Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 70)
— Уперед! — прокричав Осрік.
Його військо заворушилося, та не пройшло і ярда.
З мого шолома крапала вода. Вона потрапляла мені під забороло, кольчугу, текла по грудях і животі.
— Покарай їх, Господи! — кричав Беокка. — Знищ їх без жалю! Розбий ущент!
Пірліґ молився. Принаймні так я думав, адже бурмотів він своєю мовою, та серед потоку слів час від часу проскакувало
— Підніми щит, — сказав я повернувшись до нього.
— Знаю, знаю.
— Захищатимеш голову Пірліґа, затямив?
— Знаю! — Його явно дратували мої настанови. — Знаю, — знервовано повторив він.
— Уперед! Уперед! — ще раз погукав Осрік.
Як і Альфред, він був на коні й роз’їжджав перед своїми вояками вперед і назад з мечем наголо, готовий порубати їх, якщо вони не рушать у бій. І знову не встигло наше військо ступити кількох кроків, як дани заторохкотіли щитами, відновили свій ск’яльдборґ, і наша армія зупинилася. Свейн зі своїми вершниками стали з краю дальнього флангу, але Осрік виставив проти них своїх, добірних воїнів, готових боронити наш ряд з того боку.
— За Бога! За Вілтуншир! Вперед! — прокричав Осрік.
Альфредів загін стояв ліворуч від Осрікового фірду, де наш ряд дещо збочував, готуючись прийняти фланговий удар з боку форту. Ми йшли вперед упевнено, але, хоч і були всі справжніми воїнами, не могли наступати поперед переляканих вояків Осріка. Я мало не вступив у ямку, в якій, на власний подив, виявив трьох нажаханих зайченят. Дивлячись на них, я сподівався, що ті, які йдуть позаду, не наступлять на них, хоч надії на це не було. Не знаю, навіщо зайці залишають свій виводок серед відкритих полів, але ось вони лежали переді мною в канавці й тремтіли. Безсумнівно, того негожого дня вони стануть першими жертвами.
— Кричіть до них! — наказав Осрік. — Кричіть, що вони виродки, сучі діти! Скажіть їм, що вони гівно з півночі! Кричіть!
Він знав, що це єдиний спосіб змусити людей рухатися. Дани вигукували до нас, обзивали бабами, боягузами; але з наших рядів ніхто не кричав у відповідь. Та після Осрікового наказу в дощове небо понеслися грім зброї об щити і лайка.
Я повісив Подих Змія на спину. У тісній битві меча легше діставати не з пояса, а з-за плеча, та й перший удар так буде смертоносним верхнім.
У правиці я ніс Осине Жало. Так називався мій сакс, тобто кинджал. Неперевершена зброя в ближньому бою, яка в тисняві стіни щитів здатна завдати ворогу більше шкоди, ніж довгий меч. Оббитий залізом щит висів прищібнутий до моєї лівої руки двома шкіряними пасками. Він мав великий металевий умбон, розміром з людську голову, котрий сам по собі вже був зброєю.
Праворуч від мене йшов Стеапа з довгим мечем — не таким довгим, як той, яким він бився зі мною при Сіппангамі, та все одно дебелим, хоч однаково куценьким у його величезній ручищі.
Пірліґ ніс мисливський спис на кабана — короткий, міцний, з широким наконечником. Він постійно повторював одну й ту ж фразу:
— Падлюки. Господи помилуй, падлюки, — приказував він раз за разом.
Зненацька в мене пересохло в роті, забурчало в шлунку, закрутило в кишках.
— Вперед! Вперед! — прокричав Осрік, і ми рушили, зчепивши щити.
Ми вже бачили лиця своїх ворогів: кудлаті бороди, жовті зуби, пошрамовані щоки, побиті віспою лоби та зламані носи. Через забороло я міг дивитися тільки перед собою. Інколи битися краще без заборола, бо так краще видно, коли ворог б’є збоку, одначе в стіні щитів мати його дуже корисно. Усередині шолом був підбитий хутром, через що я впрівав. З данських рядів пустили стріли. Лучників у них було мало, тому й стріл вилетіло небагато, але ми все одно підняли щити для захисту голів. Біля мене не впало жодної стріли, проте наш загін ішов дещо позаду, стежачи за зеленим валом форту, на якому товклося безліч озброєних данів. Серед натовпу я побачив Раґнарове орлине крило й подумав, що станеться, коли я опинюся сам на сам із ним. Переді мною стояли ряди мечів і списів, котрі жадали наших душ. По шоломах і щитах тарабанив дощ.
Ми знову спинились. Осрікову стіну щитів і Свейнів ск’яльдборґ відділяло не більше двадцяти кроків, і люди вже могли бачити своїх безпосередніх ворогів — обличчя людей, яких мусили вбити, доки ті не вбили їх. Обидві сторони кричали, випльовуючи люті образи. Метнули у ворога свої знаряддя списники.
— Не розтягуватись! — крикнув хтось.
— Зімкнути щити! — почулося з іншого боку.
— З нами Господь! — гукав Беокка.
— Вперед!
Ще два кроки, нерішучі, дрібні.
— Падлюки, — прогарчав Стеапа, — Господи помилуй, падлюки.
— Зараз! — закричав Осрік. — Вперед! Убити всіх! Вперед! Убити всіх! Марш! Марш! Марш!
І вілтунширці рушили. Видали гучний бойовий клич, покликаний скоріше підбадьорити їх самих, аніж налякати ворога, і після тривалого, вичікування наша стіна щитів нарешті прискорилась. Люди кричали, по данах летіли списи, тут же повертаючись до нас, а тоді почувся гуркіт — справжній бойовий грім, коли наша стіна найшла на ск’яльдборґ. Нашими рядами пройшла могутня хвиля від того зіткнення, так що здригнулася навіть моя група, котра ще не встигла вступити в бій. Залунали перші крики, дзенькіт клинків, гупіт металу об дерево, стогін поранених, а тоді я побачив, як із зеленого валу на нас повалили дани — ціле море данів. Вони неслися на нас, наміряючись розірвати фланг нашої атаки, але для того Альфред і поставив нас ліворуч від Осрікового фірду.
— Щити! — проревів Леофрік.
Я звів свого щита, зімкнув його зі Стеапиним та Пірліґовим і присів, готуючись прийняти удар. Угнув голову, затулившись щитом, зчепив ноги, підготував Осине Жало до удару. Трохи правіше за нами билися Осрікові вояки. В повітрі стояв сморід крові й гівна — запах битви. Я швидко забув про Осріка, бо в обличчя мені періщив дощ, а попереду на нас неслися дани — не стіною, а звичайною купою з кількасот чоловік, сподіваючись розбити нас одним потужним ударом. Жбурнули списи наші списники.
— У наступ! — гукнув я, і ми ступили вперед.
Моя ліва рука вдарилася мені в живіт, бо по моєму щиту своїм ударив дан. Він замахнувся сокирою, а я зробив випад кинджалом і влучив йому в бік. Його сокира вдарила об Едріків щит у мене над головою. Я прокрутив Осине Жало в його тілі, висмикнув лезо і вдарив ще раз. Дихнувши мені в обличчя елем, дан скривився і висмикнув сокиру. Я завдав ще одного удару і влучив йому чи то в кольчугу, чи то в кістку — напевне не знаю.
— Твоя мати була гівном свинячим! — крикнув я йому в обличчя.
Він люто закричав і спробував розрубати мені голову, але я вчасно присів, зробив ривок уперед, а Едрік закрив мене своїм щитом. Осине Жало було вже все червоне, тепле і липке від крові. Я вдарив ще раз.
Стеапа кричав щось нерозбірливо, так хвацько вимахуючи мечем наліво і направо, що дани намагалися триматись подалі від нього. Мій противник зашпортався, упав на коліна. Я зацідив йому в пику умбоном, ламаючи ніс і вибиваючи зуби, а тоді ввігнав лезо кинджала просто в рот. Його місце негайно зайняв інший, одначе Пірліґ тут же прохромив йому живіт своїм списом.
— Щити! — прокричав я, і Стеапа з Пірліґом тут же порівняли свої щити з моїм. Я не мав жодного уявлення, що діється на решті пагорба: все моє бачення обмежувалось вістрям мого сакса.
— Назад! Назад! — крикнув Пірліґ, і ми відступили на крок, щоб нові дани, які прийшли на місце вбитих і поранених, шпорталися об тіла своїх полеглих товаришів.
Щойно вони зайшли, ми знову ступили наперед, щоб завдати удару, поки вони не відновили рівновагу. Саме так і треба чинити у справжній битві, а ми ж були найкращими воїнами в Альфредовому війську. Дани кинулися в атаку необачно, не подбавши про те, щоб зімкнути щити, адже вірили, що ми злякаємося їхньої могуті. Манило їх і до Альфредових стягів, бо ж вони знали: як тільки ті знамена впадуть, вони переможуть. Одначе їхня різка навала розбилась об наші щити, немов хвиля об скелю, залишивши на траві трупи і кров, тому лише згодом дани сформували правильну стіну щитів і пішли на нас уже дружніше.
Я чув стукіт їхніх щитів, бачив сердиті очі й люті пики понад ними. Збившись у щільний гурт, вони закричали й висунулися вбивати нас.
— Вперед! — закричав я, і ми ринули їм назустріч.
Зіткнулися дві стіни щитів. За мною, штовхаючи мене вперед, стояв Едрік. Тепер сильною лівою рукою я мусив тримати відстань між тілом і щитом та бити кинджалом з-під нього, а Едрік завдавав ударів мечем у мене з-за плеча. Праворуч від мене лишався вільний простір, бо Стеапа був шульгою і тримав свій щит правою рукою. Він час від часу відставляв його вбік і бив своїм довгим мечем у шпарину. Ця шпарина, завширшки лише в одну ступню, мала би принаджувати данів, але вони боялися Стеапи і навіть не намагалися протиснутися в нашу гущу. Здоровань вирізнявся з-поміж нас своїм величезним зростом, та ще більшого страху на неприятеля наганяло його щільно обтягнуте шкірою злісне обличчя. Войовниче волаючи, як теля, якого каструють, він запрошував данів кинутись на нього й зустріти погибель. Та вони відмовлялися, бо бачили небезпеку, яку несемо їм ми з ним та Пірліґом, і остерігалися нас. Десь далі в Альфредовій стіні щитів кричали й гинули люди, рубали і дзвеніли мечі й сокири, та перед нами дани не спішили нападати і лиш обачно стримували нас на відстані списа. Я кричав їм, що вони боягузи, одначе це не допомагало приманити їх на вістря Подиху Змія. Роззирнувшись ліворуч і праворуч, я побачив, що з усієї лінії нашого війська ми були єдині, хто тримав натиск ворога: давалася взнаки муштра, яку я проводив в Етелінґеґу. Для данів же бій ставав дедалі тяжчий, бо щоб дістати нас, новим воякам доводилося переступати через тіла вбитих і поранених, кількість яких повсякчас росла. У бою не дивишся, куди ступаєш, бо мусиш не спускати очей з противника, тому дехто спотикався об трупи, а інші ковзалися на мокрій траві. Щойно вони втрачали рівновагу, ми завдавали удару, як гадючі язики, випускаючи з-за стіни мечі та списи й лишаючи в полі дедалі більше трупів, об які спотикатимуться наступні дани.