Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 69)

Віґлаф стенув плечима, Арнульф і Осрік знітились, адже обидва очікували від Альфреда більше рішучості. Для всіх нас війна була звичайним побоїщем, кривавою оргією, а не бозна-якою розумацькою справою, проте король сприймав її як змагання в кмітливості, як партію в тавлію, де перемагає розумніший. Я був переконаний, що обидва війська в його очах були наче ті фігури на клітчастій дошці.

— То як? — спитав він знову.

— Вони очікують, що ми нападемо! — невпевнено кинув Осрік.

— Вони очікують, що ми нападемо на Вульфгера, — вставив я.

Альфред усміхнувся на моє зауваження:

— Чому саме на Вульфгера?

— Бо він зрадник, падло, сучий син і шмат гівна, — відповів я.

— Бо ми вважаємо, що Вульфгерові люди не битимуться проти нас із таким завзяттям, як дани, — поправив мене Альфред. — І вони праві, ми дійсно так вважаємо. Його люди не хочуть убивати співвітчизників.

— Але тут є Свейн, — зауважив я.

— І про що це нам каже? — спитався він.

Всі мовчки подивились на нього. Він знав відповідь, але, не в силі стриматися від повчань, хотів почути її від нас.

— Це говорить нам, — озвався я, —що вони очікують від нас атаки на їхнє ліве крило. А щоб ми не прорвали його, там стоїть Свейн. Поки він нас затримуватиме, дани вийдуть із форту, обійдуть нас із правого флангу і розіб’ють його. А решта їхнього війська переб’є наші рештки.

Альфред не відповів, але зі стурбованого виразу його обличчя було ясно, що він поділяє мою думку. Решта повернулися в бік данів, немов вишукуючи відповіді там.

— Тож зробімо, як каже лорд Арнульф, — промовив Гаральд. — Треба йти в наступ на форт.

— Його вал занадто крутий, — попередив Віґлаф.

Олдермен суморсатський був чоловіком веселим і щедрим, одначе тепер, бачачи перед стінами форту власне військо, він знітився.

— Ґутрум чекає, що ми нападемо на форт, — зауважив Альфред.

Це зауваження внесло в наші ряди ще більше сум’яття, бо ж зі слів Альфреда виходило, ніби дани очікують, що ми зайдемо як з лівого, так і з правого боку. Тим часом ворог дражнив нас, бо ми не нападали, кілька данів навіть підбігли облаяти нас ізблизька. Тим часом їхній заслін продовжував вибивати розмірений загрозливий ритм. Від дощу їхні щити потемнішали. Були серед них чорні, червоні, сині, коричневі й брудно-жовті.

— То як нам вчинити? — скрушно спитав Етельред.

Король не відповів, і я збагнув, що хоч проблему він усвідомлював, відповіді на неї не мав. Ґутрум чекав нашої атаки, і йому було байдуже, вдаримо ми по досвідченому війську Свейна зліва чи слизькими улоговинами посунемо на форт. Також він розумів, що й у відступ ми не підемо, адже в такому разі його орда дожене й розірве нас, як ото зграя вовків заганяє перелякане стадо овець.

— Бити по лівому флангу, — сказав урешті я.

Альфред кивнув, мовби вже й сам дійшов такого висновку.

— І? — спитав він.

— Кинемо в наступ усі сили, — продовжив я.

Перед фортом стояло близько двох тисяч людей, половина з яких були саксами. Я вважав, що треба завдати їм зосередженого удару своєю переважною силою. Так відкриється слабина данської оборони, бо стояли вони на самому краю узвишшя, тому відступати їм буде нікуди, крім як донизу довгим крутосхилом. Покінчивши з тими двома тисячами, ми перестроїмось і рушимо на решту три тисячі, що залишились у форті.

— Усі сили? — перепитав Альфред. — Але так Ґутрум кине всі свої сили на наш фланг.

— Не кине, — заперечив я. — Хіба якусь частину, але більшість залишить у форті. Він дуже обережний, тому не ризикуватиме покинути укріплення заради підмоги Свейну. Вони недолюблюють один одного.

Альфред замислився над цим, але я бачив, що такий план йому не до вподоби. Він боявся, що, поки ми наступатимемо на Свейна, інші дани вийдуть з форту і вдарять по нас зліва. Я й до сьогодні переконаний, що йому слід було послухатись мене, але доля невблаганна, тому він вирішив повестися обачно — як Ґутрум.

— Ми поведемо наступ з правого флангу, — сказав він. — Так ми відведемо Вульфгерове військо вбік. Проте мусимо остерігатися їхнього контрудару, тому ліве крило залишиться тут.

Отже, було вирішено. Осрік і Арнульф візьмуть вілтунширців та сутсаксців і дадуть Свейну з Вульфгером бій на рівнині східніше від форту. Альфред зі своєю вартою піде за ними, забезпечуючи їм захист від удару з лівого флангу. Тим часом Віґульф залишиться на місці, що означало: третина нашого війська просто стоятиме без діла.

— Якщо здолаємо їх, — сказав Альфред, — їхні вцілілі відступлять у форт, і ми візьмемо його в облогу. Там же немає води?

— Немає, — підтвердив Осрік.

— Значить, вони в пастці, — підсумував король, наче все вже було позаду і ми виграли той бій. Відтак повернувся до єпископа Алевольда: — А зараз, єпископе, чи не були б ви такі люб’язні прочитати молитву?

Алевольд молився, дощ падав, дани кричали, а я думав про те, що найстрашніше в бою — сутичка двох стін щитів — уже зовсім близько. Торкнувся свого молота Тора, тоді — руків’я Подиху Змія, на захист від смерті, яка йшла за нами назирці. «Боже, поможи нам, — подумав я, вдруге беручись за амулет. — Торе, дай нам сили». Бо в перемогу я не вірив.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Дани гриміли щитами, а ми молились. Алевольд довго закликав до Бога, благаючи надіслати нам янголів з вогненними мечами. Безперечно, така підмога нам би не завадила, проте жоден янгол так і не явився. Отже, нам доведеться робити все самим.

Ми почали готуватися до битви. Перед тим як зняти щит і шолом з коня, якого вела Ізольда, я взяв пасмо її волосся.

— Довірся мені, — заспокоїв її я, щоб вона не нервувалася, відрізав ножем пасмо, прив’язав один його кінець до руків’я Подиху Змія, а інший зав’язав у петлю.

— Навіщо ти це робиш? — спитала Ізольда.

— Якщо засуну руку в петлю, не згублю меча, — пояснив я їй. — Твоє волосся принесе мені удачу.

Єпископ Алевольд сердито гиркнув, щоб жінки відійшли назад. Ставши навшпиньки, Ізольда наділа мені на голову шолом, нахилила голову й поцілувала під заборолом.

— Я молитимусь за тебе, — сказала вона мені.

— І я, — додала Гільда.

— Тоді моліться Одіну і Тору, — відповів я, проводжаючи їх поглядом.

Жінки повинні були тримати коней за чверть милі від нашої стіни щитів. Альфред наказав їм відійти аж так далеко, щоб ні в кого не виникло спокуси схопити коня і дременути з поля бою.

Настав час шикуватися в стіну, а це — справа забарна. Дехто сам викликався стати в передній ряд, проте більшість хотіли назад. Осрік зі своїми полководцями штовхалися й кричали, наводячи лад серед своїх вояків.

— З нами Господь! — гукав понад усім цим Альфред. Він об’їжджав фірд на коні, підбадьорюючи вояків. — З нами Господь! — повторив він. — Ми не можемо зазнати поразки! З нами Господь!

Дощ посилився. Ряди обходили священники з благословеннями, до зливи додаючи ще пригорщі святої води, якою вони скроплювали щити. Осріків фірд утворив майже п’ять рядів стіни. Позаду розмістилися вояки, чиїм завданням було метати у ворога списи. Тим часом дани також готувалися до битви.

— З нами Господь! — хрипко прокричав Альфред. — Він на нашому боці! За нами спостерігають небеса! За нас моляться святі! Янголи заступляться за нас! З нами Господь!

На удачу люди торкалися своїх амулетів, заплющували очі й молилися, щосили натягуючи шворки. Передні ряди змикали щити. Ті, що стояли праворуч, мали щільно перекривати щити сусідів ліворуч, аби протистояти данам суцільною стіною підбитого металом дерева. Дани свою стіну формувати не поспішали. Замість того вони насміхалися з нас, викликаючи на бій. Із заднього ряду Осрікового фірду вибився юнак і виблював на землю. До калюжі підбігли двоє псів і стали жерти блювоту. Трусячись від страху і молячись, навколішках стояв списник.

Отець Беокка стояв під Альфредовими знаменами, зчепивши руки в молитві. Я розмістився попереду, праворуч від мене був Стеапа, ліворуч — Пірліґ.

— Отче наш небесний, нашли на них вогонь! — закликав Беокка. — Спали їх своїм полум’ям, покарай за їхні діяння!

Він стояв із заплющеними очима, піднявши голову до неба, тому не бачив, як Альфред повернувся до війська і став серед наших рядів. Король мав лишатися на коні, аби бачити, що діється на полі бою. Зі щитами за ним повинен був їхати Леофрік зі своїми вояками, щоб закривати його від ворожих списів і сокир.

— Уперед! — прокричав Альфред.

— Уперед! — повторив наказ Леофрік, бо король зовсім захрип.

Ніхто не ворухнувся. Наступ мали починати Осрікові вояки, але йти на ворожу стіну щитів тверезим ніхто не хотів. Я бував у битвах, де обидві сторони боролися, одурманені медовухою та елем, але в нас не було ні того, ні іншого, тому відвагу доводилося викликати в тверезих серцях, а її того холодного дощового ранку було в нас обмаль.

— Вперед! — ще раз прокричав Леофрік, і цього разу його клич підхопили Осрік та його командири.

Вілтунширці пішли вперед. Дани зімкнули щити і стали міцною стіною. Загрозливий вид їхнього ск’яльдборґа — фортеці зі щитів, як називається цей стрій по-данському, — зупинив наш наступ. Вороги сміялись, обзивались, із їхніх рядів вибігло двоє молодиків, викликаючи наших на поєдинок.

— Усім залишатись у стіні! — проревів Леофрік.

— Не зважати на них! — скомандував Осрік.

З форту виїхала група вершників, близько сотні. Вони зупинились одразу за ск’яльдборґом, що складався зі Свей-нових і Вульфгерових вояків. Серед вершників був і Свейн. Його я впізнав за білим конем, білою накидкою і таким же білим конячим хвостом на шоломі. Коли вони під’їхали, я зрозумів: Свейн очікує, що наші ряди розваляться і він дожене й переб’є втікачів, як вчинив з Передуровими вояками при Дрейндинасі. Дани були сповнені впевненості в собі, бо переважали нас чисельно, та й були всі справжніми вояками, а більшість нашого війська була звикла більше до плугів, аніж до мечів.