Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 57)

Так і сталося. Тільки-но скінчився дощ і прочитали полуденну молитву, до Окмундтуна прибув сам Одда — і не один, а в супроводі шістдесяти своїх вояків у кольчугах і такої ж кількості данів у повному обладунку. Вони вийшли з-за дерев на сході разом із сонцем, виблискуючи кольчугами, вістрями списів, збруєю, стременами, шоломами й умбонами на щитах. Розтягнувшись по всьому пасовиську, рушили на Окмундтун широкою шеренгою з двома знаменами посередині. Перше, з чорним оленем, було прапором Дефнаширу, друге ж, трикутне з білим конем, належало данам.

— Битви не буде, — сказав я Гаральду.

— Чому?

— Бо їх замало. Свейн не може втрачати людей. Він хоче переговорів.

— Я не хочу зустрічатися з ними тут, — махнув він на форт. — їх слід прийняти в палаці.

Він наказав найкраще озброєним воякам спуститися в місто, де ми вишикувалися на брудній вулиці перед палацом, зустрічаючи Одду з данами. Вершниками довелося розбити шеренгу і заїхати у місто колоною, яку вело троє чоловіків.

Посередині їхав Одда, а одним із двох данів, що супроводжували його, був Свейн Білокінний.

Свейн виглядав велично у біло-срібному вбранні. Їхав на білому коні, вдягнений у білосніжну шубу, а ретельно начищені кольчуга й шолом з вепрячим заборолом виблискували на сонці. На його щиті красувався великий посріблений умбон, навколо — зображення білого коня. Шкіра вуздечок, сідла і піхов була вибілена. Побачивши мене і вдавши, що ми не знайомі, він з таким виглядом, ніби ми нічого йому не зробимо, окинув поглядом нашу шеренгу, яка загороджувала вулицю. Його знамено з білим конем ніс інший вершник, з таким же, як у його господаря, загартованим сонцем, снігами й холодними вітрами смаглявим лицем.

— Гаральде, — озвався Одда Молодший, величаво виїхавши наперед данів. Він був у блискучій кольчузі, а огузок його коня прикрашала чорна накидка. Він усміхнувся, неначе радий бачити нас: — Ти зібрав фірд. Для чого?

— Бо так наказав король, — відповів Гаральд.

Одда ще раз усміхнувся, зиркнув на мене, вдаючи, ніби не помічає, і перевів погляд на двері палацу, з яких вийшов Стеапа. Здоровань щойно мав розмову з Оддою Старшим, тому дуже здивувався побачити тут його сина.

— Стеапо! — гукнув Одда Молодший. — Мій вірний Стеапо! Як же хороше бачити тебе!

— І мені вас, пане.

— Мій вірний Стеапо, — повторив Одда, явно радйй знову зустрітися зі своїм давнім охоронцем. — Іди до мене! — наказав він, і, протиснувшись крізь нашу шеренгу, велетень підійшов, став серед калюжі на коліна й поцілував чобіт свого володаря. — Встань, встань. Скажи мені, Стеапо, коли ти зі мною, чи може хтось завдати нам шкоди?

— Ніхто, пане.

— Ніхто, — вторував Одда й осміхнувся до Гаральда: — То кажеш, збирати фірд наказав тобі король? Але хіба у Вессексу досі є король?

— У Вессексу є король, — твердо відказав Гаральд.

— І той король ховається в болотах! — вигукнув Одда, щоб його чули всі Гаральдові люди. — То, може, тепер він король над жабами, повелитель над вуграми? Що ж це за король такий?

За Гаральда відповів я, але данською:

— Це той король, котрий наказав мені спалити Свейнів флот, що я й зробив. Я спалив усі його кораблі, крім одного, якого зоставив собі.

Свейн зняв свій шолом з кабанячою мордою і зиркнув на мене, але знову вдав, ніби не впізнає. Він дивився на мене лютим поглядом велетенського змія, що лежить при основі Іґґдрасілля.

— Я спалив «Білого коня» і погрів руки на його згарищі, — провадив я, і Свейн плюнув у відповідь. — А цей чоловік, що стоїть біля тебе, — повернувся я до Одди, перейшовши на англійську, — спалив церкву при Кінвіті й убив тамтешніх ченців. Тепер він проклятий у раю, пеклі й на цьому світі, але ти однаково вирішив об’єднатися з ним.

— То той кавалок гівна тепер говорить за тебе? — звернувся Одда до Гаральда.

— За мене говорять ці люди, — відповів рів, показуючи на військо позад себе.

— За яким правом ти збираєш фірд? — повторив питання Одда. — Тут олдермен — я!

— І хто ж зробив тебе олдерменом? — перепитав у відповідь Гаральд. Не дочекавшись відповіді, він продовжив: — Король над жабами? Повелитель над вуграми? Коли Альфред втратив свою владу, значить, ти свою — також.

Таке нахабство явно здивувало й розсердило Одду, проте він не виказав свого роздратування.

— Мені здається, ти не розумієш, що коїться в Дефна-ширі, — процідив він крізь натягнуту посмішку.

— То поясни мені.

— Поясню, але зроблю це за елем і закускою. — Він подивився на небо. Сонце сховалось за хмарами, й солому на стріхах затріпав вітрюган. — Треба знайти десь прихисток, поки не почався дощ.

Та спершу слід було владнати інші справи, з чим ми швидко впоралися. Данські вершники відсунулись до східного кінця міста, а Гаральдові вояки відійшли до форту. Кожна зі сторін взяла до палацу по десятеро чоловік, котрі мусили залишити всю зброю надворі, де її зосталося стерегти по шість вартових від данів і саксів.

Гаральдові слуги принесли елю, хліба й сиру. М’яса не було, адже саме тривав Великий піст.

По обидва боки від вогнища розставили лави. Поки їх ставили, до нашого боку прийшов Свейн, котрий нарешті таки впізнав мене.

— Це правда, що то ти спалив мої кораблі? — спитав він.

— Разом із твоїм.

— «Білого коня» будували цілий рік і день, — відповів він. — Його борти були з дерев, на яких ми розвішували жертви Одіну. Це був добрий корабель.

— Тепер від нього лишився попіл.

— Значить, колись я тобі помщуся, — відрубав він, і хоч говорив м’яко, в голос закралася погроза. — Ти обманув мене.

— Обманув? — перепитав я. — Бо спалив твої кораблі?

— У Кінвіті не було золотого вівтаря.

— І ти спалив там ченців.

— Живцем, і погрів руки над тим вогнищем. — Він посміхнувся, згадуючи. — Хочеш знову приєднатися до мене? Я пробачу тобі корабель, і ми знову битимемся пліч-о-пліч. Мені потрібні хороші вояки, і я готовий добре заплатити.

— Я присягнув на вірність Альфреду.

— О, — кивнув він. — Ну то хай буде так. Значить, ми вороги.

І на тому він пішов на лаву до Одди.

— Ти бажаєш побачитися з батьком перед перемовинами? — спитав Гаральд в Одди, показуючи на двері до покоїв старого.

— Я побачуся з ним, коли ми відновимо нашу дружбу, — відповів олдермен. — А нам з тобою варто дружити. — Останні слова він сказав голосніше, від чого люди на лавах пожвавилися. — То ти вирішив скликати фірд, бо Утред приніс тобі Альфредів наказ?

— Саме так.

— Отже, ти вчинив правильно. Це похвально, — провадив Одда. Слухаючи одного зі своїх вояків, що перекладав йому, Свейн дивився в наш бік. — А зараз вчини ще одну правильну річ, — продовжив Одда. — Відправ фірд по домівках.

— Король наказав інше, — заперечив Гаральд.

— Який король? — спитався Одда.

— Альфред, який же ще?

— Але ж у Вессексі тепер новий король, — відказав Одда. — Ґутрум, король Східної Англії, тепер у Вессексі, й люди кажуть, до літа на тутешній престол посадять Етельвольда.

— Етельвольда? — здивувався Гаральд.

— Невже ти не чув? — промовив Одда. — Вульфгер Вілтунширський об’єднався з Ґутрумом, і вони обидва хочуть бачити Етельвольда на вессекському престолі. Та й чого ні? Хіба він не син твого попереднього короля? Хіба він не має права успадкувати трон?

Гаральд зневірено поглянув на мене. Він не знав про Вулфгерову зраду, тому новина його прикро вразила. Я кивнув і підтвердив:

— Вульфгер тепер з Ґутрумом.

— Тож королем Вессексу невдовзі стане Етельвольд, син Етельреда, і він має в своєму розпорядженні тисячу клинків, — сказав Одда. — Ельфріґ Кентський пристав до данів. Дани стоять у Лундені, на Скепіґу і біля мурів Контварабурґа. Весь північний Вессекс у їхніх руках. Тепер вони прийшли сюди. То скажи мені, якими землями править Альфред?

— Вессекськими, — відповів я.

Одда пустив мої слова повз вуха і впився поглядом у Гаральда.

— Ми дали присягу Альфредові, — вперто промовив рів.

— Мені ти також присягав на вірність, — нагадав Одда, і старий зітхнув. — Бачить Бог, не було чоловіка відданішого Альфредові, ніж я. Одначе він зрадив нас! Дани прийшли, і тепер вони тут. І де ж той Альфред? Він сховався! Уже за кілька тижнів сюди прийде данське військо з Мерсії, Лундену й Кенту! До наших берегів пристануть їхні кораблі. Це буде велика данська армія, флот вікінгів! І що ви вдієте проти них?

Гаральд ніяково перемнувся:

— А що робитимеш ти?

Одда показав на Свейна, котрий заговорив, щойно йому переклали питання. Я ж заходився перекладати його слова Гаральду. Свейн прогарчав, що Вессекс приречений. Уже до літа тут буде купа данів, що підтягнуться з півночі, а з саксів виживуть тільки ті, хто допомагатиме їм. Ті ж, хто виступить проти данів, загинуть, із їхніх дружин зроблять шльондр, а дітей поневолять; вони втратять домівки, а їхні імена розтануть у небутті, як дим над згаслим вогнищем.