Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 73)

Раптом я збагнув, що навколо мене не залишилося жодного ворога, крім убитих і поранених. Альфредів небіж Етельвольд штрикав мечем одного з поранених данів.

— Або вбий його нарешті, або відпусти! — прикрикнув я на нього.

У сердеги була зламана нога, а на щоці теліпалося вибите око — він не становив небезпеки ні для кого.

— Мушу .вбити одного поганина, — відповів Етельвольд, штрикаючи чолов’ягу вістрям меча.

Спересердя я відбив його клинок ногою і вже збирався позбавити бідолаху мук, аж тут уздрів Гастинґа.

Він стояв на вершечку пагорба серед утікачів, і я прокричав його ім’я. Він обернувся й побачив мене — чи то пак заляпаного кров'ю воїна в кольчузі й шоломі з вовчим заборолом. Приглянувшись пильніше, впізнав мене по шолому і почав тікати.

— Боягуз! — крикнув я йому вслід. — Зрадник, падло й боягуз — ось ти хто! Ти присягнув мені на вірність! Я врятував твоє нікчемне життя і зробив з тебе багатія!

Він розвернувся, вишкірився і помахав лівою рукою, на якій висіли рештки його щита. Відтак побіг до залишку правого флангу Свейнової стіни щитів, котра зуміла втримати стрій і стояла міцно зімкнута. Було в ній п’ять-шість сотень душ. Вони почали відступати до форту, але раптово зупинилися, бо Альфредові вояки, перебивши всіх навколо себе, почали наступати на них. Гастинґ приєднався до тих данів і поштовхався вглиб їхнього строю. Над ним я побачив орлине крило, котре сказало мені, що вціліле військо тепер перебуває під проводом мого друга Раґнара.

Я зам’явся. Леофрік кричав нашим воякам формувати стіну, та я знав, що наша атака втратила запал. Попри те, дани все ж зазнали чималих втрат: ми вбили Свейна і вирізали чимало його вояків, відтиснувши вцілілих до валу форту. Я піднявся на верхівку пагорба, ідучи по кривавому сліду серед мокрої трави, і з другого боку, на схилі, побачив білого коня, що, весь скривавлений, лежав горічерева, страшно скинувши ноги угору.

— Це був добрий кінь, — сказав Пірліґ, котрий вийшов на пагорб до мене.

Я думав, що то вершина пасма, але земля там була така нерівна, начебто ті схили колись копнув чоботом велет. За тим місцем, де я стояв, починався різкий спад у долину, з котрої так само різко здіймався ще один підйом. Отам і була справжня верхівка того кряжа. Схил тягнувся до східного кута форту, і я подумав, чи можна по ньому зайти в твердиню. Пірліґ досі мовчки дивився на вбитого коня.

— Знаєте, як кажуть у нас? — спитав він у мене. — Ми кажемо, що добрий кінь вартий двох добрих жінок, добра жінка — двох добрих псів, а добрий пес — двох добрих коней.

— Як-як ви кажете?

— Не зважайте, — поплескав він мене по плечу. — Як на сакса, ви, Утреде, билися дуже добре — як справжній брит.

Вирішивши, що вести наступ долиною нічим не краще, ніж напряму, я крутнувся й побачив, що Раґнар крок за кроком відступає до форту. Я розумів, що це найслушні-ший момент для атаки, щоб заново розпалити бойову лють і жагу ворожої крові. Та наші вояки збирали трофеї серед убитих і поранених, і жоден з них не мав сил на новий наступ. Це означало, що перед нами постає нове, складніше завдання: спробувати дістати данів з-за валу. Я пригадав батька, який загинув під час штурму міського валу. Мене він недолюблював — мабуть, через те що я був ще зовсім малий. Тепер же невблаганна доля вела мене в таку саму пастку, на такий же укріплений мур.

Ми захопили Свейнів стяг з білим конем, яким один з наших вояків махав до данів. Інший начепив шолом Свейна собі на спис, і спершу я подумав, що то його голова, але придивившись, зрозумів: лише пустий шолом. Його білий плюмаж із кінського хвоста був весь рожевий. Отець Віллібальд тягнув руки до небес, читаючи подячну молитву, та, на мою думку, дякувати було зарано, адже ми розбили тільки Свейнову дружину, тоді як Ґутрумові люди чекали на нас за муром. Серед них у захистку стін був і Раґнар. Вал оточував форт півколом, краями впираючись у схили. Це була висока стіна, оточена ровом.

— Пройти по той бік буде страх як непросто, — сказав я.

— Може, нам і не доведеться, — відповів Пірліґ.

— Авжеж, доведеться.

— Тільки не тоді, якщо Альфред зможе вмовити їх вийти, — заперечив він, показуючи вбік, і я побачив, що король у супроводі двох священників, Осріка і Гаральда, прямує до форту. — Він хоче переконати їх здатися, — виснував Пірліґ.

Я не вважав, що це найкращий час для переговорів. Зараз нам треба вбивати, а не базікати.

— Вони не здадуться, — сказав я. — Можна навіть не сподіватися! Вони переконані, що можуть здолати нас.

— Альфред спробує їх переконати, — не відступав Пірліґ.

— Ні, — похитав я головою. — Він запропонує їм перемир’я. Скаже обмінятися заручниками, а тоді почне проповідувати їм. Він завжди так робить, — сердито пробурчав я.

Я вже хотів приєднатись до короля, щоб додати його словам хоч трохи гостроти, та не міг змусити себе зрушити з місця.

На розмову до нього вийшло троє данів, проте я знав, що його пропозиції вони не приймуть, бо ми ще не розбили їх остаточно. Їх досі було більше, ніж нас, вони перебували в захисті муру і мали перевагу в битві.

А тоді я почув крики. Це були крики люті й болю. Розвернувшись, побачив, що данські вершники дісталися до наших жінок. То кричали вони, але ми не могли нічого вдіяти.

Данських вершників планували пустити добивати залишки Альфредової стіни щитів, та ми розбили Свейнове військо, тому вони мусили відступити й сховатися між пагорбів. Певне, планували обійти нашу армію і пристати до Ґутрума з заходу, але дорогою побачили жінок і вчули легку наживу.

Та жінки наші мали зброю, до того ж із ними була група поранених вояків, тому всі гуртом вони дали данам відсіч. Зав’язалася коротка бійка, і невдовзі, не маючи чого протиставити їм, дани відступили на захід. Сутичка тривала коротко, однак цього вистачило Гільді. Схопивши списа, вона з лютим криком кинулась на одного з наїзників, щоб помститися за жахіття, які дани чинили з нею в Сіппангамі. Енфледа, яка бачила це, розповідала, що Гільда прохромила списом ногу вершникові, й він замахнувся на неї клинком у відповідь. На поміч їй кинулася Ізольда, котра відбила удар своїм мечем, але ззаду з сокирою на неї напав інший дан. Жінки зрештою прогнали нападників, Гільда вижила, але удар сокирою розколов Ізольді голову надвоє, і вона загинула.

— Вона возз’єдналася з Господом, — спробував утішити мене Пірліґ, коли Леофрік приніс нам звістку.

Не знаю, з горя чи гніву, але я заридав і не міг вимовити й слова. Пірліґ обійняв мене:

— Тепер вона з Господом, Утреде.

— У такому разі ті наволочі, які відправили її до нього, мусять потрапити в пекло, будь-яке — гаряче або холодне! — скрикнув я.

Покинувши Пірліґа, я рушив до Альфреда. Тоді ж побачив і Вульфгера. Він потрапив у полон, а стерегти його приставили двох Альфредових вартових. Побачивши мене, він зрадів, неначе зустрів старого друга, але я лише плюнув на нього і пройшов далі.

Коли я підійшов, Альфред насупився.

Він був там з Осріком, Гаральдом, отцем Беоккою та єпископом Алевольдом. Жоден з них не знав данської мови, проте один дан із тих, що вийшли їм назустріч, розмовляв англійською.

Мені не був знайомий ніхто з їхньої трійці, але Беокка сказав мені, що їхнього переговорника звуть Гротґар Еріксон. Наскільки я знав, це був один з Ґутрумових ватажків.

— Вони напали на жінок, — сказав я Альфреду. Король мовчки поглянув на мене, не розуміючи. — Напали на жінок! — повторив я.

— Він плачеться, що на їхніх жінок напали, — сказав супутникам данський тлумач.

— Якщо я плачуся, — розлючено відповів я йому данською, — то ти в мене зараз закричиш. Я вирву твої погані кишки через сраку, обмотаю навколо твоєї брудної шиї, а очі згодую своїм псам. Якщо вже взявся перекладати, лайдак ти паршивий, роби це правильно або повертайся у вигрібну яму, з якої виліз.

Чолов’яга глипнув на мене, але не сказав нічого. Гротґар, вбраний у блискучу кольчугу й сріблястий шолом, усміхнувся.

— Перекажи своєму королю, — звернувся він до мене, — що ми згодні відійти до Сіппангама, але лише за умови, що нам дадуть заручників.

Я повернувся до Альфреда:

— Скільки людей залишилось у Ґутрума?

Хоч і досі невдоволений, що я приєднався до нього, король сприйняв моє питання всерйоз.

— Удосталь, — відповів він.

— Удосталь, щоб закріпитися в Сіппангамі й кількох інших містах. Ми можемо добити їх тут і зараз.

— Спробуйте, коли насмілитесь, — озвався Гротґар, коли йому переклали мої слова.

Я став до нього спиною.

— Я вбив Уббу, — сказав я, — і здолав Свейна. Наступним я хочу перерізати горлянку Ґутруму й відправити його до старої шльондри, що породила його. Мусимо спробувати.

— Утреде. — Альфред явно не розумів, що я верзу, але чув мій- тон, тому спробував заспокоїти мене.

— Ми не закінчили справу, мілорде.

У мені говорила лють. Лють на данів і Альфреда, котрий вчергове пропонував мир ворогові. Він постійно так робив — розбивав ворогів у битві, а тоді одразу .укладав перемир’я, вважаючи, що може зробити з них християн і жити з ними в злагоді й братерстві. Це було його найбільше бажання — жити в християнській Британії, відданій служінню Господу. Однак у той день правий був я. Ми ще не перемогли Ґутрума, його військо досі переважало нас чисельно, тому його слід було знищити.