотирьох сотень душ, перепросивши, що не зміг узяти більше, бо біля його берегів з’явилися данські кораблі, тому довелося залишити частину фірду для оборони ширу. Вульфгер викликав вілтунширський фірд, щоб той бився на Ґутрумовому боці, одначе тамтешній рів, суворий чолов’яга на ім’я Осрік, зміг очистити південну частину ширу, з якого понад вісімсот вояків ослухалися призову свого олдермена і вирушили на поміч Альфреду. Ще більше народу надійшло з дальнього краю Суморсату. Вони приєдналися до Віґлафового фірду, котрий тепер нараховував тисячу воїнів. Ще пів тисячі прийшло з Гамптонширу, включно з Бурґредовим гарнізоном, серед якого були Фадрік та Кенвульф — моряки з «Архангела», яких я радісно обійняв. Прибув з ними й отець Віллібальд, окрилений, заведений. Майже всі вояки прийшли пішки. Всі були зморені, голодні, в розлізлих чоботях, одначе мали мечі, списи і щити. Вже до полудня в долині Віліґу зібралося близько трьох тисяч чоловік і ще більше продовжували стягуватись, наскільки мені було видно з дороги, що вела до дальнього пагорба, з якого я сприйняв наших людей за данських розвідників.

Альфред відрядив мене на розвідку. Перед самим моїм від’їздом отець Пірліґ викликався скласти мені компанію. Це спантеличило короля, він замислився, але зрештою погодився.

— Поверніть Утреда додому, отче, — сказав він твердо.

Поки ми їхали через табір, я мовчав, та щойно ми залишилися наодинці — сердито зиркнув на Пірліґа:

— Це було підлаштовано навмисне.

— Про що ви?

— Про те, що Альфред планував відправити вас зі мною. Ваш кінь був уже осідланий! То чого він хоче?

Пірліґ усміхнувся:

— Просив умовити вас прийняти християнство. Король має велику віру в мій дар красномовства.

— Я вже й так християнин, — відповів я.

— Та невже?

— Я хрещений. Навіть двічі.

— Двічі! То ви справжній святий! Як так сталося?

— У дитинстві мені дали нове ім’я, і мачуха подумала, що під старим Господь мене не впізнає.

Він зареготав:

— То це першого разу з вас вимили диявола, а другого — загнали назад?

Я не відповів, і якийсь час ми їхали мовчки.

— Альфред просив мене зробити з вас доброго християнина, бо хоче Божого благословення, — перегодом продовжив Пірліґ.

— А так він думає, що Бог прокляне нас, бо я б’юся на його боці?

Священник похитав головою:

— Утреде, наші вороги поганської віри, і він розуміє, що в разі їхньої перемоги зазнає поразки і сам Христос. Це війна не лише за землю, а й за Бога. Наш сердега Альфред — слуга Господній, який ладен заради свого володаря на все. Того і прагне зробити з вас взірець християнської скромності, бо коли зможе поставити на коліна вас, йому буде легше звернути на свій бік і данів.

У відповідь я засміявся, як і очікував від мене священник.

— Якщо Альфредові буде від того легше, — сказав я, — перекажіть йому, що я добрий християнин.

— Я й так збирався сказати йому це, щоб заспокоїти, — зізнався Пірліґ. — Та направду, я щиро хотів поїхати з вами.

— Чого?

— Бо скучив за цим життям. Боже милостивий, як скучив! Я так любив життя воїна з усією його безвідповідальністю! Убивати, робити з жінок удів і лякати до смерті дітей. Я жити без цього не міг. У цьому я був мастак і обожнював цю справу. І розвідник з мене був хоч куди! Я міг стежити за вашим саксонським братом, а він про те й не підозрював. Але не турбуйтеся, хай би чого там хотів собі король, християнства вам я не нав’язуватиму.

Нашим завданням було розвідати, чи є неподалік нашого табору дани. Сам Альфред вийшов у долину Віліґу, щоб мати змогу затримати наступ Ґутрума вглиб Вессексу. Та попри це короля не покидав страх, що дани не клюнуть на його приманку, обійдуть нас, візьмуть південний Вессекс і ми опинимося в оточенні данських гарнізонів. Це означало, що Альфред потребував новин про ворога, тому ми з Пірліґом рушили долиною на північний схід, доки не дійшли до місця, де у Віліґ впадала менша річка, за течією якої ми вийшли до згарища великого села. Річка протікала попри багаті землі, проте там не було жодної корови чи вівці, а поля стояли неорані, порослі бур’янами. Просувалися повільно, бо коні були потомлені після тривалої мандрівки. Сонце низько висіло над заходом, хоча був уже травень і дні стали довші. Над плесом сновигали мушки, за якими з води вискакувала форель. Зачувши шерхіт, ми спинилися, проте виявилось, що то серед коріння верби шурхочуть видренята.

У теренах на гніздах сиділи голуби, по всьому березі щебетало птаство, вдалині уривчасто стукав по дереву дятел. Їдучи мовчки, ми звернули до саду, де серед буйного квіту виводили свої трелі крутиголовки.

Пірліґ зупинив коня під деревом і показав на витоптану траву. Придивившись уважніше, серед прим’ятих травинок я розгледів відбитки копит.

Сліди буди свіжі й численні.

— Вони були тут, — промовив святий отець, — і судячи з усього, нещодавно.

Я огледів долину, але не побачив нікого. По обидва її боки здіймалися круті пагорби, порослі лісами. Раптом у мене виникло непозбувне відчуття, що за нами стежать, що ми втрапили в пастку і вовки вже близько.

— Був би я даном, — сказав Пірліґ тихенько, від чого я зрозумів, що він також відчуває цю тривогу, — то сховався б отам, — кивнув на лісок на заході.

— Чому?

— Бо коли ви помітили їх, це значить, що вони бачили й нас і вистежили аж сюди. Хіба не ясно? — нервово гигикнув він. — Не знаю, Утреде, просто думаю, що вони ховаються там.

Не виказуючи тривоги, ми без усякого поспіху висунулись далі на схід, проте щойно заїхали в ліс, звернули на південь і ретельно обдивилися землю, чи нема на ній слідів. Не знайшли нічого, й відчуття стеження відпустило. Одначе затримуватися перевірити, чи не йде за нами хвіст, ми не стали. Пустим лісом гуляв тільки вітер у кронах, та я відчував, що дани неподалік — геть ото сторожовий собака чує вовків у темряві й щетинить шию, виставляє ікла і злегка дрижить.

Вийшовши до узлісся, ми злізли з коней, прив’язали їх під деревами, сховалися на краю лісу й виглянули в долину.

1 вже незабаром побачили їх.

Тим краєм долини з гори до лісу спускалося три-чотири десятки данів. Видно було, що, доїхавши до вершини, вони звернули на південь і звідкись поверталися. Тепер же їхня широка шеренга в’їжджала в лісок.

— Шпиги, — сказав Пірліґ.

— Хтозна, чи вони нас бачили з вершини.

— Бачили, — мовив він.

— Схоже на те.

— Чого ж тоді не напали? — щиро не розумів він.

— Подивіться на мене, — промовив я.

— Я й без того бачу вас щодня.

— Вони сприйняли мене за дана, — втовкмачив я. Я був без кольчуги й шолома, тому на шкіряну куртку мені спадало довге волосся, а руки мої прикрашало безліч браслетів. — А вас вони сприйняли, либонь, за мого вченого ведмедя.

Він зареготав.

— Поїдемо за ними?

Найбільше ми ризикуватимемо, поки перетинатимемо долину. Втім, розваживши, що ворог, скоріш за все, сприйме мене за одного зі своїх, ми виїхали клусом на відкриту ділянку і попрямували до дальнього Лісу. Спершу данів почули, лише після того побачили. Вони їхали, безтурботно сміючись і перемовляючись, не підозрюючи, що десь поруч можуть бути сакси. Пірліґ сховав хрест під куртку. Перечекавши, доки проїде останній з них, ми пришпорили коней, виїхали на пагорб розшукати їхні сліди й пустилися за ними. Тіні довшали, і це навело мене на думку, що данське військо має бути десь поруч, адже розвідники прагнутимуть повернутися додому дотемна; однак, виїхавши на рівнину, ми побачили, що вони не мають жодного наміру повернутися того вечора в табір Ґутрума. Їхня група стояла окремо, і, наблизившись, ми мало не наскочили на інший розвідувальний загін, що повертався зі сходу. Зачувши їхнє наближення, ми звернули в чагарники. Повз нас проскакало десяток вершників. Ми злізли з коней і прокралися до лінії дерев подивитися, скільки людей у їхньому таборі.

На невеликому пасовищі було десь півтори сотні данів. Запалали перші вогнища — значить, там і ночуватимуть.

— Усі розвідники, — буркнув Пірліґ.

— Упевнені в собі, падлюки, — відказав я.

Цих вояків послали вперед розвідувати обстановку серед пагорбів, і вони почувалися настільки безпечно, що дозволяли собі розводити вогні серед рівнини, впевнені, що сакси не нападуть. І були праві. Вессекська армія перебувала далеко на південь, а в цих краях ми не мали гарнізону, тому вночі данам нічого не загрожуватиме, а на ранок вони висунуться далі стежити за пересуванням Альфредового фірду.

— Якщо вони тут, значить, за ними йде Ґутрум, — промовив Пірліґ.

— Може бути, — погодився я.

Втім, Ґутрум міг іти на схід або захід, а розвідників відправив, аби переконатися, що Альфред не в курсі його маневрів.

— Час повертатися, — сказав священник. — Починає темніти.

Зачувши голоси, я жестом показав йому мовчати і посунув праворуч, тримаючись якомога глибше в заростях, доки нарешті не почув те, що очікував, — англійську мову.

— Серед них сакси, — сказав я.

— Напевне, Вульфгерові вояки.

Це було цілком імовірно. Ми перебували у Вілтунширі, а Вульфгерові люди добре знали цей край, тож із кого, як не з них, будуть найкращі провідники для стеження за Альфредом?