Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 48)

— Значить, помолюся за їхні поганські душі, — промовив він, відійшов від мене і попрямував до церкви, де перед входом за звичкою на знак поваги стягнув капюшон з голови.

Я знов натягнув каптур йому на голову, щоб приховати синці. Не пручаючись, він спокійно відчинив двері й перехрестився.

У церкві було повно данів. У кутках валялися солом’яні підстилки, купи кольчуг і зброї. В наві навколо багаття сиділо кількадесят чоловіків і жінок. Поглинуті грою в кості, вони не звернули на нас ані найменшої уваги, аж раптом хтось прикрикнув нам зачинити двері.

— Треба забиратися, — звернувся я до Альфреда. — Тут ви не помолитесь.

Він не відповів. Натомість незворушно дивився на місце, де колись стояв вівтар, а нині були припнуті коні.

— Треба йти! — натиснув я.

І якраз у ту мить мене покликав голос — дуже здивований. Повернувши голову, я побачив, що один із гравців устав і дивиться просто на мене. З тіні вибіг собака, заскакав довкола мене, намагаючись лизнути, і розгледівши його, я зрозумів, що це Нігтґенґа, а чоловік, котрий мене впізнав, — Раґнар. Ярл Раґнар, мій друг.

Якого я вважав мертвим.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Раґнар обійняв мене. Обох нас душили сльози, і якийсь час ми не могли нічого сказати. Та навіть так я не забув озирнутися, щоб приглянути за Альфредом. Він сидів біля дверей у тіні від кипи вовни, заховавши обличчя під капюшоном.

— Я думав, ти загинув! — сказав я Раґнару.

— Я надіявся, що ти прийдеш, — відповів він.

Ми стали говорити навперебій, не слухаючи один одного. До нас підійшла Бріда. Я здивовано подивився на неї — вже жінку, не дівчинку, — а вона засміялась і весело поцілувала мене.

— Утреде, — ласкаво промовила вона моє ім’я.

Колись ми були коханцями, хоча ще дітьми. Як і я, вона походила з саксів, але обрала данів, щоб залишитися з Раґнаром. Інші жінки в церкві носили безліч прикрас зі срібла, гранату, гагату і золота, проте на Бріді не було жодних, крім гребінця зі слонової кістки, котрий тримав купи її густе чорне волосся.

— Утреде, — повторила вона.

— Чому ти не мертвий? — спитав я в Раґнара, адже він був одним із заручників, яких стратили, коли Гутрум порушив перемир’я.

— Ми сподобалися Вульфгеру, — відповів він, обійняв мене за плечі й підвів до вогнища. — Це Утред, — звернувся Раґнар до гравців, — сакс, що, звичайно, не робить йому честі, одначе він мій друг і брат. Елю, вина, — показав на глеки. — Вульфгер залишив нас у живих.

— І ви не зачіпали його?

— Звісно, ні! Він тут. На бенкеті з Ґутрумом.

— Вульфгер? Він полонений?

— Він наш союзник! — Раґнар дав мені в руки глечик і посадив біля вогню. — Тепер він з нами.

Він усміхнувся до мене, і я засміявся, щиро радий бачити його живим. Він був дебелий, золотоволосий і широколиций, сповнений веселощів, життєлюбства й доброти — зовсім як покійний батько.

— Вульфгер розмовляв із Брідою, а через неї — зі мною. Ми сподобались один одному, а вбити того, хто тобі симпатичний, дуже складно.

— І ти переконав його перекинутися на ваш бік?

— Сильно переконувати не знадобилося, — відповів Раґнар. — Він розумів, що ми переможемо, тому, перейшовши до нас, зберіг свої землі. Ти питимеш ель чи дивитимешся на нього?

Пустивши по бороді кілька крапель, я вдав, ніби п’ю, а сам пригадав, як Вульфгер казав мені, що коли прийдуть дани, усім нам доведеться вигадувати, як виживати. Але Вульфгер, Альфредів кузен, олдермен Вілтунширський? Якщо вже він перекинувся до ворога, то скільки танів скористалися його прикладом і пішли служити данам?

— А то хто такий? — спитала Бріда, дивлячись на Альфреда.

Він сидів у тіні. Було щось таємниче в його самотній мовчазній постаті.

— Слуга, — відповів я.

— Хай сідає біля вогню.

— Йому не можна, — сердито сказав я. — Він покараний.

— Що ти накоїв? — гукнула йому Бріда англійською.

Він підняв голову й поглянув на неї, проте не показав обличчя з-під капюшона.

— Тільки скажи, вишкребку, і я так відшмагаю тебе, шо шкура злізе! — прикрикнув я на нього. Мені було видно його очі під каптуром. — Він завдав мені страшної образи, — перейшов я на данську, — тому я наказав йому мовчати, а за кожне промовлене слово даю по десять ударів батогом.

Така відповідь їх улаштувала. Забувши про дивного слугу в каптурі, Раґнар розповів мені, як порадив Вульфгеру відправити до Ґутрума посланця з обіцянкою не чіпати заручників і як Ґутрум попередив олдермена про напад, аби той мав час врятувати бранців від розправи. Нарешті мені стало ясно, чому в день нападу Вульфгер поїхав з міста ще вдосвіта: він знав, що дани прийдуть.

— Ти кажеш, він ваш союзник, — мовив я. — Тобто просто ваш друг — чи він битиметься за Ґутрума?

— Він союзник, який присягнувся битися за нас. Принаймні присягнув на вірність саксонському королю.

— Саксонському королю? — здивовано перепитав я. — Альфреду?

— Ні, не йому, а справжньому королю — сину попереднього.

Раґнар казав про Етельвольда, спадкоємця Альфредового брата — короля Етельреда. Звісна річ, він був потрібен данам. Захоплюючи саксонське королівство, вони завжди ставили там короля-сакса, що ніби узаконювало їхнє загарбання. Однак ті королі надовго не затримувались. Ґутрум, котрий уже проголосив себе королем Східної Англії, захотів очолити ще й Вессекс. Посадивши на престол Етельвольда, він сподівався здобути прихильність інших західних саксів, переконавши їх, що вони б’ються за істинного короля. А коли війна закінчиться і дани закріплять свою владу, Етельвольда тихенько приберуть.

— Але Вульфгер битиметься за вас? — напосів я.

— Ще б пак! Коли хоче зберегти свої володіння, — усміхнувся Раґнар. — Та аби ж ми бились, а не байдикували тут.

— Зима ж бо надворі.

— Це найкращий час для війни: робити більш нема чого.

Він спитав у мене, де я був увесь час від Йолю, і я сказав, що ходив у Дефнашир переконатися, чи в порядку моя родина. Раґнар спитав, чи не прийшов я до Сіппангама, щоб приєднатись до нього.

— Ти ж не присягав Альфредові? — спитав він.

— А хто його знає, де він, той Альфред? — ухилився я від прямої відповіді.

— Ти ж дав йому присягу, — докірливо кинув Раґнар.

— Так, дав, але на рік, який давно скінчився, — погодився я, що було правдою, хоч і не зовсім, бо я не сказав, що дав Альфредові нову присягу.

— То ти можеш пристати до мене? Присягнеш мені? — з надією спитав Раґнар.

Я спробував віджартуватися, хоч питання серйозно збентежило мене.

— Для чого тобі моя присяга? — кинув я. — Щоб байдикувати тут із тобою?

— Ми робимо вилазки, — заперечив він. — А ще стережемо болото. Альфред там, на болоті, але Свейн швидко його звідти викурить.

Отже, Ґутрум досі не знає, що від Свейнового флоту залишився тільки попіл на березі.

— То чого ви байдикуєте тут? — спитав я.

— Бо Ґутрум не хоче розділяти сили, — відповів Раґнар.

Я усміхнувся, пригадавши, як його дід застерігав Ґутрума ніколи не розділяти своє військо, але той вчинив так при Аскському пагорку, і західні сакси здобули першу перемогу над данами. Удруге цієї помилки він припустився, коли висунувся з Вергама на Екзанчестер. Частина його війська пішла тоді морем і загинула в страшному штормі.

— Я казав, треба розділити військо на десять частин, захопити десяток нових міст на півдні Вессексу і закріпитися в них, та він не слухає, — продовжив Раґнар.

— Але Ґутрум тримає північ та схід, — промовив я, мовби заступаючись за нього.

— А нам потрібен весь Вессекс! Натомість ми тут чекаємо весни з надією, що до нас долучиться більше людей. І вони прийдуть, бо тут є земля — дуже добра, краща, ніж на півночі.

Він уже забув, що просив моєї присяги. Я знав, що потрібен йому, але він пустився говорити про справи в Нортумбрії, розповів, що наші вороги, К’яртан та Свен, батько і син, добре живуть у Дангольмі, хоч і не сміють потикатися зі своєї фортеці, остерігаючись Раґнарової помсти. Вони поневолили його сестру, і, наскільки він знав, досі тримали її в себе. Як і я, він присягнувся їх убити. Про Беббанбурґ він не чув нічого, знав тільки, що мій дядько-зрадник досі тримає твердиню.

— Коли покінчимо з Вессексом, — пообіцяв мені Раґнар, — ми з тобою поїдемо на північ. Понесемо мечі на Дангольм.

— За мечі на Дангольм, — промовив я, піднімаючи глек елю.

Я пив небагато, та й загалом питво не діяло на мене. Весь вечір я сидів і думав, що одним реченням можу покласти край Альфреду. Можу викрити його і дивитися, як його притягнуть до Ґутрума і повільно вб’ють. Якщо віддам тому Альфреда, він пробачить мені образи, які я вигукував на адресу його матері.