Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 54)

— У них був стяг? — уточнив я.

Піп кивнув:

— Почепили його над палацом єпископа, пане. На ньому зображено білого коня.

Отже, тут стояв Свейн — хто ж іще? Знамено з білим конем означало, що Свейн зостався в Дефнаширі й до Ґутрума не пішов.

Повернувшись у сідлі, я подивився на попове село, зовсім не зачеплене війною: солома на стріхах була неторкана, житниці — повні, церква — ціла.

— Дани приходили сюди? — спитав я.

— Так, пане, приходили, й не раз.

— Грабували, ґвалтували?

— Ні, пане. Купували збіжжя. Платили сріблом.

Це було дивно: аж занадто чемно поводились ті дани.

— Вони тримають Екзанчестер в облозі? — спитав я, щоб дізнатися більше, адже Крідьянтон стояв достатньо близько до Екзанчестера, і більшість данської армії могла відпочивати там, поки решта стояла під більшим містом.

— Наскільки мені відомо, ні, пане, — відповів священник.

— То що ж вони там роблять? — провадив я.

— Просто стоять собі в Крідьянтоні, пане.

— А Одда в Екзанчестері?

— Ні, пане. Він в Окмундтуні, з лордом Гаральдом.

Я знав, що палац шир ріва стоїть в Окмундтуні, що за північним краєм великої заплави. Однак до Сіппангама звідти дуже далеко, тому це не найкраще місце, коли плануєш нападати на данів.

Хоч я й повірив словам священника про те, що Свейн стоїть у Крідьянтоні, ми однаково поїхали туди, аби переконатися на власні очі. Лісовими просіками й гірськими стежинами ми прибули до міста після полудня і побачили дим від вогнищ та данські щити, вивішені на частоколі. З лісу на узвишші нам було чудово видно вартових біля міської брами і групу вояків на пасовиську, яка стерегла чотири-п’ять десятків коней, що скубли першу весняну травичку. Мені було видно палац Одди Старшого, де після битви при Кінвіті я возз’єднався з Мілдріт, і трикутний данський стяг над більшим, що слугував резиденцією єпископа. Західна брама була відчинена, та навколо неї стояла варта. Втім, попри стражників і щити на частоколі, зовсім не складалося враження, що місто перебуває в стані війни. Я подумав, що на довколишніх пагорбах мали б стояти сакси — спостерігати за ворогом і готуватись до нападу, — та данів ніхто не турбував.

— Як далеко звідси Окмундтун? — спитав я у Стеапи.

— До смерку доберемося.

Я замислився. Якщо в Окмундтуні стоїть Одда Молодший, нащо мені туди йти? Він мій ворог, поклявся вбити мене. Альфред передав йому цидулку з наказом зустріти мене мирно, але хіба має слово якусь силу супроти ненависті?

— Він тебе не вб’є, — промовив Стеапа, явно прочитавши мої думки, чим несказанно здивував мене. — Не зачепить, — повторив він.

— Чому?

— Бо я не дам, — відповів здоровань і повернув коня на захід.

До Окмундтуна ми добулися надвечір. Це було невелике місто, що тягнулося вздовж річки. Захищав його високий вапняковий кряж із фортом на вершині, міцним частокіл якого давав надійний захист у разі нападу загарбників. Щоправда, там ніхто не ховався, а місто, яке не мало муру навколо, виглядало мирно. Хай у Вессексі вирувала війна, в Окмундтуні, як і в Крідьянтоні, явно панував мир. Гаральдів палац стояв на пагорбі неподалік форту, і на в’їзді в його двір нас ніхто не зупинив. Упізнавши Стеапу, придворний люд тепло привітав його. З дверей палацу вийшов розпорядник, котрий радісно сплеснув у долоні до велетня:

— Ми чули, погани захопили тебе в полон!

— Так і було.

— Відпустили?

— Мене звільнив мій король, — буркнув Стеапа, наче питання йому не сподобалося. Злізши з коня, він випростався: — Альфред звільнив мене.

— Гаральд тут? — спитав я.

— Лорд у палаці, — служника обурило те, що я не назвав ріва лордом.

— Ми йдемо до нього, — сказав я і повів Стеапу всередину.

Служник махнув нам рукою, адже за звичаєм, перш ніж заходити, ми мали б попросити дозволу його володаря, та мені було байдуже.

Посеред зали горіло вогнище, на платформах по краях були розставлені свічки. Під стіною, прикрашеною оленячими і куничими шкурами, лежали складені мисливські списи. В очікуванні вечері зібралося два десятки чоловік, у дальньому кінці грав арфіст. Коли ми зайшли, назустріч нам кинулася зграя собак. Відігнавши їх, ми зі Стеапою попрямували погрітися біля вогню.

— Елю, — скомандував він служникові.

На гавкіт собак із покоїв за залою вийшов сам Гаральд. Забачивши нас, він здивовано закліпав, адже вважав нас ворогами, ще й чув, ніби Стеапу взяли в полон, тому йому було дивно бачити нас разом. У тиші, що охопила присутніх, він пошкандибав до нас. Накульгував через стару рану, отриману в битві, де до того ж втратив два пальці на правиці.

— Пригадую, ви сердилися, коли я прийшов до вашої оселі зі зброєю, — промови він, — а самі прийшли озброєні до мене.

— На воротах не було вартового, — відказав я.

— Відійшов до вітру, пане, — втрутився розпорядник.

— У палац заборонено заходити зі зброєю, — не відступав Гаральд.

Так було заведено. Напившись за вечерею, люди можуть завдати багато шкоди і ножами для м’яса, але з мечами й списами трапеза може перетворитися на криваве побоїще. Ми здали зброю розпорядникові. Стягнувши кольчугу, я наказав повісити її просушитись, а тоді начистити.

Коли ми роззброїлися, Гаральд привітав нас уже офіційно. Сказав, що його палац до наших послуг і він бажає розділити вечерю зі своїми почесними гостями.

— І я залюбки послухаю останні новини, — додав він, підзиваючи служника з елем.

— Одда тут? — спитався я.

— Так, але тільки батько, не син.

Я вилаявся. Ми приперлися в таку далечінь з вісткою для олдермена Одди — Одди Молодшого — лише для того, щоб почути, що в Окмундтуні перебуває його поранений батько, а не він сам.

— А де син?

Моя різкість не сподобалась Гаральдові, та він продовжив говорити з нами ввічливо:

— Олдермен в Екзанчестері.

— Місто в облозі?

— Ні.

— А дани стоять у Крідьянтоні?

— Саме так.

— Їх узяли облогою?

Я знав відповідь на це питання, але хотів почути її від Гаральда.

— Ні, — зізнався він.

Поставивши свій келих, я промовив:

— Нас прислав король.

Я мав розповісти це тільки Гаральдові, але вийшов на середину зали, щоб чули всі присутні:

— Ми прибули з посланням від Альфреда. Він бажає знати, що дани роблять у Дефнаширі. Ми спалили їхній флот, вирізали сторожу, а решту прогнали геть із Кінвіта. Ви ж дозволили їм осісти тут. Чому?

Ніхто не відповів. У палаці не було жодної жінки, бо Гаральд так і не одружився вдруге, тому на вечерю до нього зібралися всі його вояки й тани, котрі також мали власні війська. Одні подивилися на мене з неприкритою неприязню, адже мої слова вказували на їхнє боягузтво, інші ж опустили очі. Гаральд зиркнув на Стеапу, немов шукаючи підтримки, та велет мовчки стояв біля вогню з порожнім виразом на обличчі. Я повернувся до шир ріва, повторивши з натиском:

— Що роблять дани в Дефнаширі?

— Їм тут раді, — озвався голос позаду.

Крутнувшись, я побачив у дверях дідугана. Під пов’язкою, що сповивала йому голову, стирчали жмутки сивого волосся, а сам він був настільки худий і кволий, що тримався за одвірок, аби не впасти. Я не впізнав його з першого погляду, бо ж коли ми розмовляли востаннє, він був кремезним, дебелим. У битві при Кінвіті він отримав поранення сокирою в голову, від якого мав би загинути, але Одда Старший вижив і знову постав переді мною, тільки цього разу худющий, блідий і зовсім безсилий.

— Вони тут, бо ми їм раді, — повторив Одда. — Як і вам, лорде Утреде, і тобі, Стеапо.