Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 65)

Сакси йшли в ліс. Ми сиділи за кущем глоду і прислухалися, доки почули стукіт сокир. Вони рубали дрова. Було їх з десяток.

Більшість Вульфгерових людей навряд чи б згодилися йти проти Альфреда, проте немало було й таких, що з радістю послухаються свого олдермена. Таких і відрядили супроводжувати данських розвідників. Вульфгер міг послати тільки тих, кому довіряв, остерігаючись, що менш віддані йому люди перекинуться до Альфреда або просто втечуть. Отже, ці сакси, скоріш за все, були вояками особистої варти олдермена, котрі виграють найбільше від перемоги у війні між данами і західними саксами.

— Треба повернутися до Альфреда дотемна, — прошепотів Пірліґ.

Та в ту ж мить біля нас гучно прозвучав нетерплячий голос:

— Я поїду завтра.

— Ні, пане, — відповів йому інший. Почувши дзюркотіння, я зрозумів, що один зі співрозмовників зайшов у кущі до вітру, інший — за ним. — Завтра ви нікуди не поїдете, — продовжив другий чоловік. — Лишайтеся тут.

— Я хочу побачити їх! — промовив нетерплячий.

— Ви побачите їх зовсім скоро, але не завтра. Залиштеся тут із вартою.

— Ти не можеш змусити мене.

— Пане, я можу робити з вами що захочу. Хай ви тут і командувач, але мусите коритися моїм наказам. — Голос звучав твердо, глибоко. — Я наказую вам лишатися тут.

— Я можу піти, коли сам захочу, — кволо заперечив перший голос, але перший не відповів.

Помалу, щоб не дзенькнути лезом об піхви, я дістав Подих Змія. Пірліґ спантеличено глипнув на мене.

— Вийдіть і пошуміть, — шепнув я йому, киваючи головою в бік голосів.

Він насупився, але довірився мені, підвівся й пішов до наших коней, легенько насвистуючи. Чоловіки одразу ж помітили його і кинулись навперейми. Попереду біг той, що з нижчим голосом. Це був старий вояк, дебелий, з пошрамованим обличчям.

— Ану стій! — гаркнув він, і саме в ту мить з кущів виступив я і полоснув мечем йому по горлянці.

Лезо врізалося настільки глибоко, аж я відчув, як воно прошкребло по хребту, а на довколишнє листя бризнув пружний струмінь яскравої крові. Чолов’яга впав як підкошений. Інший, той, що сперечався, настільки перелякався, що застиг на місці. Я схопив його за руку й затягнув у кущі.

— Не смій! — скрикнув був він, та я затулив йому рота скривавленим лезом Подиху Змія, й він смикнувся з переляку.

— Тільки пискни, і тобі кінець, — шикнув я.

Надійшов Пірліґ з мечем наголо. Подивившись на вбитого, котрий лежав з розщібнутими штанами, він нахилився до нього й перехрестив йому чоло. Я вбив його швидко, а компаньйона схопив тихо, тому дроворуби нічого не почули.

Їхні сокири продовжували рівномірно цюкати, відлунюючи серед дерев.

— Цього приведемо до Альфреда, — сказав я Пірліґу, приставляючи меча до горла бранцеві. — Один звук, — звернувся я вже до нього, впиваючись лезом йому в шкіру, — і я розпорю тебе від твоєї ненажерливої горлянки до не менш ненажерливого прутня. Затямив?

Полонений кивнув.

— Бо я вертаю послугу, яку завинив тобі, — мовив я, і він чемно всміхнувся.

Моїм бранцем був Етельвольд — Альфредів небіж і майбутній маріонетковий король Вессексу.

Чоловіка, якого я вбив, звали Осберґом. Він був командиром особистої варти Вульфгера. У день загибелі він отримав завдання попіклуватися, щоб Етельвольд не вляпався в халепу.

Етельвольду не щастило з дитинства. По праву королем Вессексу мав стати він. Мушу, щоправда, зазначити, що це був би останній король на цій землі, адже був він занадто дурний і запальний. Коли дядько Альфред забрав у нього престол, він почав шукати втіхи в елі й жінках. З юності мріяв стати воїном, але Альфред не дозволив, остерігаючись, аби хлопчина часом не заробив собі імені на полі бою. Так справжнього короля Етельвольда стали всіляко заохочувати до дурості, аби ніхто не угледів у ньому претендента на престол. Куди простіше було б убити його, проте Альфред бував занадто сентиментальний, коли справа стосувалася його рідні. А може, зробити це йому не дозволяла велика побожність. Хай там як, Етельвольда пощадили, і, наче в подяку за таку великодушність, він щедро винагороджував дядька, раз по раз виставляючи себе на посміховисько.

Одначе останні кілька місяців він прожив без постійного контролю з боку дядька, а його дурнувату амбіцію всіляко заохочували. Він ходив у кольчузі й з мечем на поясі. Високий і вродливий, він справляв враження і навіть мав вигляд воїна, та не войовничий дух. Коли я приставив Подих Змія йому до горла, він обісцявся з переляку і покірно, без усякої непокори, виконав усе, що я йому наказав. Він був слухняний, наляканий і радий робити як велено.

Він розповів нам, як умовив Вульфгера пустити його на війну. Давши Осберґу два десятки чоловік для супроводу данів, олдермен призначив Етельвольда формальним командувачем загону.

— Вульфгер сказав, що я хоч командуватиму загоном, однаково мушу слухатися Осберґа, — закінчив він.

— Він вчинив дуже нерозумно, відпустивши тебе так далеко від себе, — відповів я.

— Просто втомився терпіти мене, — зізнався Етельвольд.

— Стомився, кажеш? Ти що, порав його баб?

— Лиш одну служницю! Але я хотів поїхати з розвідниками, та й Вульфгер сам казав: мені буде чого повчитися в Осберґа.

— Щойно ти навчився, що не треба сцяти на глід, — мовив я. — Такі речі знати потрібно.

Етельвольд сидів зі зв’язаними руками на Пірліґовому коні, якого валлійський священник вів за вуздечку. На заході палали останні промені світла — якраз достатньо для легкої поїздки назад. Я розповів Пірліґу, хто такий Етельвольд, і священник смішкувато зиркнув на нього:

— То це ти принц вессекський?

— Хоча мав би бути королем, — понуро відказав Етельвольд.

— Не мав, — заперечив я.

— Раніше тут правив мій батько! Ґутрум обіцяв мені корону.

— І якщо ти йому повірив, то ще й дурний, — сказав я. — Королем ти будеш, лише доки приноситимеш йому користь, а далі він тебе вб’є.

— А тепер мене вб’є Альфред.

— І це було б правильно, але я винен тобі послугу.

— Гадаєш, ти зможеш переконати його змилуватися наді мною? — збадьорився він.

— У цьому ти переконаєш його сам, — відповів я. — Станеш перед ним на коліна і скажеш, що давно чекав нагоди втекти від данів. Коли така випала, ти втік, знайшов нас і тепер прибув до нього на службу.

Етельвольд здивовано глипнув на мене.

— Я завинив перед тобою, — пояснив я, — тому дарую тобі життя. Я розв’яжу тобі руки, ти підеш до Альфреда і скажеш, що планував пристати до нього від самого Різдва. Затямив?

Етельвольд спохмурнів:

— Але він мене ненавидить!

— Ясно, що ненавидить, — погодився я. — Але якщо зігнеш перед ним коліна і присягнешся, що не зраджував його, що йому залишиться? Він тебе прийме, винагородить, і ти станеш його гордістю.

— Правда?

— Але лише якщо розкажеш йому, де зараз дани, — докинув Пірліґ.

— Запросто, — промовив Етельвольд. — Вони вийшли з Сіппангама і рушили на південь.. Висунулися сьогодні зранку.

— Скільки їх?

— П’ять тисяч.

— І всі прямують сюди?

— Де Альфред, туди й вони. Хочуть знищити його зараз, щоб ціле літо насолоджуватися жінками і сріблом. — Останні слова він промовив дуже сумно, і мені стало ясно, що він і сам не міг дочекатися нагоди порозбишакувати у Вессексі. — А скільки війська в Альфреда? — спитався він.

— Три тисячі, — відповів я.

— Господи милосердний! — перелякано зойкнув він.

— Ти ж хотів стати воїном, — сказав я, — от і скажи мені, яке ім’я заробиш, виступаючи проти меншої армії?

— Господи Ісусе!

Згасло останнє світло дня. Місяця на небі не було, проте ми знали, що, тримаючись праворуч від річки, не зіб’ємося зі шляху. Невдовзі за горами запалахкотіли вогні багать. Отже, ми прийшли до Альфредового табору. Повернувшись у сідлі, я побачив схожий відсвіт далеко на півночі. То була Ґутрумова армія.

— Якщо відпускаєш мене, звідки ти взяв, що я не зможу повернутись до Ґутрума? — спитав Етельвольд тяжко.

— Зможеш, — відповів я. — Тільки я доберусь до тебе навіть там.

Він замислився над моїми словами.

— Ти впевнений, що дядько прийме мене?