Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 71)

Ми, особиста варта Альфреда, стояли міцно і билися вправно. Ми давали данам гідну відсіч, та позаду нас, серед значно більшого війська Осріка, відбувалась погибель Вессексу.

Бо Осріків заслін прорвали.

Це зробили Вульфгерові люди. Тільки прорвали вони Ос-рікову стіну зовсім не боєм, а бажанням приєднатись до неї. Мало хто з них хотів воювати за данів, тому щойно зійшлися дві стіни, вони звернулися до співвітчизників, сказали, що вони їм не вороги і бажають перейти на їхній бік. Стіна розступилась, і Свейнові вояки повалили в шпарини як навіжені. Одна за одною ті шпарини ставали дедалі ширші, чим більше данів проривалося всередину. Вони перебили Вульфгерових людей ззаду і захопили Осрікові ряди, викошуючи їх, як чума. Вікінги серед селян, яструби серед голубів, вони добряче струсонули Альфредове праве крило. Арнульф зумів порятувати сутсаксців, відвівши їх назад, де вони були у відносній безпеці, але Осріків фірд прорвали, розосередили й розкидали на схід і південь.

Дощ ущух, але по вершинах пагорбів сік холодний вогкий вітер. Альфредове військо, підкріплене чотирма сотнями Арнульфових вояків і десятком Осрікових утікачів, залишилось саме. Вілтунширський фірд відступав. Дани відтискали його від нас, Свейнові вершники сіяли серед них паніку. Той фірд мав чисельність у вісім сотень чоловік, що досі стояли міцною стіною, але він розбився на невеличкі групки, що безуспішно намагалися відбитись від вершників, які метали в них гострі списи. Всю долину встеляли тіла. Поранені повзли на південь, шукаючи захисту на старому кургані древніх, де зібралися жінки з конями, але їх наздоганяли і добивали данські наїзники, поки їхня піхота утворювала нові стіни для нападу на втікачів. Ми ніяк не могли допомогти їм, адже досі билися з Ґутрумовими вояками, що набігали на нас із форту. Тому, хоч і перемагали, ми не могли повернути і продовжували битися, рубати й потроху наступати, відтісняючи їх, доки вони нарешті не збагнули, що ми кладемо їх одного за одним. З їхніх рядів я почув заклик відступати до форту, і ми їх відпустили. Вони позадкували від нас, а побачивши, що ми не доганяємо, розвернулись і помчали до валу, залишивши по собі в траві купу мертвих тіл — шість-сім десятків чоловік, коли ж ми втратили щонайбільше два. Я зняв срібний ланцюжок з одного трупа, два браслети з другого і забрав добрий ніж із кістяним руків’ям з бурштиновим набалдашником у третього.

— Назад! — гукнув Альфред.

Лише відійшовши до того місця, з якого ми почали бій, я усвідомив нещастя, яке спіткало наш правий фланг. Мій загін починав по центру Альфредової армії, але тепер ми стали її правим крилом, бо її нібито потужний правий фланг хаотично розвалився на численні друзки. Багато хто з Осрікових вояків відступили до жінок і коней, утворивши там стіну щитів для їх захисту, одначе більша частина фірду втекла у східному напрямку, продовжуючи дробитися на дедалі менші частини.

Коли не стало майже всього нашого правого крила, Свейн припинив переслідування. Багато з наших вціліло, але їх відтіснили в долину, і вони не бажали повернутися й отримати ще. Осрік вижив і повернув до Альфреда дві сотні втікачів, що відійшли до жінок і коней, одначе більше в нас не залишилось нікого. Свейн заново розставив своїх вояків і почав розповідати їм щось.

— Вони йдуть по наші душі, — сказав я.

— Господь заступиться за нас, — відповів Пірліґ.

Його обличчя було залите кров’ю. Йому пробили шолом мечем або сокирою й зачепили голову, так що ліву щоку тепер вкривала товста червона кірка.

— Де був твій щит? — гаркнув я на Етельвольда.

— Він зі мною, — відказав той. Він був блідий і переляканий.

— Ти мав прикривати Пірліґову голову, — насварив його я.

— Не страшно, — спробував погамувати мій гнів священник.

Етельвольд збирався сказати щось на свій захист, але раптово склався вдвоє і виблював. Сердитий і розчарований, я відвернувся від нього. Страх, що скручував нутрощі, зник, проте битву ми вели не в повну силу, неефективно. Хоч ми й відтіснили нападників, але не завдали їм аж такої шкоди, щоб вони припинили опір. Я ж бо хотів відчути бойову лють, божевільну радість від убивств, та бій проходив тяжко й повільно.

Усю битву я виглядав Раґнара, боячись зійтися з другом у двобої. Коли дани відступили до форту, я побачив його в їхніх рядах. Тепер же він стояв на валу, дивлячись на нас. Я зиркнув праворуч, очікуючи звідти нападу Свейна, та натомість помітив, як він скаче до форту — видно, збирався попросити Ґутрума про підкріплення.

Протривавши менше години, битва зупинилася. Жінки принесли нам води і черствого хліба, а поранені тим часом отримували допомогу. Я замотав ганчіркою Едрікову ліву руку, куди влучила сокира, прорубавши рукав шкіряної куртки.

— Удар було спрямовано на вас, пане, — сказав він, беззубо усміхаючись до мене.

Я міцно затягнув пов’язку.

— Болить?

— Трошки, зовсім трошки, — запевнив він, зігнув руку, перевіряючи її дієздатність, і підняв щит.

Я розвернувся до Свейнового війська. Вони не поспішали відновлювати атаку. Якийсь чоловік звідти заливав воду або ель з міхура собі в горлянку. Просто перед нами серед купи трупів ні з того ні з сього встав чоловік. Це був данський воїн з чорним волоссям, заплетеним у кіски й прикрашеним стрічками. Мені здавалося, він був мертвий, але ось він сів, зиркнув на нас сердито, а тоді неначе позіхнув. З відкритим ротом він дивився просто на мене, а тоді з горлянки на бороду йому повалила кров, очі закотились, і він звалився на спину. Свейнові вояки досі стояли. Їх зібралося близько восьми сотень, і вони досі складали ліве крило Ґутрумового війська, одначе тепер воно значно поменшало по тому, як його покинули Вульфгерові люди. Я крутнувся і пішов крізь ряди наших вояків у пошуках Альфреда.

— Мілорде! — гукнув я йому, привертаючи його увагу. — Треба вдарити по них! — показав я на Свейнових солдатів. Стояли вони за добрих двісті кроків від форту і були без ватажка, бо Свейн досі перебував в укріпленні.

Альфред повернувся до мене, і я пояснив йому необхідність удару по ворогу всіма нашими центральними силами, адже дани стояли на самому краєчку укосу, і я сподівався вибити їх на підступний схил. Вислухавши мене, він глянув на данів і похитав головою. Беокка стояв на колінах і молився, розставивши руки й міцно заплющивши очі.

— Так ми відтіснимо їх з гори, мілорде, — наполягав я.

— Вони вийдуть з форту, — відповів король, маючи на увазі, що на допомогу Свейновому війську вийдуть Ґутрумові люди.

Так би й сталося, але я не думав, що їх вийде аж так багато.

— Але ж нам потрібно, щоб вони покинули форт, — заперечив я. — Поза його стінами їх буде легше перебити.

Альфред знову похитав головою. Просто в ту мить його паралізував страх фатальної помилки, тому він обрав не робити нічого. На ньому був шолом з передличником. Більше ніщо не захищало його хворобливого блідого обличчя. Не розуміючи очевидної нагоди для себе, він дозволяв ворогу зробити власний вибір.

Врешті Свейн визначився, що робити далі. Він привів з форту ще більше вояків — три-чотири сотні. Більшість Ґутрумових сил залишились у твердині, проте ті, хто були в першій атаці на нашу групу, збігли схилом донизу, приєдналися до Свейнових військ і утворили стіну щитів. Серед новоприбулих я побачив і Раґнарів штандарт.

— Нападатимуть на нас, ге? — озвався Пірліґ. Дощ змив кров з його лиця, та з дірки в шоломі ще юшило. — Я в порядку, — додав він, помітивши, як я дивлюсь на його рану. — У сварках із жінкою отримував і гірше. Але ті гади таки підуть на нас, так? Битимуть по нашому правому флангу.

— Ми можемо здолати їх, мілорде, — звернувся я до Альфреда. — Виставте проти них усіх своїх людей. Усіх!

Король вдав, ніби не почув моїх слів.

— Приведіть сюди Віґлафів фірд, мілорде! — прокричав я.

— Не можна забирати Віґлафа з його позиції, — сердито гаркнув він.

Він боявся, що коли перемістить суморсатський фірд з позиції перед фортом, Ґутрум кине всі свої сили на наш лівий фланг, та я знав, що данський ватажок занадто обережний для такого кроку. За земляним валом він почувався в безпеці й не бажав ризикувати, бачачи, що Свейн виграє битву за нього. Тому атаку він не запускатиме, доки нашу армію не розіб’ють. Але Альфред не слухав.

Він був розумний — либонь, найрозумніший на світі, — але у війні не тямив. Він не розумів, що битва виграється не кількісною перевагою, не пересуванням військ на полі бою, як фігур у тавлії, навіть не захопленням ділянок, а передусім пристрастю, безумством, криком і неконтрольова-ною люттю.

Поки що я не відчув нічого з цього. Ми з особистою вартою Альфреда билися незле, але це була оборона. Ми не несли погибелі своїм ворогам, а перемогти можна лише наступом. Тепер же Альфред знову хотів оборонятися. Він наказав нам ставати на правий край його лінії.

— Штандарти залиште мені, — сказав він, — і подбайте, щоб на наш фланг не напали.

Це було почесне завдання, адже ворог міг спробувати оточити правий край нашої шеренги, і Альфред потребував надійних людей для оборони відкритого флангу, тож ми стали там щільною групою. Вдалині по той бік долини виднілися залишки Осрікового фірду. Вони не зводили з нас очей, і я подумав, що дехто з них повернеться, побачивши, що ми перемагаємо; та наразі вони були занадто налякані, аби знову пристати до Альфредових лав.