Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 51)

— На вітані ти збрехав про Кінвіт.

Зав’язавши мотузок, що правив йому за пояс, він розвернувся й заглянув мені у вічі.

— Якби не прийшли дани, — прогарчав він, — я б тебе порішив.

Сперечатись я не став, бо він казав правду.

— При Кінвіті де був ти в момент загибелі Убби? — спитав я натомість.

— Я був там.

— Щось я тебе не бачив, хоч і був у самому серці бою.

— Думаєш, мене там не було? — сердито перепитав він.

— Ти був з Оддою Молодшим? — спитав я, і він кивнув. — Ти був з ним, бо йрго батько наказав стерегти його? — Знову кивнув. — І Одда Молодший тримався якнайдалі від небезпеки, чи не так?

Він не відповів, проте з мовчанки я здогадався, що моє припущення слушне. Вирішивши, що нам більш нема про що розмовляти, він крутнувся і посунув до млина, але я схопив його за руку. Це його здивувало. Стеапа був здоровий, сильний і наганяв стільки страху на всіх, що просто не звик, аби його ось так спиняли силою. Побачивши, як у ньому скипає лють, я вирішив підживити її.

— Ти був нянькою Одди, — пхикнув я. — Великий Стеапа Снотор — нянька. Поки решта билися з данами на смерть, ти тримав Одду за ручку, щоб він, бува, не згубився.

Він мовчки вирячився на мене тупим тваринним поглядом, у якому не читалось нічого, крім голоду, люті й жорстокості. Йому захотілось убити мене, надто почувши, що я називаю його на прізвисько, але в ту мить мені відкрилася ще одна істина про Стеапу Снотора. Він був дійсно тупий і вбив би мене, тільки якби хтось наказав йому зробити це, а без того не знав, як діяти. Я впихнув казан йому в руки.

— Занеси це всередину, — наказав я.

Він завагався.

— Чого вирячився як баран на нові ворота? Бери! — гаркнув я. — І дивись не розлий.

Він узяв казан.

— Постав на вогонь. А в наступному бою з данами ти будеш зі мною.

— З тобою?

— Бо ми воїни, — відповів я. — Наша робота — вбивати ворогів, а не няньчитися з нікчемами.

Набравши хмизу, я зайшов усередину. Альфред дивився в порожнечу, а Стеапа сидів біля Гільди, котра тепер утішала його. Я накришив сухарів і в’яленої риби та розмішав у воді. Вийшла така собі смердюча каша — жахлива на смак, зате хоч гаряча.

Уночі хуртовина вгамувалась, і на ранок ми попрямували додому.

Альфреду не обов’язково було ходити в Сіппангам, адже все, що він там почув і побачив, могли б розповісти йому розвідники, однак він захотів піти і повернувся ще стурбо-ванішим. Йому вдалося розвідати добрі новини — що Ґутруму бракує сил для завоювання цілого Вессексу, тому він змушений чекати на підкріплення, — однак виявилось, що данський ватажок потроху схиляє на свій бік вессекську знать. Лишилось питання; хто, крім Вульфгера, встиг присягнути на вірність данам?

— Чи битиметься за Вульфгера вілтунширський фірд? — спитав нас король.

Авжеж, вони битимуться за Вульфгера. Більшість населення Вілтунширу зберігало вірність своєму лордові, і якщо той призве їх до свого знамена, вони підуть. Ті, хто залишився в частинах ширу, не окупованих данами, можуть пристати до Альфреда, проте решта вчинять як завжди: служитимуть своєму панові. А інші олдермени, побачивши, що Вульфгер зберіг свої володіння, розважать, що їхнє майбутнє й безпека родин лежать у союзі з загарбниками. Дани завжди так чинили. Їхні війська були замалі й надто неорганізовані для завоювання великих королівств, тому вони вербували і підкупляли тамтешніх намісників — декого навіть садили на престол, — а коли міцно закріплювалися на землі, позбувалися своїх англійських маріонеток.

Тому в Етелінґеґу Альфред зробив те, що вмів найкраще: став писати листи. Він написав усім своїм шляхтичам і розіслав по всьому Вессексу верхівців шукати вірних йому олдерменів, танів і єпископів. «Я живий, — говорилося в тих письменах, — після Великодня відвоюю Вессекс у поган і для цього прошу вашої допомоги». Відтак ми стали чекати відповідей.

— Навчи мене читати, — попрохала мене Ізольда, коли я розповів їй про листи.

— Для чого це тобі?

— Бо це диво.

— І що тобі з того дива? Чи ти зібралася читати псалми?

— Слова, вони як подих, — відповіла вона. — Щойно їх промовляєш, вони зникають в небуття. А письмо їх увічнює, я зможу записувати легенди й поеми.

— Тебе навчить Гільда.

І черниця дійсно робила це, креслячи літери на землі. Бувало, я дивився на них обох, думаючи, що їх легко можна сприйняти за сестер, тільки в однієї волосся чорне, як воронове крило, а в другої — світло-золоте.

Ізольда вивчала грамоту, а я тренував своїх бійців управлятися зі зброєю та щитами, доки в них не лишалося сил навіть лаятись на мене. Крім того, ми збудували новий форт. Спершу відновили кладку, що вела на південь, до пагорбів на краю болота, і там, де починалася тверда земля, з землі й колод спорудили міцну твердь. Дани не намагалися завадити роботі, хоч ми й бачили, як вони на верхівках пагорбів спостерігали за нами. Коли ж Ґутрум нарешті збагнув, що Ми робимо, форт був уже готовий. Наприкінці лютого руйнувати його висунулась данська сотня, однак, побачивши частокіл перед канавою, міцну колодяну стіну за нею і ліс списів, що стриміли в небо, вояки забралися геть.

На другий день після того я повів шістдесят чоловік до обійстя, біля якого ми бачили данських вершників. Там не застали нікого й нічого, крім спалених будівель. Рушили далі, але на шляху знайшли тільки зарваних лисами ягнят — і жодного дана. Від того дня ми стали просуватися вглиб Вессексу, несучи вість, що король живий і чинить опір загарбникам. Інколи натикалися на данські експедиції, проте до бою ставали, лише якщо переважали їх чисельно, адже не могли дозволити собі втрачати людей.

Ельсвіта народила доньку, яку вони з Альфредом назвали Етельґіфу. Невдовзі дружина короля заявила, що з неї годі болота. Їй стало відомо, що Гуппа Торнсетський утримав Дорнварачестер, оскільки олдермен відповів на Альфредів лист, запевнивши, що місту нічого не загрожує і що на перший поклик короля торнсетський фірд висунеться йому на підмогу. Дорнварачестер був хоч і менший за Сіппангам, зате навколо нього стояв римський мур. Ельсвіті набридло жити в трясовині, вона стомилася від нескінченної сирості й холодних туманів і твердила, що в такому холоді її новонароджена дитина загине, а Едвардова недуга може повернутись. Її підтримав Алевольд, котрий мав видіння, в якому бачив Дорнварачестер і великий будинок, де тепло й затишно; та Альфред був непохитний, бо якби він переселився в Дорнварачестер, Сіппангамські дани негайно взяли б місто облогою і виморили його звідти голодом, а на болоті провізії було вдосталь. У Дорнварачестері король буде заручником данів, а на болоті він мав свободу, тому продовжив писати листи, сповіщаючи вессексців, що він живий, сили його зростають і між Великоднем і П’ятдесятницею він вдарить по поганах.

Кінець тієї зими видався вогкий. Дощ лупив безперестанку. Пригадую, як я стояв на брудному валу й дивився на нескінченні потоки води. Від вологості іржавіли кольчуги, гнила тканина, пліснявіла їжа. Наші чоботи розлазились, але ми не мали майстрів, щоб їх полатати. Щодня нам доводилося брьохати у в’язкій грязюці, одяг не просихав, а з заходу несло все нові й нові сірі хмари. Стріхи протікали, хати підтоплювало, і все навколо було сіре й похмуре. Харчувались ми непогано, і хоч провізії ставало тим менше, чим більше народу прибувало в Етелінґеґ, ніхто не голодував і не нарікав, окрім хіба що єпископа Алевольда, котрий не припиняв кривитися при вигляді рибної юшки. В болоті не залишилося оленів — усіх виловили і з’їли, — та принаймні в нас були риба й дичина, у той час як за болотом, у розграбованих данами селах, людям велося сутужно. Ми вправлялися зі зброєю, билися на палицях, стежили за пагорбами й вітали посланців, що приносили нові вісті. З Гамтуна написав Бурґверд, командувач флоту. Повідомив, що в місті розміщено гарнізон саксів, але в морі бачили данські кораблі.

— Не думаю, що він дасть їм відсіч, — понуро буркнув Леофрік, почувши новину.

— Цього він не казав, — заперечив я.

— Не захоче бруднити свої красиві кораблики.

— Принаймні вони в нього досі є.

З далекого Кенту надійшов лист від ченця, котрий сповіщав, що лунденські дани зайняли Контварабурґ, а інші осіли на острові Скепіґ, і тамтешній олдермен уклав із загарбниками мир. З Сут-Саксії ми отримали звістку про нові данські набіги й запевнення їхнього олдермена Арнульфа, що він збере фірд навесні. На знак вірності він надіслав Альфредові молитовник, і король скрізь носив його з собою, доки від сирості розлізлися сторінки й потекли чорнила. У березні прийшов суморсатський олдермен Віґлаф і привів із собою сімдесят чоловік. Він розповів, що переховувався серед пагорбів на південь від Батума, й Альфред волів не помічати чуток, буцімто олдермен вів переговори з Гутрумом. Найголовнішим для нього було те, що Віґлаф прибув в Етелінґеґ, тому король виділив йому загін, який відправляли лаштувати засідки для данських фуражирів. Втім, далеко не всі новини були хороші. Вільфріт Гамптонширський (а за ним кількадесят інших олдерменів і танів), утік за море, у Франкію.

Та у Вессексі лишався Одда Молодший, олдермен дефнаширський. Він. відправив до нас священника з листом, у якому повідомляв, що утримує Екзанчестер. «Хвала Господу, в місті немає жодного поганина», — писав він.