Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 66)

Замість мене відповів Пірліґ:

— З розкритими обіймами! Це ніби повернення блудного сина. На твою честь влаштують бенкет і співатимуть хвалебних пісень. Але для цього зроби як велено і розкажи, звідки чекати Ґутрума.

Від Віліґу їхати було вже легше,, бо світло табірних багать пояскравішало.

На в’їзді в табір я перерізав мотузку, що зв’язувала Етельвольдові руки, і повернув йому клинки. Як і я, він носив два: меч і сакс.

— Ну що ж, мій принце, час для покаяння настав, — сказав я.

Альфреда ми знайшли в самому серці табору. Його перебування там було позбавлене помпезності. У нас не було достатньо коней, щоб тягти за військом вози з наметами й меблями, тому король сидів на звичайній накидці, постеленій між двох вогнищ. Вигляд мав понурий. Пізніше я довідався, що перед сутінками він зібрав усе своє військо і виступив перед ним із промовою. Проте навіть Беокка визнав, що виступ короля провалився.

— Це була скоріше проповідь, а не промова, — безрадісно сказав він і розповів, як Альфред закликав до Бога, переповідав слова святого Августина про праведну війну, розказував про Боеція і царя Давида, але слова його пройшли мимо голодних і стомлених вояків.

Тепер же король сидів у компанії своїх командирів. Усі жували черствий хліб з копченими вуграми. Отець Адельберт, священник, котрий ходив з нами в Сіппангам, дринькав на арфі. «Ох і кепська ж музика», — подумав я. Уздрівши мене, Альфред махнув Адельбертові припинити грати.

— Ти приніс якісь новини? — спитав вій у мене.

Замість відповіді я відступив убік, вклонився Етельвольду і жестом запросив його до короля.

— Мілорде, я привів вашого небожа, — промовив я.

Альфред устав. Вигляд він мав спантеличений, адже Етельвольд з клинками був зовсім не схожий на полоненого, навпаки, мав вигляд короля, направду, куди більше, ніж сам Альфред. Він був гарний і дужий, а король виглядав зовсім немічним, через виснажене обличчя — ще й старшим від своїх двадцяти дев’яти років. Проте Етельвольд не розгубився. Знявши з пояса клинки, він з брязкотом пожбурив їх до дядькових ніг, став на коліна, склав руки й заглянув королю в обличчя.

— Я знайшов вас! — як міг натхненно промовив він.

Розгублений Альфред не знав, що казати. Я вийшов наперед і вигукнув:

— Мілорде, ми знайшли його в горах! Він розшукував вас.

— Я втік від Ґутрума, — додав Етельвольд. — Хвала Господу, я звільнився від того поганина. — Він підштовхнув зброю до Альфредових ніг. — Мої клинки тепер до ваших послуг, мілорде королю.

Такий прояв відданості не залишив Альфреду вибору, крім як обійняти небожа. Усі присутні в ту мить біля вогнища зааплодували, й Етельвольд розповів останні новини, які виявились нам дуже корисними. Ґутрум висунувся на війну, супроводжує його Свейн Білокінний. Їм відоме місцеперебування Альфреда, тому вони ведуть своє п’ятитисячне військо сюди, щоб дати йому бій серед Вілтунширських гір.

— Коли вони будуть тут? — спитав Альфред.

— До цих пагорбів дійдуть завтра, мілорде, — відповів Етельвольд.

Етельвольда посадили біля короля і дали напитись води. Це було заледве підхоже частування для блудного принца, і він косо зиркнув на мене. У ту ж мить серед королівського почту я побачив і Гаральда, дефнаширського шир ріва.

— Ти тут? — здивовано спитав я.

— І зі мною п’ять сотень чоловік, — гордовито відказав він.

Ми не очікували підкріплення з Дефнаширу і Торнсети, проте шир рів Гаральд зумів привести чотири сотні душ власного фірду і ще сотню торнсетського.

— Удома в мене залишилось достатньо людей для оброни узбережжя від поганського флоту, — продовжив він. — Одда наполіг, щоб ми допомогли вам здолати Ґутрума.

— Як там Мілдріт?

— Молиться за вашого сина і нас усіх, — мовив Гаральд.

Після вечері всіх скликали на молитву. Нас завжди змушували молитися, коли поряд був Альфред. Я хотів був утекти, але Пірліґ затримав мене.

— Король хоче поговорити з вами, — сказав він.

Так мені довелося терпіти бубоніння єпископа Алевольда, після якого до мене підійшов Альфред і спитав, чи дійсно Етельвольд утік від данів.

— Так він сказав мені, мілорде, — відповів я. — Усе, що я можу сказати напевне, — це те, що ми знайшли його в горах.

— Тим паче, від нас він не втік, хоч і міг би, — додав Пірліґ.

— Отже, в хлопчині таки залишилось щось хороше, — промовив Альфред.

— Хвала Господу за це, — сказав священник.

Альфред замовк і задумливо подивився у вогнище.

— Сьогодні я виступав перед військом, — озвався він.

— Я вже чув, мілорде, — сказав я.

Він різко підняв голову до мене:

— Що ти чув?

— Що ви проповідували.

Його аж пересмикнуло від моїх слів, але критику він сприйняв.

— А що хочуть почути люди? — спитав.

— Що ви ладні загинути за них, — відповів Пірліґ.

— Загинути?

— Народ іде за своїм королем, — пояснив священник. Альфред не відповів, тому він продовжив: — їм байдуже до святого Августина. Єдине, що їх турбує, — безпека їхніх дружин, дітей, земель і впевненість у власному майбутньому. Вони хочуть знати, що дани поляжуть, а вони переможуть і збагатяться трофеями.

— Жадоба, мстивість і себелюбство? — перепитав Альфред.

— Якби ваша армія складалася з янголів, — провадив Пірліґ, — натхненна промова про Господа і святого Августина змогла б підняти їхній дух, але вам доводиться мати справу з людьми, а смертними керують головно жадоба, мстивість і себелюбство.

На це Альфред тільки насупився, однак сперечатися не став.

— То я можу довіряти своєму небожеві? — спитав у мене.

— Не знаю, наскільки можете довіряти йому ви, але Ґутрум точно не може, — відповів я. — До того ж Етельвольд сам розшукував вас, і цього вам має бути достатньо.

— Авжеж, авжеж.

Попрощавшись із нами, король подибав до свого твердого ліжка.

Вогні в долині поступово згасали.

— Чого ви не розказали Альфредові правду про Етельвольда? — спитав я у Пірліґа.

— Бо подумав, що можу довіритися вашому судженню, — відповів священник.

— Ви хороший.

— І від цього всі мої біди.

Розшукавши Ізольду, я ліг спати.

Наступного дня небо на півночі затягла чорна хмара, проте в долині й довколишніх горах було ясно.

Вессекське військо, чисельністю майже в три з половиною тисячі душ, вийшло до Віліґу, а далі рушило за меншою річкою, яку ми з Пірліґом знайшли днем раніше. Побачивши на горах данських розвідників, ми збагнули, що гінці вже понесли Ґутрумові звістку про нас.

Я взяв п’ятдесятьох чоловік і повів на одну з гір. Ми їхали верхи, озброєні, зі щитами, готові до бою, проте дани відступили. Їх було всього дюжина. Вони покинули пагорб, не встигли ми дістатись вершини, де над весняними травами тріпотіли синіми крильцями метелики. Кинувши погляд на зловісне небо на півночі, я побачив яструба. Птах летів донизу, туди, де долиною просувалося вороже військо.

Ґутрум прямував на південь.

Я відчув страх. Стіна щитів — це жахливо. Лише в ній можна заробити собі ім’я, а це найважливіше для воїна. Ім’я — це честь, але щоб здобути її, треба побувати в самому пеклі.

Я бився в стіні щитів при Кінвіті, й мені був відомий запах смерті, її сморід; я знав, як це — очікувати смерті з кожним змахом ворожих сокир, мечів і списів. Тому мені й стало страшно. На нас прямувала смерть.

Я бачив її наближення. Низиною на північ від гори, зеленою долиною, що слалася аж до Сіппангама, йшло військо. Велике військо данське, язичники на службі в Ґутрума і Свейна, орда дикунів, що прибули з-за моря.

Їхні війська чорною тінню вкривали всю землю. Група за групою їхні вершники проїздили полями, а оскільки перші ряди тільки почали виходити на сонце, здавалося, ніби вони виринули з самого царства темряви. На їхніх списах, шоломах і кольчугах вигравало світло. Уся земля мерехтіла від міріад сонячних зблисків, котрих чимраз більшало з виходом із тіні нових і нових вояків. Майже всі вони були на конях.