Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 68)
— Коли це все скінчиться, — відказала вона, — ти поїдеш на північ. Ти просуватимешся все далі й далі, доки не повернешся до свого дому.
— І ти поїдеш зі мною.
— Можливо. — Вона переклала кольчугу й заходилася до блиску шурувати її шматком ворсу. — Свого майбутнього я не бачу. Воно темне.
— Ти станеш володаркою Беббанбурґа, — відповів я. — І я вдягну тебе в хутра та блискучу срібну корону.
Вона усміхнулась, але в очах її бриніли сльози. Мабуть, від страху, подумав я. Тієї ночі в нашому таборі страх панував скрізь — надто коли люди побачили відсвіт данських багать серед ближніх пагорбів. І хоч я зрештою таки заснув, ще задовго до світанку мене розбудив дощ. Спати більше не міг ніхто, тож ми стали потроху лаштуватись до бою.
Ми висунулись у сірій світанковій імлі, в спини нам дріботів кусючий навскісний дощ. Ішли переважно пішки, використовуючи нечисленних коней для перевезення щитів. Зі своїм фірдом попереду виступав Осрік, котрий знав шир найкраще. На правий фланг Альфред виставив вілтунширське військо, поруч — сутсакське. Сам ішов за ними, ведучи свою особисту варту, що складалася з тих, хто доєднався до нього в Етелінґеґу.
Були з ним також Гаральд і вояки з Дефнаширу й Торн-сети. Разом з ними в бій мали йти гамптонширці під проводом Бурґверда, а також мій кузен Етельред з Мерсії. Ліворуч же розташувався потужний суморсатський фірд на чолі з Віґлафом. Разом нас було три з половиною тисячі душ війська. З нами пішли й жінки. Котрісь несли зброю своїх чоловіків, інші мали власну.
Усі йшли мовчки. Ранок був холодний, від дощу трава стала слизька. Ми були голодні й стомлені, а наші серця сповняв страх.
Альфред наказав мені взяти під своє командування п’ятдесят чоловік, проте Леофрік не бажав втрачати аж стільки народу, тому я пішов до Бурґвердових вояків. Обрав тих, які були зі мною на «Архангелі» в часи, коли він був «Фірдракою». Від тієї команди з Гамтуна до нас прийшло двадцять шість душ. Були з нами і Стеапа, котрий чомусь уподобав мене, і отець Пірліґ, одягнений як воїн, а не священник. Разом нас було неповних три десятки. На підйомі до прадавнього Кургана нас наздогнав Етельвольд.
— Альфред сказав, я можу піти з вами, — мовив він.
— Дійсно так сказав?
— А ще наказував не відходити від тебе.
Я усміхнувся. Якщо я й хотів мати когось під боком у бою, це був би Едрік, Кенвульф, Стеапа або Пірліґ — хтось, хто міцно тримає щит.
— Будеш позаду мене, — сказав я Етельвольду.
— Позаду?
— У стіні станеш одразу за мною, щоб у разі чого зайняти моє місце.
Він сприйняв це як образу:
— Але я хочу стояти попереду.
— Ти колись бився в стіні щитів?
— Сам знаєш, що ні.
— Значить, ти не хочеш стояти в першому ряді, — відповів я. — До всього, якщо Альфред загине, хто буде наступним королем?
— А, — усміхнувся він. — То стояти позаду тебе?
— Так, залишайся там.
Мого коня вели Ізольда з Гільдою.
— Якщо ми зазнаємо поразки, — сказав я Ізольді, — сідай на коня і мчи звідси.
— Куди?
— Просто звідси. І забери гроші. — Срібло і всі свої скарби я сховав у сідлових сумках. — Хапай Гільду і їдьте вдвох, — додав я.
Гільда усміхнулась на мої слова. Вона була бліда, її біляве волосся злиплося під дощем; ішла з непокритою головою, в білій сорочці, підперезаній мотузком. Я здивувався, коли вона оголосила, що піде з військом, адже вважав, що їй захочеться пристати до якогось монастиря. Та Гільда наполягла.
— Хочу побачити їхню загибель, — просто пояснила вона. — А одного з них, Еріка, мрію вбити власноруч. — Погладила довгого ножа, що висів у неї на поясі.
— Ерік — це той, що... — почав був я.
— Той, що зробив з мене свою хвойду, — закінчила вона.
— То не його ми вбили тоді?
Вона похитала головою:
— То був стерновий з його корабля. Але я знайду Еріка і не повернуся в монастир, доки не побачу, як він захлинається власною кров’ю.
— Вона сповнена люті, — сказав мені отець Пірліґ, коли Гільда з Ізольдою пішли далі.
— Хіба це не погано для християнки?
Це його насмішило:
— Для християн погано вже те, що вони живі! Ми називаємо людину святою, якщо вона хороша, та чи багато з нас стають святими? Усі ми погані! Просто дехто намагається бути добрим.
Я зиркнув на Гільду:
— Монахинею їй уже не бути.
— Ви полюбляєте худеньких, так? — хихикнув Пірліґ. — А от я люблю, щоб були м’ясисті, як добра теличка! Дайте мені бритку зі стегнами як два барила, і щасливішого священника не знайдете на цілім світі. Бідолашна Гільда. Худенька, як тріска, але шкода мені того дана, який перейде їй дорогу.
З розвідки повернулися Осрікові гінці, котрі їздили подивитися, де стоять дани. Сказали, що ворог чекає на краю укосу, де гори найвищі й розташований стародавній форт.
Їхні стяги незчисленні. Дорогою їм зустрічалися данські розвідники, отже, Ґутрум та Свейн знають про наше наближення.
Ми йшли далі між крейдяні узвишшя. Дощ ущух, але сонце так і не з’явилося, бо все небо застеляли густі сірі хмари. З заходу дув шквальний вітер. Минаючи прадавні могили, я замислився над тим; чи лежать у них воїни, котрі, як і ми, вирушили колись у кривавий бій, і чи й за тисячі років люди продовжуватимуть зорювати ці землі мечами. Бо ж війні немає краю. Я поглянув у небо, шукаючи в ньому знаку від Тора чи Одіна, сподіваючись побачити там ворона, та не уздрів нічого, крім чорних хмар.
А тоді я побачив, як загін Осріка звертає праворуч. Ми були між двома пасмами гір, тому вони пішли в обхід однієї з них. Виїхавши у видолинок поміж пагорбами, на рівнині перед собою я побачив ворога.
Я люблю данів, бо ж не існує кращих компаньйонів для війни, пияцтва й веселощів. Одначе того дня, як і решту мого життя, вони були моїми ворогами, котрі чекали на мене у велетенській стіні щитів, що розтяглася через весь пригірок. Там було тисячі данів, природжених вояків, котрі прийшли забрати цю землю собі. Ми ж були тут, щоб не допустити цього.
— Господи, дай нам сил, — промовив отець Пірліґ, побачивши данів, котрі, забачивши нас вдалині, голосно загукали.
Мечами і списами вони гриміли по своїх щитах, і відлуння того гуркоту котилося серед гір. Давній форт був за правим флангом їхнього війська. На його зеленому земляному валу кишіло людьми. Більшість із них стояли з чорними щитами, а над ними майорів чорний стяг. Так я зрозумів, де Ґутрум. Їхній лівий фланг, якраз напроти нашого правого, розкинувся на схилі, й над ним я побачив трикутний штандарт із білим конем на хрестовидному флагштоку.
Отже, лівим флангом командує Свейн. По лівий бік данської армії, котрий був нашим правим, гора круто спадала в річкову долину. Схил був настільки крутий, що обійти данів збоку ми не могли, та й битися там також зась. Отже, лишалося йти в прямий наступ просто на стіну щитів, вал і настовбурчені мечі, списи й сокири ворожого війська, що значно переважало нас чисельністю.
Я вишукував поглядом Раґнарове крило орла і, здається, навіть розгледів його. Одначе впевненості в тому не мав, адже кожен данський підрозділ стояв там зі своїм знаменом. Усі вони збилися в одну купу, до того ж знову вперіщив дощ, розмиваючи огляд, але з правого боку, біля стін форту, поруч із білокінним штандартом я помітив саксонський прапор. Він був зелений, із зображенням орла і хреста — отже, там стояв Вульфгер із тою частиною вілтунширського фірду, яка залишилася з ним. Були серед ворожого війська й інші сакські прапори — небагато, зо два десятки, — завдяки яким я дізнався, що дани привели з собою й мерсійців. Усі англійські знамена розкинулись на схилі, у форті не було жодного.
Наші війська стояли на великій відстані одне від одного — далі, ніж долетить стріла,— тому ми не чули, що саме кричали нам дани. Наше праве крило утворювала Осрікова дружина, по лівий бік розкинувся суморсатський фірд на чолі з Віґлафом. Проти данської лінії ми виставляли власну, щоправда коротшу. Співвідношення не було точно два дани на одного сакса, але близько до того.
— Боже, поможи нам, — сказав Пірліґ, торкаючись свого хреста.
Альфред скликав своїх воєначальників на нараду під змоклий прапор з драконом. Дани продовжували гриміти зброєю об щити. Арнульф Сутсакський, жилавий чолов’яга з коротенькою бородою й вічно невдоволеним обличчям, радив іти в наступ.
— Тільки вперед, — мовив він, показуючи на форт. — Звісно, ми втратимо людей на валу, та втрати однаково неминучі.
— Так ми втратимо забагато вояків, — застеріг мій кузен Етельред, котрий хоч і привів крихітну групу, зате мав статус сина мерсійського олдермена, що давав йому право виступати військовим радником короля.
— Краще вже оборонятися, — гаркнув Осрік. — Дайте людині землю, щоб боронити, і вона встоїть. Тож хай ті негідники самі йдуть до нас.
Гаральд згідно кивнув.
Альфред кинув питальний погляд на Віґлафа Суморсатського, котрий явно здивувався, що його думки також питають.
— Ми сповнимо свій обов’язок, мілорде, — сказав він. — Зробимо все, що ви нам накажете.
Хоч на зборах були присутні й ми з Леофріком, нашої думки король не питав, і ми не отримали нагоди висловитися.
Зиркнувши в бік ворога, Альфред відвернувся від нас.
— З власного досвіду я знаю, що ворог очікує від нас певних дій, — промовив він педантично, тоном, яким послуговувався в обговоренні богословських питань зі своїми священниками. — Лишається питання, яких саме?