Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 67)

— Ісусе, Маріє, Йосипе, — вихопилося в Леофріка.

Стеапа не казав нічого, тільки мовчки дивився.

— Треба сказати Альфредові, — перехрестившись, мовив Осрік, вілтунширський шир рів.

— Я зроблю це, — викликався отець Пірліґ.

— Скажіть йому, що погани перетнули Афен, — мовив Осрік. — Скажіть, що вони прямують до... — він затнувся, визначаючи, куди суне орда, — Етандуна.

— До Етандуна, — повторив Пірліґ.

— І нагадайте йому, що там є форт, збудований древніми, — додав Осрік.

Це був його шир, його земля, і він чудово знав усі його закутки. Говорив понуро, явно уявляючи, що станеться, коли дани візьмуть стару фортецю.

— Храни нас Господь, — додав він. — Перекажіть Аль-фреду, що вони будуть у горах завтра зранку.

— Завтра зранку в Етандуні, — ще раз повторив Пірліґ, розвернув коня і поскакав геть.

— Де той форт? — спитав я.

— Он він, — показав Осрік.

З такої відстані стародавня твердиня виглядала зеленим насипом на горі. Такі форти з земляними валами є по всьому Вессексу. Цей же стояв на пагорку, що височів над низиною, обороняючи круті схили крейдяного кряжа.

— Дехто з них буде там уже до вечора, — сказав шир рів. — Проте більшість не добереться до завтра. Сподіваюся, форт вони оминуть.

До цього ми вважали, що Альфред обрав місце, де Ґутрум не втримається від нападу на нього, — ідеальний для оборони схил, на якому на допомогу нашій меншій армії прийде сама земля. Однак, поглянувши на далекий форт, я зрозумів, що Ґутрум може вдатися до подібної тактики і зайняти місце, на яке складно здійснити наступ. Це залишить Альфредові невеликий вибір, адже напасти означатиме накликати на себе біду, а відступити — гарантувати власну погибель. Вже за день-другий у нас скінчиться провізія. Якщо висунемось на південь, Ґутрум пустить на нас орду своїх вершників, і навіть якщо нам пощастить утекти, ми будемо розбитою армією. Коли ж Альфред збере свої сили і відведе подалі від ворога, наші вояки сприймуть це за відступ і почнуть покидати військо заради захисту власних домівок. Отже, ми мусили битися, адже відмова від бою означатиме поразку.

На ніч армія стала на півночі від лісу, в якому я спіймав Етельвольда. Його долучили до королівського почту, і разом з Альфредовими командирами він поїхав на вершину гори стежити за просуванням данського війська. Кинувши задумливий погляд на море людей, Альфред спитав:

— Як далеко вони?

— Звідси? — уточнив Осрік. — За чотири милі. І шість від вашої армії.

— Отже, завтра, — перехрестившись, промовив король.

Північні хмари густішали, притлумлюючи світло, одначе біля древнього форту все аж виблискувало від данських списів і сокир. Схоже було, що Ґутрум таки вирішив закріпитися там.

Ми спустились до табору. Народ продовжував прибувати — вже не так масово, та все ж люди йшли невеликими групами. Одна з таких груп прибула верхи на конях. Їх було шістнадцять — брудних і стомлених з дороги чоловіків, одягнених у кольчуги й добрі шоломи.

Вони прибули аж із Мерсії. Висунувшись на схід, перейшли Темс і перетнули цілісінький Вессекс, щоб допомогти Альфредові. Їхнім ватажком був невисокий молодик, широкий у грудях, круглолиций, задерикуватого вигляду. Він став на коліна перед Альфредом, а тоді усміхнувся мені, й нарешті я впізнав свого двоюрідного брата Етельреда.

Моя мати, якої я ніколи не знав, була мерсійкою, а її брат Етельред — могутнім володарем південного краю того королівства. Я встиг трохи пожити в його палаці, коли вперше втік із Нортумбрії, і весь той час тільки те й робив, що гиркався з кузеном, котрого, як і його батька, звали Етельредом. За той час, що ми не бачилися, він забув наші старі чвари і радо обійняв мене. Зростом сягав мені якраз до плеча.

— Ми приїхали битися, — пробубнів він мені в плече.

— Бій буде, — відказав я.

Він відпустив мене і повернувся до Альфреда:

— Мілорде, батько прислав би більше людей, але мусить боронити власну землю.

— Я розумію, — промовив Альфред.

— Але він відправив вам своїх найкращих вояків, — продовжив Етельред. Він був молодий і сповнений юнацької пихи, проте його впевненість сподобалася Альфредові не менше від срібного хреста, що висів у нього на шиї. — Дозвольте представити вам Татвіна, командира батькової особистої варти.

Здорованя Татвіна я пам’ятав добре. То був справжній воїн. Його руки густо вкривали чорні цятки, які він ставив собі голкою та чорнилом на позначення кожного вбитого ним у бою. Він усміхнувся до мене:

— Ви досі живі, пане?

— Я досі живий, Татвіне.

— Буду радий знову битися пліч-о-пліч із вами.

— А я радий бачити тебе, — щиро відповів я.

Небагато людей народжуються воїнами, тому один тільки Татвін був вартий десятка звичайних солдат.

Альфред наказав зібрати військо. Частково зробив це, щоб люди побачили, яка їх велика сила, і підбадьорились, а ще — бо розумів, що вчорашня промова зовсім не окрилила їх, і він хотів спробувати ще раз.

— Тільки не це, — пробурчав Леофрік. — Альфред уміє гарно проповідувати, але виступати з промовами йому зась.

Нас зібрали біля підніжжя невисокого пагорка. Згасало денне світло. На вершині Альфред виставив свої стяги з драконом і хрестом. Щоправда, вітер був несильний, тому прапори не майоріли, а кволо похитувалися. Сам король став між ними, одягнутий у кольчугу, зверх якої надів вицвілу синю накидку. До нього потяглася група попів, але він махнув їм повертатись і окинув поглядом народ, що зібрався у видолинку. Довго мовчав, і нашими рядами почало ширитися розчарування. Люди прагнули, щоб у їхніх душах запалили вогонь, натомість Альфред збирався залити їх святою водою.

— Завтра! — зненацька промовив він. Його голос бринів чітко і високо. — Завтра на нас чекає бій! Завтра! У день Івана Богослова!

— Почалося, — буркнув біля мене Леофрік. — Знову занурює нас по саму шию в святість.

— Івана Богослова засудили на смерть і наказали вкинути в казан киплячої олії! — говорив далі Альфред. — Та він вижив! Він вийшов із казана живим і ще сильнішим! Завтра ми зробимо так само.

Король замовк, оглядаючи нас, але ніхто нічого не казав. Ми лише мовчки дивились на нього. Збагнувши нарешті, що проповіді про святих нічого не дають, він рішуче махнув рукою, немов відкидаючи цю тему.

— А ще завтра буде день воїнів, день, у який ми вбиватимемо ворогів. Цього дня ми змусимо поган пошкодувати, що вони поткнулись у Вессекс!

Альфред знову затнувся, проте цього разу військо згідно загуло.

— Це наша земля! Ми б’ємося за наші домівки! За наших дружин! За наших дітей! Б’ємося за Вессекс!

— За Вессекс! — проревів у відповідь натовп.

— І не лише за Вессекс! — уже впевненіше прокричав Альфред. — З нами люди з Мерсії, Нортумбрії та Східної Англії!

Щоправда, серед нашого війська я не бачив жодного східного англійця, а єдиними представниками Нортумбрії були ми з Беоккою, одначе це нікого не хвилювало.

— Всі ми — англійський народ і б’ємося за. всіх саксів! — продовжив король.

І знову — тиша. Людям сподобалося почуте, однак ідея єдиної Англії була Альфредова, не їхня. Він давно мріяв про об’єднану країну, та для війська, що зібралось у видолинку, та мрія була занадто недосяжна.

— Чому дани прийшли сюди? — спитав він. — Бо хочуть забрати ваших дружин собі на втіху, зробити ваших дітей своїми невільниками і зайняти ваші домівки. Але вони не знають нас! — останні слова він протягнув повільніше, кожне виділяючи паузами. — Не знають міці наших мечів, сокир і списів, не знають нашої люті! Тож завтра дамо їм урок! Завтра ми вб’ємо їх! Завтра порубаємо їх на шмаття! Завтра ми змусимо їх страждати і споїмо свою землю їхньою кров’ю! Завтра змусимо їх благати про пощаду!

— Жодної пощади ворогу! — викрикнув хтось із натовпу.

— Жодної пощади! — повторив Альфред, хоч я і знав, що сам він так не вважає. Він був ладен пощадити данів, подарувати їм любов Христову і спробувати вмовити їх словом, та я радів, що він нарешті навчився правильно розмовляти з воїнами.

— Завтра, — продовжив він, — ви битиметесь не за мене! Це я битимусь за вас і за Вессекс! Битимусь за ваших дружин, дітей і домівки! Завтра ми йдемо в бій, і я присягаюся вам могилою свого батька і життям своїх дітей, що завтра ми переможемо!

У відповідь військо радісно загуло. Мушу зізнатися, це була далеко не найсильніша військова промова, але кращої Альфред ще ніколи не виголошував. І його слова подіяли. Люди затупотіли, а ті, що були зі щитами, загрюкали по них мечами й списами, і довколишні сутінки сповнилися ритмічним тупотом і вигуками «жодної пощади!», які луною котилися серед пагорбів.

Ми були готові. Проте дани також.

Уночі все небо затягло. Одна по одній зникли зірки, темрява поглинула тоненький серпик місяця. Мені не спалося, тому я сидів біля Ізольди й точив свої клинки, поки вона начищала мою кольчугу.

— Завтра ви переможете, — тихо озвалась вона.

— Тобі це наснилося?

Вона похитала головою:

— Відколи мене охрестили, я більше не бачу віщих снів.

— То значить, ти кажеш це просто так?

— Я мушу вірити в це.

Точило шкребло по лезу. Усі чоловіки навколо гострили зброю до бою.

— Коли це все скінчиться, — мовив я їй, — ми з тобою поїдемо звідси і збудуємо власний дім.