Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 45)

— Краще вже відправити з нами Ізольду, — відповів я.

— Ні.

— Чому? Вона ж зцілила короля.

Останнім часом Альфреду було напрочуд добре, краще, ніж усі роки до того, і все завдяки лікам, які робила для нього Ізольда. Чистотіл і лопух, які вона зібрала на суходолі, полегшили йому печіння в заду, а інші трави вгамували болі в животі. Тепер він ступав бадьоро, мав сяючі очі й виглядав цілком здоровим.

— Ізольда залишиться тут, — відказав Беокка.

— Якщо хочете, щоб король вижив, відрядіть її з нами, — наполіг я.

— Якраз тому, що ми хочемо, щоб він вижив, вона залишиться тут.

Його слова я зрозумів не одразу, але коли нарешті допетрав, що він має на увазі, зиркнув на нього з такою люттю, аж він відскочив. Втім, не маючи в ту мить довіри до себе і боячись, що мої слова можуть перейти в кровопролиття, я промовчав. Беокка намагався зберігати суворий вигляд, але приховати страху не міг.

— Зараз скрутні часи, — печально протягнув він, — і король може довіряти лише тим, хто служить Господу — хто прив’язаний до нього любов’ю до Христа.

Спересердя я буцнув пастку на вугрів у воду:

— Тільки Альфред почав мені подобатися, аж тут повернулися ви, його попи, зі своєю отрутою.

— Він.... — почав був священник.

Я різко крутнувся і урвав його:

— Хто врятував його, негідника? Хто спалив Свейнові кораблі? Хто, в ім’я вашого недолугого бога, вбив Уббу? 1 ви досі мені не довіряєте?

Залопотівши руками, Беокка спробував погамувати мене:

— Я остерігаюся, що ви язичник, але ваша жінка — язичниця без жодного сумніву.

— Моя жінка зцілила Едварда, — прогарчав я. — Невже і це нічого не значить?

— Це значить лише те, що вона скористалася поміччю нечистого.

Від такого мені аж відняло мову.

— Нечистий нині творить свої діяння на землі, — щиро провадив Беокка. — Він прагне знищення Вессексу. Якщо король загине, диявол заплодить усю Англію своїм поганським сім’ям! Зараз триває великі війна, Утреде. Не між саксами і данами, а між Господом Богом і нечистим, між добром і злом! І ми — частина цього бою!

— Я вбив стільки данів, що вам і не снилося, — тільки й відказав я.

— А що, коли вашу жінку підіслав нам диявол? — промовив Беокка лагідно. — Що, як це нечистий дав їй зцілити Едварда, аби вона заручилася його довірою? А тоді, коли король вирушить на розвідку в лігво до ворога, вона його зрадить!

— Ви думаєте, зрадить вона? перепитав я сердито. — Чи ви до того, що я можу зрадити його?

— Усім відома ваша прихильність до данів, — стримано промовив священник. — І ви пощадили людей у Палфлеоті.

— То ви думаєте, мені не можна довіряти?

— Я вам довіряю, — геть непереконливо пробубнів він. — Але коли вже тут є Ізольда...

Він знизав плечима, не докінчивши думку.

— Ви лишите її заручницею, — закінчив за нього я.

— Лише для певності.

— Я дав присягу королю.

— Ви присягалися й раніше, але всі знають, що вашому слову не можна йняти віри. У вас є дружина і дитина, але ви живете з поганською курвою і любите данів, а себе — ще більше. То ви дійсно вважаєте, що вам можна довіряти? — скоромовкою випалив він. — Утреде, я знаю вас, відколи ви ще повзали по долівці Беббанбурґа. Я хрестив вас, навчав, часом карав; ви росли в мене на очах, ніхто не знає вас краще за мене, та я однаково вам не вірю. — Він зиркнув на мене застережливо. — Утреде, якщо король не повернеться, вашу курву кинуть на розтерзання псам.

Сказавши нарешті те, заради чого прийшов, він пошкодував про різкість своїх слів і додав, похитуючи головою:

— Ваша правда, королю не варто йти. Це безумство, дурість! Це... — він затнувся, підбираючи слово, доки не спинився на одному з найстрашніших осудів у своєму лексиконі: — Це безвідповідально! Але він наполягає. Тож якщо він іде, мусите йти з ним, бо ж ви якнайкраще зійдете за дана. Але поверніть його, Утреде. Поверніть, бо він любий Господу і всім саксам.

«Тільки не мені, — подумав я. — Його я на дух не зношу».

Обміркувавши слова Беокки, я захотів узяти Ізольду, піти геть з болота, знайти повелителя й принести йому на службу свій меч. Однак Раґнар був у полоні, а інших друзів серед неприятеля я не мав. Та й, пішовши, я порушу клятву перед Альфредом, і почнуть казати, що Утреду Беббанбурзькому не можна йняти віри. Тому я лишився. Спробував відмовити Альфреда від походу в Сіппангам, повторюючи йому слова Беокки, що це безвідповідально, та він був непохитний.

— Якщо залишусь тут, — пояснив він, — люди скажуть, що я ховаюсь від данів. Інші йдуть на них, а я відсиджуюсь у тилу. Ні, хай народ бачить мене, хай знає, що я живий і готовий битися.

Чи не єдиний раз у житті між мною та Ельсвітою запанувала згода, і ми обоє спробували втримати його в Ете-лінґеґу, та король не слухав. Він перебував у дивному настрої і аж світився від радості, переконаний, що на його боці Господь. Недуга відступила, і він сповнився завзяття і впевненості.

У Сіппінгем він узяв із собою шістьох супровідників. Молодого священника звали Адельбертом, з собою він прихопив арфу. Брати арфу в тил ворога — повне безглуздя, але Альфред життєрадісно заявив, що, перебуваючи серед данів, ми мусимо всякчас співати хвалу Господу. Решта четверо були досвідченими вояками, які раніше служили в королівській варті. Їх звали Осферт, Вульфріт і Беорт, а четвертим був Еґвін, котрий пообіцяв Ельсвіті повернути Альфреда додому. У відповідь вона лиш сердито зиркнула в мій бік: всяка прихильність, яку я здобув від неї, коли Ізольда вилікувала Едварда, випарувалась під попівським впливом.

Ми вдяглись як до бою, в кольчуги й шоломи, а от Альфред обрав підстрочену хутром синю накидку. Вона робила його помітним, але він хотів, щоб люди бачили свого короля. Отримавши кожен по найкращому коню і ще трьох на зміну, ми перепливли річку і рушили колодяними путівцями до місця неподалік острова, на якому, за словами Ізольди, похований Артур. Її я залишив з Енфледою, котра тепер співмешкала з Леофріком.

Надворі стояв лютий. Наступні кілька днів після спалення Свейнового флоту видалися погожими, і я хотів вирушати саме тоді, але Альфред наказав дочекатися восьмого дня місяця, бо на тоді припадав празник саксонського святого Кутмана, що був родом зі Східної Англії. Король запевнив, що той день має бути вдалим для подорожі. І він вгадав, адже тоді було мокро і страшенно холодно, й дани не бажали виходити з осель у таку негоду. Ми вийшли на світанні й до ранку вже стояли на пагорбах над болотом, яке сповивав туман, підгущуючи дим від сільських багать.

— Ти знаєш, хто такий святий Кутман? — весело спитав у мене Альфред.

— Ні, мілорде.

— Він був самітником. — Ми прямували на північ, тримаючись правіше від болота. — Коли його матір розбив параліч, він змайстрував для неї тачку.

— Тачку? Нащо каліці тачка?

— Ні, ні, ні! Він возив її в ній, щоб вона завжди була з ним під час молитви! Він ходив із нею скрізь.

— Певно, їй це подобалось.

— Наскільки мені відомо, його житіє ніде не записане, — продовжив Альфред. — Слід би написати про нього. Він міг би бути заступником всіх матерів.

— Або тачок, мілорде.

На перші сліди данів ми натрапили після полудня, продовжуючи рухатись узвишшям. У долині, за якою починалися заплави, побачили велику садибу з побіленими стінами і товстою стріхою, з-під якої курився дим. У загородженому яблуневому садку стояло два десятки коней. Жоден дан не обійде таку господу, а отже, коні належали їм, і в будинку розмістився гарнізон.

— Звідси вони стежать за болотом, — промовив Альфред.

— Не виключено.

Мені було так холодно, що не рятувала навіть груба хутряна накидка.

— Треба буде відправити сюди людей, що відучили їх красти яблука, — продовжив король.

Ту ніч ми провели в невеликому сільці. Перед тим ним пройшлися дани, і народ був наляканий. Коли ми прибули туди битим шляхом, люди поховалися, прийнявши нас за загарбників, та коли почули наші голоси — повиходили і глянули на нас так, наче ми звалилися з місяця. Їхнього священника вбили погани, тому Альфред наказав Адельберту провести службу на згарищі церкви, а сам виступив його служкою, підспівуючи арфі.

— Я навчився грати в дитинстві за наполяганням мачухи, — розповів мені священник. — Але граю не дуже добре.

— Це правда, — погодився я, і це йому явно не сподобалось.

— Постійно бракує часу для вправлянь, — поскаржився він.

Ми спинились на ночівлю в селянській хаті. Розуміючи, що дани позабирали збіжжя всюди, де проходили, Альфред навантажив запасних коней копченою рибою та вівсяними коржами, більшу частину з яких ми віддали господарям. Після вечері селяни впали перед нами навколішки, і, торкнувши мене за поділ кольчуги, жінка прошепотіла:

— Мої діти, двоє: доньці майже сім, хлопчику трохи більше. Вони дуже хороші діти.

— Що з ними? — спитав Альфред.

— Їх забрали погани, мілорде, — заридала вона. — Ви можете знайти їх і повернути додому, мілорде? Поверніть моїх діточок, благаю.

Я пообіцяв спробувати, але це була пуста обіцянка, бо дітей давно завезли на невільницький ринок і вони або працювали в якомусь данському маєтку, або ж, якщо були гарненькі, поїхали в інші землі, де язичники правлять за християнських дітей добрі гроші.

Нам розказали, що дани прийшли в село невдовзі після Дванадцятої ночі й почали вбивати, полонити і грабувати людей, а скінчивши, подалися на південь. За кілька днів, повертаючись на північ, вони прийшли знову — цього разу з гуртом полонених і табуном коней, навантажених добром. Відтоді селяни не бачили данів, окрім тих кількох, що оселилися на краю болота.