Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 75)

Король. Король. Я мушу захищати його. Востаннє я бачив його в рові. Хоч і відважний, він зовсім не воїн і не має воїнської любові до бою. Я знову спробував зіп’ятись на ноги, і мені це вдалося, проте з правого чобота текла кров, яка перелилася через халяву, коли я став на ту ногу. На дні рову лежало багато вбитих і конаючих, котрі поволі тонули у воді. Вцілілі тікали звідти під данські кпини.

— До мене! — прокричав я.

Ми мусили провести ще одну, останню атаку. Мене обступили Стеапа, Пірліґ і Едрік. Я був кволий, у голові дзвеніло, рука не слухалась, але треба було завдати ще одного удару.

— Де король? — спитав я.

— Я витягнув його з рову, — відповів Пірліґ.

— Він у безпеці?

— Я наказав священникам не пускати його. Дозволив бити, якщо не слухатиметься.

— Ще один наступ, — промовив я.

Мені зовсім не хотілося лізти через убитих у рові й знову дертися на вал, я тямив, що це нерозумно, знав, що можу загинути, та ми були воїнами, а воїни просто так не здаються. Це було питання репутації, гордині, бойового шалу. Я загуркотів Подихом Змія об тріснутий щит, і мої вояки підхопили ритм. Дани сміялися, закликали нас на певну смерть, та я закричав, і ми рушили вперед.

— Поможи нам Господь, — промовив Стеапа.

— Поможи нам Господь, — повторив його слова Пірліґ.

Я не хотів іти. Я боявся, але страх бути названим боягузом переважав над страхом перед валом, тому, крикнувши своїм воякам рубати виродків, я побіг. Перескочив трупи у рові, послизнувся на іншому боці, впав на щит і миттю перекинувся на бік, щоб ніякий дан не спіймав списом мою неприкриту спину. Мій шолом з’їхав, і я нічого не бачив за його заборолом. Поправивши його рукою, розпочав підйом. Зі мною були Стеапа та Пірліґ, і я чекав першого удару від данів.

Однак мене ніхто не чіпав. Деручись схилом із піднятим щитом, я очікував смертельного удару, але зустрічала мене лише тиша. Я опустив щит і подумав, що, мабуть, загинув, бо переді мною тяглося лиш похмуре дощове небо. Дани десь щезли.

Ще мить тому вони насміхалися з нас, обзивали бабами й боягузами, нахвалялися випустити з нас кишки й нагодувати ними воронів, а тепер перед нами нікого не було. Я піднявся на вал і за ним уздрів ще один рів та ще одну стіну. Побачивши, як дани збігаються до того внутрішнього валу, я подумав, що вони планують стати стіною там, але натомість вони минули насип і помчали далі. Пірліґ смикнув мене за руку й закричав на вухо:

— Вони тікають! Господи милосердний, сучі діти тікають!

— Вперед! Вперед! — погукав хтось ззаду, і ми пробігли другий рів, перетнули інший незахищений вал, і я побачив Осріка та його фірд.

Вілтунширці, котрих розбили ще в першій хвилі атаки, прорвалися через вал. Пізніше ми дізналися, що вони відступили в долину, де лежав убитий білий кінь, і під покровом зливи зайшли через східний край форту, на котрому, вважаючи його неприступним, Ґутрум виставив зовсім невелику варту. З того боку вал був низенький, як невеликий горбок, тому сакси легко подолали його і зайшли ворогу з тилу.

Тепер дани тікали. Вони знали, що коли залишаться, їх переб’ють до одного, тому кинулися врозсип. Ті ж, хто не зрозумів, що коїться, опинилися в пастці.

Бажаючи вбивати, щоб помститися за Ізольду, я повалив двох утікачів і зарубав з такою злістю, що Подих Змія легко, як сокира, проколов їхні кольчуги, шкіряні лати і плоть. Я ревів з люті, жадаючи більше крові, але нас було забагато, а загнаних данів — замало. Нещадно періщив дощ, валував грім, а я гарячково розшукував собі нових жертв. Побачив групу, яка, збившись спина до спини, відбивалася від навали саксів, і побіг до них, та помітивши їхній стяг, застиг на місці, бо це було орлине крило, отже, там був Раґнар.

Оточені зусібіч, його вояки гинули по одному.

— Не чіпайте його! — крикнув я. — Не чіпайте його!

До мене повернулося троє саксів. Побачивши моє довге волосся й браслети на руках, вони сприйняли мене за дана і кинулись на мене. Удар першого я відбив Подихом Змія, другий торохнув мене по щиту сокирою, а третій зайшов ззаду. Я рвучко крутнувся, виставив меч і крикнув, що я сакс, та мене не чули. І тут Стеапа врізався в їхню гущу, розкидав їх, а Пірліґ схопив мене за руку, але я вирвався й побіг до Раґнара.

Він стояв в оточенні ворогів, усміхнений, викликаючи їх на двобій. Його знамено впало додолу, а всі його вояки полягли в бою, та сам він стояв, як той бог війни в осяйному обладунку, з пощербленим щитом і гордим виразом на обличчі. Кільце навколо нього почало стискатися. Я біг, гукаючи до нього. Він крутнувся до мене, подумав, що я хочу його вбити, і підняв меч, та я відбив його щитом, обхопив Раґнара руками і повалив на землю.

Над нами стали Стеапа й Пірліґ, відганяючи саксів і говорячи їм пошукати собі інших жертв. Я відкотився від Раґнара, він сів і здивовано подивився на мене. На руці, якою він тримав щита, я побачив кров. Пробивши дерево, в долоню йому влучив меч, розрубавши її між двох пальців так, що тепер здавалося, ніби в нього там дві маленькі руки.

— Треба перев’язати рану, — сказав я.

— Утред, — тільки й спромігся витиснути з себе він, немов досі не вірячи, що бачить мене.

— Я шукав тебе, не хотів битися з тобою, — продовжив я.

Він скинув рештки щита з руки, здригаючись. Фортом у заляпаній рясі бігав єпископ Алевольд, волаючи, що це Господь кинув поган у наші руки.

— А я казав Ґутруму, що треба вийти з форту, — мовив Раґнар. — Так би ,ми всіх вас вирізали.

— Це правда, — погодився я, адже, залишившись у форті, Ґутрум дав нам перебити його армію одну групу за іншою. Втім, навіть так наша перемога того дня була дивом.

— Ти поранений, — сказав Раґнар.

Ззаду в праву ногу мене поранили списом, і шрам від тої рани є в мене досі.

Пірліґ відрізав шматок тканини з одежі убитого і замотав ним Раґнарову руку. Хотів перемотати ще мою ногу, але кров уже майже не йшла, і я зміг устати — попри біль, який зненацька пробіг ногою, але відтоді більше не турбував мене. Я торкнувся свого молота Тора. Ми перемогли.

— Вони вбили мою жінку, — сказав я Раґнару.

Він нічого не відповів. Мовчки став біля мене, а я, відчувши раптовий біль у нозі й напад слабкості, закинув руку йому на плече.

— Її звали Ізольдою, — провадив я. — А ще я втратив сина. — Добре, що тоді йшов дощ, приховуючи сльози, які текли в мене по обличчю. — А де Бріда?

— Я відправив її з форту, — відповів Раґнар. Ми разом шкутильгали до північного валу.

— А сам залишився?

— Хтось же мусив зостатися в ар’єргарді, — тихо промовив він.

Гадаю, він тоді також плакав — від розпачу поразки. Ґутрум не міг програти цей бій, але все одно програв.

Пірліґ і Стеапа досі були зі мною. Я бачив, як Едрік знімає з убитого дана кольчугу, але ніде не помічав Леофріка. Спитав у Пірліґа, де він, та у відповідь той сумно подивився на мене і скрушно похитав головою.

— Загинув? — спитав я.

— Сокира, — відповів священник. — Прямо в спину.

Я був такий приголомшений, що не міг нічого сказати. Здавалося, ніщо не може вбити незламного Леофріка, але він однаково загинув. Мені захотілося поховати його по-данському — у вогні, щоби дим від його тіла досягнув палацу богів.

— Мені прикро, — сказав Пірліґ.

— Така ціна Вессексу, — мовив я.

Ми піднялися на північний вал, на якому стояло повно Альфредових вояків. Дощ тихішав, хоча долину під нами досі добряче заливало. Ми стояли ніби на краю світу. Перед нами простилалися нескінченні дощові хмари, а внизу довгим крутосхилом до своїх коней бігли переможені дани.

— Ґутрум, — гірко промовив Раґнар.

— Він вижив?

— Ушився найпершим, — сказав він. — Свейн казав йому, що битися треба в полі за фортом, але поразки Ґутрум боявся більше, аніж прагнув звитяги.

Під веселий рев на північний вал винесли Альфредові стяги. Їх віз сам король. Він знову був на коні й з бронзовим вінцем на шоломі. Беокка стояв навколішках, б’ючи поклони, а Альфред стримано всміхався зі спантеличеним виразом на обличчі. Присягаюся, коли в землю на валу на тому краю світу забивали його штандарти, він ридав ридма. Дракон і хрест знов замайоріли над його королівством, яке він мало не втратив, а врятувавши, зробився єдиним королем над усіма саксами.

Проте Леофрік поліг у бою, Ізольда також була мертва, а дощ знай періщив без угаву на землю, яку ми допіру врятували.

Вессекс.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Вестберійського білого коня вирізьблено на схилі крайнього пагорба крейдяного кряжа Вілтшир-Даунз, а на вершині його розкинувся стародавній форт під назвою Бреттон-Кемп. З півночі його видно на кілька миль. Той прегарний кінь має понад тридцять метрів у довжину і шістдесят — у висоту. Вирізьблений у 1770-х, це найдавніший з десяти вілтширських білих коней, однак легенда каже, що на його місці колись красувався набагато старший кінь, яким схил оздобили на знак перемоги в битві при Етандуні в 878 році.

Тій легенді я вірю, проте історики до кінця не впевнені, де точно відбулася битва при Етандуні, в якій Альфред зійшовся з Ґутрумовим військом, хоча Бреттон-Кемп, що понад селом Едінґтон, є головним кандидатом на це. Бреттон-Кемп являє собою фортецю залізної доби, і вона донині височіє над вестберійським білим конем. У своїй напрочуд корисній книзі «Альфред: Король-воїн» Джон Педді стверджує, що Етандун — це Бреттон-Кемп, а Еґбертів камінь стояв у сучасному селі Кінґстон-Деверіл, що в долині річки Вайлі, і я з ним погоджуюсь.