Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 72)

Свейн роз’їжджав на білому коні перед своєю стіною щитів. Він підбадьорював вояків, говорячи їм, що нам кінець і вони доб’ють нас одним махом.

— І я глянув, і ось кінь чалий, — промовив Пірліґ. — А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть.

Я здивовано глипнув на нього.

— Це з молитовника, — ніяково пояснив він. — Чомусь згадалося.

— Тоді забудьте, — різко сказав я йому. — Бо ми мусимо його вбити, а не боятися.

Я обернувся сказати Етельвольду тримати щит угорі, але побачив, що він зайняв місце в задньому ряді. Подумавши, що там з нього буде більше користі, я не став його чіпати. Свейн тим часом розповідав своїм воякам, що ми стадо баранів, яке чекає на погибель, і у відповідь вони загрюкали щитами. У його рядах було більше тисячі душ. Вони готувалися до нападу на Альфредове військо, яке, хоч і було таке ж за чисельністю, програвало данам, кожен серед яких був воїном, у той час як понад половина наших людей належали до дефнаширського, торнсетського та гамтонширського фірдів.

Якби з нами був ще й Віґлафів фірд, ми б переважили Свейна, але з таким же успіхом він міг би задавити й нас, аби Ґутрум наважився вийти з форту. Обидві сторони пильнували. Жоден з полководців не хотів кидати в битву всі сили, боячись залишитись ні з чим.

Свейнові вершники стояли з лівого флангу, навпроти моїх людей. Так він хотів вселити у нас відчуття загрози, але я знав, що кінь не кинеться на стіну щитів, а втече. Якби міг, я б обрав битися з кавалерією, а не піхотою. Один кінь смикав головою, і на шиї в нього я побачив кров. Інший лежав дохлий серед купи трупів, над якою гуляв холодний вітер, що з півночі приніс із собою перших воронів. Змахуючи чорними крильми, ці Одінові птахи сповнювали собою все небо.

— Ідіть сюди й зустріньте смерть! — зненацька закричав до данів Стеапа. — Ідіть сюди на смерть, падлюки! Ну ж бо!

Його вигук підбадьорив інших, і ось уже наша шеренга почала лаяти данів. Свейн повернувся до нас, вражений нашою раптовою бравадою. Його люди вже пішли були в наступ, але спинились, і, на власний подив, я збагнув, що вони такі ж налякані, як і ми. Я завжди благоговів перед данами, вважаючи їх найкращими з воїнів, що ходять по землі. Якось у момент зневіри Альфред сказав мені, що здолати одного дана під силу лише чотирьом саксам, і це було правдою — щоправда, не цілковитою. Не було це правдою і того дня, бо ж Свейнові вояки не мали ані найменшого завзяття. Вони були невдоволені, не хотіли просуватися далі, і я припустив, що Свейн розсварився з Ґутрумом. Або ж бойовий дух його війська пригнічував холодний вогкий вітер.

— Ми переможемо в цій битві! — прокричав я, дивуючись власним словам.

Мої солдати здивовано подивились на мене, гадаючи, чи не послали мені знамення мої боги.

— Ми переможемо! — повторив я, не тямлячи, що кажу. Виступати з промовою я не збирався, але вона вийшла з мене мимоволі: — Вони бояться нас! Вони налякані! Більшість їхнього війська ховається у форті й не наважується поткнути носа проти сакських клинків! А вони, — показав я Осиним Жалом на Свейнових вояків, — знають, що загинуть! їм кінець!

Я вийшов на кілька кроків уперед і розставив руки, щоб привернути до себе увагу данів_А. Лівою тримав щит, правою — Осине Жало.

— Вам кінець! — якомога гучніше прокричав я їм дан-ською, тоді повторив англійською: — Вам кінець!

Мої слова підхопило все Альфредове військо:

— Вам кінець! Вам кінець!

І тоді сталось несподіване. Беокка й Пірліґ люблять повторювати, що то дух Господній зійшов на нашу армію, і, може, так воно й було, але ми зненацька повірили у власні сили й перемогу. Повторюючи, що данам кінець, ми крок за кроком рушили на ворога, гуркочучи мечами по щитах. Я йшов попереду, пританцьовуючи і насміхаючись із данів, викрикуючи образи в їхній бік і не слухаючи Альфреда, який наказував повернутися в стрій. Пізніше, коли все скінчилося, Беокка розказував мені, що король кілька разів кликав мене, та я ступав, витанцьовуючи й кричачи, по зеленій траві, встеленій трупами, і не чув жодного його слова. За мною йшли його вояки, однак їх він не закликав зупинитися, хоча наказу наступати й не віддавав.

— Ви байстрюки, гівно козяче! — кричав я данам. — Ви б’єтесь як дівчиська!

Не знаю, що ще кричав я їм у той день, — знаю лише, що кричав і просувався вперед, викликаючи лише одного з них вийти і стати на двобій зі мною.

Альфред ніколи не підтримував таких двобоїв між стінами щитів. Можливо, бо знав, що нізащо не вийде на нього сам, а ще вважав це небезпечною затією. Викликаючи когось із ворожого війська вийти з тобою сам на сам, ти наражаєш себе на смерть, і якщо загинеш, позбавиш своє військо відваги й підбадьориш ворога, тому Альфред суворо забороняв приймати виклики від данів. Проте того холодного мокрого дня один чоловік таки прийняв мій виклик.

Це був сам Свейн, Свейн Білокінний. Він розвернув свого білого коня і помчав на мене з мечем у правій руці. Я чув тупіт копит його жеребця, бачив шмаття землі, що виривалося з-під них, його розвіяну гриву і Свейнів шолом із вепрячим заборолом, що виглядав понад щитом. Під підбадьорливі вигуки данів по мою душу неслися чоловік та кінь. Раптом позаду себе я почув голос Пірліґа:

— Утреде! Утреде!

Я не озирнувся до нього, зайнятий тим, що намагався сховати Осине Жало й дістати Подих Змія, але тут у землю переді мною прилетів Пірліґів товстий спис, і я зрозумів, що він намагався мені сказати. Залишивши Подих Змія висіти за спиною, я вхопив бритів спис якраз перед тим, як Свейн доскакав до мене. Я не чув нічого, крім тупоту копит, і бачив перед собою тільки білу накидку, блискучий меч, білий плюмаж із кінського хвоста, вирячені очі й вишкірені зуби коня. Свейн звернув скакуна ліворуч, нахилився і рубонув по мені мечем, люто виблискуючи очима з-під шолома, та в ту ж мить я кинувся на коня й увігнав спис йому в живіт. Робити це доводилося тільки одною рукою, бо на лівій у мене висів щит, але широке вістря однаково прохромило тварині шкіру і м’язи. Я закричав, вганяючи списа глибше, але Свейн змахнув ще раз, з усієї сили торохнув мене по щиту і вдарив коліном у голову, так що я впав на траву, відпустивши спис. Одначе він глибоко ввійшов у черево коня, від чого той пронизливо іржав, трусився і хвицався. По держаку, скрапуючи на траву, текла густа кров.

Кінь понісся як навіжений. Свейн, одначе, якось таки втримався в сідлі. Весь живіт тварини був у крові. Я не зачепив Свейна, навіть не торкнувся його, та він тікав від мене — чи то пак його кінь, одурілий від болю, сліпо поніс його просто на його ж таки ск’яльдборґ. Будь-який кінь інстинктивно відсахнеться від стіни щитів, однак цей від болю не бачив нічого. Перед самими вояками він послизнувся на мокрій траві й полетів просто в їх ряд. Люди розступилися перед твариною, Свейн випав із сідла. Скакун якось зіп’явся на ноги, став дибки й заіржав. З живота йому фонтаном била кров, передніми копитами він лупив по данах. Ми скористалися цим і побігли на них. Я скочив на ноги, схопив Подих Змія в правицю. Жеребець звивався і хвицався, дани відступили від нього, утворивши шпарину в стіні щитів, у яку ми й завдали удару.

Коли надбігли Альфредові вояки, Свейн саме підіймався на ноги. Того я не бачив, але розказують, буцімто Стеапа зітнув йому голову одним ударом — такої сили, що голова данського ватажка злетіла високо в повітря. Може, це й правда, але я точно впевнений у тому, що на нас найшли бойовий шал, жага крові, войовнича лють. Кінь зробив за нас нашу роботу, розбивши данську стіну, тож нам лишилося тільки пробитися в їхню гущу й почати різанину.

І ми її почали. Альфред цього не планував. Він хотів дочекатися, поки дани нападуть на нас, і сподівався відбити їхній наступ, але ми забули про його наказ і взялися до роботи. Добре, хоч йому самому стало розуму відправити Арнульфових людей на правий фланг, бо всі мої вояки пішли вглиб ворожих рядів.

Данські вершники спробували зайти нам ззаду, але сутсакський фірд дав відсіч своїми щитами й мечами, а тоді став до оборони відкритого флангу, після того як усі Альфредові етелінґеґці й Гаральдові дефнаширці й торнсетці приєдналися до різанини. Був там і мій кузен зі своїми мерсійцями, і він показав себе як чудовий воїн: у мене на моїх очах відбив удар ворога, затим одним випадом поклав його на землю й перейшов до наступного. Ми щедро напували пагорб данською кров’ю, бо в нас була бойова лють, а в них — ні. Потроху до нас стали підтягуватися Осрікові люди, котрі раніше втекли з поля бою.

Вершники забралися геть. Їхнього відступу я не бачив, але до них ще повернуся трохи згодом. Тим часом я бився, божевільно горлав і викликав данів прийти й зустріти погибель. Зі мною був Пірліґ, уже з мечем. Ліве крило Свейнової стіни розвалилося, вцілілі збирались у купки, які ми вибивали по одній. Я кинувся на одну таку групку зі щитом, вдарив ворога умбоном і штрикнув мечем, відчуваючи, як лезо прохромлює кольчугу та шкіру. Замахуючись сокирою, збоку вискочив Леофрік, а Пірліґ увігнав вістря меча в голову дану. Тепер на одного дана припадало по двоє саксів, і у ворога не зосталося шансів. Один з них благав про пощаду, та Леофрік щодуху рубонув мечем йому по шолому, аж з-між розкроєного металу чвакнули кров та мізки. Я відштовхнув убитого вбік і засадив лезо Подиху Змія іншому в промежину, так що він заверещав, як баба в пологах. Поети часто оспівують битву й інколи навіть кажуть правду, говорячи про радість бою, спів меча і жадобу до крові. Ми безжально нищили Свейнове військо, з неабиякою пристрастю, вмінням і люттю. На мене зійшов бойовий спокій, і я більше не міг схибити. Подих Змія в моїй руці зажив власним життям, позбавляючи його данів, котрі сміли стати на моєму шляху. Розбиті, вони рятувались як могли, і від лівого флангу Свейнової хваленої дружини не лишилося й сліду.