Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 74)
— Скажи їм, — мовив Альфред, — що вони можуть здатися просто зараз. Скажи, що можуть скласти зброю і вийти з форту.
На таку пропозицію Гронґар лише усміхнувся зі зневагою, якої вона й заслуговувала. Більшість Ґутрумових вояків ще навіть не вступали в бій, тож до перемоги було далеко. До того ж вал навколо форту був високий, а рів — глибокий. Власне, через це укріплення Альфред і захотів перемовин. Він знав, що коли обере битися, то загинуть люди, багато людей. Він не захотів платити цю ціну минулого року, коли загнав Ґутрума в Екзанчестері, але її необхідно було сплатити. Така була ціна Вессексу.
Не маючи чого додати, Гротґар крутнувся й пішов геть.
— Передай ярлу Раґнару, — гукнув я йому навздогін, — що він досі мій брат.
— Одного дня ви неодмінно побачитесь у Вальгаллі, — гукнув у відповідь Гротґар, недбало махаючи рукою.
Я подумав, що дани не мали наміру бодай обговорювати перемир’я, не те що здаватись, а Альфредову пропозицію поговорити прийняли, бо це дало їм час організувати оборонні позиції.
Альфред кисло дивився на мене, сердитий, що я втрутився в переговори, та не встиг він нічого сказати, як озвався Беокка:
— Що сталося з жінками?
— Вони прогнали негідників, — відповів я. — Але Ізольда загинула.
— Ізольда, — прохопилося в Альфреда, але побачивши сльози на моїх очах, він не знав, що додати. Злегка сіпнувшись, він заплющив очі й забурмотів щось, немов молитву. — Я радий, що вона померла християнкою, — зрештою промовив він, зібравшись з думками.
— Амінь, — додав Беокка.
— Хай би краще вона була поганської віри, але жива, — прогарчав я у відповідь, і ми повернулися до свого війська, де Альфред знову скликав на нараду своїх командирів.
Як такого, вибору ми не мали. Треба було штурмувати форт. Альфред пропонував узяти його в облогу, але користі з того не було, адже так нам довелося б утримувати власну армію в долині, а хоч Осрік і стверджував, ніби у форті немає джерела води; поблизу від нас його також не спостерігалось. Отже, обидва війська охопить спрага, та й людей у нас бракувало, щоб спинити данів, котрі серед ночі спускатимуться на берег по воду. До всього, через тиждень облоги наш фірд почне розбігатися по домівках сапати городи, а Альфред не втримається від милосердя, якщо Ґутрум пообіцяє йому прийняти християнство.
Тож ми вмовили Альфреда на штурм. Не треба було нічого мудрувати — утворити кілька стін і пустити на вал. Альфред розумів, що до наступу мусять долучитися всі вояки. Віґлаф із суморсатським фірдом зайдуть зліва, Альфред — посередині, а Осрік, чий фірд знову зібрався й підсилився перебіжчиками з Ґутрумової армії, наступатиме з правого боку.
— Ви знаєте, що робити, — сказав нам Альфред, хоч. і без особливого запалу, бо ж знав, що дає нам благословення на кривавий бенкет. — Поставте своїх найкращих воїнів у центрі, й хай вони ведуть, а решта нехай тиснуть ззаду.
Ніхто нічого не відповів. Альфред гірко усміхнувся:
— Весь цей час ми мали прихильність Господа, тому він нас не покине.
Одначе він покинув Ізольду — бідолашну, тендітну темну королеву Ізольду. Усвідомлюючи, що єдине, що зараз я можу зробити для неї, —це помститись, я проштовхався в передній ряд. Праворуч від мене розмістився Стеапа, з голови до ніг, як і я, вимащений кров’ю, ліворуч — Леофрік, а позаду став Пірліґ.
— Нам потрібні списи й довгі мечі, а не ці обрубки, — озвався святий отець.
— Для чого? — не зрозумів Леофрік.
— Бо ми підніматимемось крутосхилом, тому єдине, що нам залишиться, — чіпляти данів за ноги і валити на землю. Я вже робив так. Для цього потрібні лише довга зброя і міцний щит, — пояснив священник.
— Храни нас Господь, — сказав Леофрік.
Усім нам було страшно, бо ж немає в бою страшнішого, ніж штурмувати фортецю. Був би я при тямі, нізащо не пішов би в наступ, але мене сповняв пекучий біль від утрати Ізольди, тому в думках моїх була лише помста.
— Вперед, — сказав я. — Вперед.
Проте рушити одразу ми не могли. Багато наших вояків збирали списи, кинуті під час попередньої сутички, а в передні ряди виводили лучників. Під час усіх наших атак ми прагнули засипати противника градом стріл і колючих списів, тож на розстановку лучників і списників пішло чимало часу.
А тоді, на біду для наших лучників, пішов дощ. Стріляти вони могли й під ним, одначе він послаблював їхні тятиви. Небо над горою затягнула величезна чорна хмара, й по наших шоломах задріботіли краплини. Дани вишиковувались на валу, грюкочучи мечами об щити, а ми виставляли сили біля підніжжя пагорба.
— Вперед! — загукав Альфред, і ми рушили на форт, однак спинилися на відстані пострілу від нього.
Мій щит змок від дощу. На його залізному обідку з’явилася свіжа зарубина від удару мечем, якого я не пригадував. Дани насміхалися з нас. Вони знали, що ми замислили, і чекали. Либонь ще відколи Ґутрум тільки знайшов форт на пагорбі, він зрозумів, що Альфред обов’язково піде на штурм і дани без проблем переб’ють нас на підйомі. Тепер це вже була Ґутрумова битва. Виставляючи свого суперника Свейна та його сакського союзника Вульфгера перед фортом, він, безперечно, сподівався, що вони знищать більшу частину нашого війська до того, як ми рушимо в атаку, однак навіть їх втрата не завдала йому неприємностей. Настав час для його армії провести бій, який він давно передбачав.
— В ім’я Господа! — вигукнув Альфред і тут же затнувся, бо небом прокотився оглушливий гуркіт грому, від якого ми всі аж стрепенулися, і над самим вершечком форту сліпуче зблиснула блискавиця.
Дощ періщив нещадно, змочуючи нас до нитки, вдалині гримів грім. Сприйнявши грім і блискавицю за знамення Боже, наша армія рушила без будь-якого наказу, якщо не вважати за нього Альфредів заклик до Господа. Ноги самі понесли нас.
Просуваючись уперед, ми кричали, щоправда, не образи в бік данів, а просто для самопідбадьорення. Ми не бігли, а йшли, щоб тримати щити зімкненими. Ще раз оглушливо гримнув грім, і дощ затарабанив з новою силою, заливаючи водою вбитих і живих. Ми були вже зовсім близько, проте не бачили данів за пеленою дощу. Показався повний води рів, у небо полетіли стріли зі списами, і ми забрели у воду під ворожим обстрілом. Один зі списів влучив у мій щит, відскочив і впав мені просто під ноги, так що я зашпортався й мало не звалився, але вчасно відновив рівновагу та почав підійматися.
Не все наше військо пішло на рів — багатьох мужність покинула ще на його краю, та з десяток груп однаково продовжило наступ. Такий стрій, як у нас, дани називали
Бредучи через воду, ми тримали щити над головами. Коли вийшли на берег, рушили вгору по слизькій траві, через яку постійно спотикалися під нескінченним потоком данських списів. Мене підштовхували ззаду, я повз схилом навкарачках із піднятим щитом, а Пірліґ своїм прикривав мені спину. Щось торохнуло згори, і я спершу подумав, що то грім, але тоді щит вдарив мене по шолому, і я зрозумів: то дан намагається розколоти його і ввігнати сокиру мені в спину. Проповзши ще трохи вперед, я припідняв нижній край щита і побачив чоботи. Махнув мечем, спробував устати, але відчув удар у ногу і знову впав. Позаду мене волав Стеапа. У рот мені забилась грязюка, нас заливав дощ, я чув стукіт мечів по щитах і знав, що ми помилилися, та однаково ще раз підвівся і махнув мечем. Ліворуч надсадно скрикнув Леофрік, і я побачив, як на траву потекла кров, яку тут же змило дощем. Знову торохнув грім, і я відступив до рову.
Весь схил був поритий нашими чобітьми до самої крейди. Цей наступ ми програли, і дани переможно заволали. В атаку на них рушила наступна група, і знову загупотіла зброя по щитах. Я знову подерся вгору, вриваючись чоботями в крейду. Через піднятий щит не побачив, що назустріч мені прямують дани, а збагнув це, лише коли в деревину вп’ялася сокира — та так сильно, що верхня дошка тріснула. Другий удар прийшовся мені по шолому, і я завалився на спину, мало не випустивши Подих Змія, але його врятувала петля з Ізольдиного волосся, якою я прив’язав його до руки. Стеапа якимось чином ухопив дана за списа і стягнув його донизу, де його миттю зарубало кілька озлоблених саксів, від ударів чиїх клинків вода в рові аж закипіла. Почувся заклик підніматися знову. Піднявши голову, я побачив, що то гукає Альфред, який брів до нас через воду, і наказав своїм людям охороняти його.
Ми з Пірліґом стали попереду короля і рушили так у третій спробі піднятись на червоний від крові пагорб. Пірліґ волав щось своєю мовою, я лаявся данською, і так потроху ми здолали половину шляху, встоявши на ногах. Всю дорогу хтось — може, навіть сам Альфред — підштовхував мене ззаду. Дощ нещадно лив, ми змокли до нитки: Небо струсонув могутній удар грому, я рубонув поміж ряд данів, потім ще раз, і від сили удару об металевий умбон у мене затрусилась рука. Бородатий дан з дико виряченими очима напав на мене зі списом. Я відбив його атаку мечем, прокричав Ізольдине ім’я і рушив угору на нього, та він вдарив ще раз, влучивши мені просто в лоба. Від удару в мене закинулась голова, а інший дан огрів мене по лобу так, що в очах мені потемніло. Ноги підкосились, і я вже почав падати в рів з водою, але хтось схопив мене й витяг на берег. Я спробував підвестись, але знову впав.