Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 43)

Вона серйозно кивнула, і я попрохав її поїхати з нами, аби дядько зайве не нервувався.

Ми висунулись перед світанком. Наша ватага налічувала двадцять селян, що майстерно управляли човнами в тутешніх водах, двадцятеро воїнів, недоумкуватого лучника, дитину й Ізольду. Певна річ, Альфред був проти присутності Ізольди, але я вчинив по-своєму, і він не став сперечатися. Натомість, провівши нас у дорогу, повернувся до етелінґезької церкви, фронтон котрої тепер прикрашав новенький вільшаний хрест.

У небі над хрестом висів місяць — низький, примарно-блідий, котрий зі сходом сонця побілів зовсім. Коли наші човни випливли на річку, я підняв до нього погляд і мовчки помолився Геду, адже місяць — то його світило, котре принесе нам звитягу. Адже це вперше, відколи Ґутрум завдав удару на початку зими, сакси збиралися вдарити у відповідь.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Перед самим морем Педредан робить через болото величезний закрут, аж на три чверті кола. З внутрішнього боку берега, там, де починається закрут, на похилому схилі стояло ще одне сільце — всього шість хатин на палях. Те місце звалося Палфлеот, що означає «загачена місцина», бо люд, який колись мешкав там, захаращував навколишні струмки пастками на рибу. Однак дани прогнали людей, спалили хати, і в Палфлеоті не лишилось нічого, крім обвуглених паль і чорної грязюки. Там ми зупинилися на світанку, тремтячи від холоду. Вода убувала, оголюючи широкі піщано-ґрунтові береги, якими нещодавно ми блукали з Ізольдою, із заходу дув холодний свіжий вітер, сповіщаючи нас, що попри сонце, яке кидало на рівнину перші навскісні промені, на нас чекає дощ. На південь пролетіло двоє лебедів. Я знав, що це знак від богів, проте поки не міг розтлумачити його.

Залишивши нас, відчалили від берега човни, попрямувавши далі на північний схід заплутаними манівцями, відомими лише болотним мешканцям. Ми залишилися в Палфлеоті й, аби дани по той бік закруту точно помітили нас, почали створювати видимість діяльності та стягувати докупи обгорілі дошки, поки гостроока Ізольда дивилася в той бік, де супроти західних хмар майоріли щогли данських кораблів.

— На щоглу хтось виліз, — сказала вона перегодом.

Подивившись у той бік, я побачив на вершечку щогли чоловіка і зрозумів, що нас помітили. Вода все убувала, дедалі більше оголюючи берег. Остаточно переконавшись, що дани нас бачать, ми перейшли висушеним дном місце, захищене велетенським закрутом.

Переходячи, я побачив, що дани збираються біля кораблів. Поки що вони просто спостерігали, не хвилюючись через нашу присутність, адже значно переважали мій крихітний загін, відділений від них широкою річкою. Проте, без сумніву, командир наказав їм потроху озброюватись, бо ж хотів бути готовим до дальшого розвитку подій. Я сподівався, що він розумний. Я готував для нього пастку, а щоб вона спрацювала, мені було необхідно, аби він зробив те, чого хочу я, та найперше мені було потрібно, щоб, як розумний командир, він не вдавався до дій, знаючи, що нас меншість і ми відділені від нього широким Педреданом. Йому достатньо просто бачити, як ми стоїмо на березі навпроти його кораблів, а тоді спускаємося болотистим схилом, котрий відкрився з відпливом. Річка котила перед нами сірі холодні води.

За нами спостерігало вже з сотню данів, що позбиралися на кораблях, вигукуючи в наш бік образи. Вважаючи, що ми подолали такий довгий шлях намарно, вони сміялися з нас, не знаючи, на що здатен Еофер. Я підкликав до себе його небогу:

— Я хочу, щоб твій дядько Еофер убив кількох із тих людей.

— Убив? — перепитала мала, глипнувши на мене своїми великими очиськами.

— Вони поганці, які хочуть тебе скривдити.

Дівчинка серйозно кивнула, взяла здорованя за руку і повела до краю води, де він загруз у болото по самі литки. До другого берега було дуже далеко, і я сумнівався, що постріл досягне цілі, однак Еофер узяв свій здоровенний лук і зайшов у Педредан. Там знайшов собі обмілину, що тяглась аж до середини річки, дістав стрілу з сагайдака, натягнув тятиву і, крекнувши, вистрілив. Стріла злетіла в повітря, спіймала потік вітру оперенням, понеслася через воду і влучила в групу данів, котрі стояли на кормі корабля. Коли стріла впала серед них, вони сердито закричали. Нікого не вбило, проте вже наступний постріл поцілив одному з них у плече, і дани побігли зі свого місця біля стерна. Нервово посмикуючи кудлатою головою і стогнучи по-тваринному, Еофер перевів ціль на інший корабель. Він мав нелюдську силу, і хоч відстань була задалекою для влучного пострілу, загроза від його довгих стріл із білим оперенням змусила данів відступити. Тепер настала наша черга насміхатися з них. Один з них зарядив лук і спробував вистрілити по нас, проте його стріла плюхнулась у воду, не долетівши добрих двадцять ярдів, і ми зареготали й весело заскакали, спостерігаючи, як Еоферові стріли одна по одній впиваються в борти кораблів. Наш лучник поранив лише одного з данів, проте зумів відігнати їх, тим принизивши. Давши Еоферу випустити двадцять стріл, я зайшов у воду, схопив його за лук і став перед ним так, аби данам було видно, що я роблю.

— Накажи йому заспокоїтись, — сказав я дівчинці, й вона миттю погамувала Еофера, котрий сердито витріщався на мене, намагаючись вивільнити лук.

Я дістав ніж, чим ще більше стривожив його. Він загарчав і висмикнув лук з моєї лівиці.

— Скажи йому, що все добре, — звернувся я до малої, котра заспокоїла дядька, і той дозволив мені надрізати тятиву з конопляної нитки. Відтак я відійшов убік і показав йому на данів: — Убий їх.

Еофер не схотів стріляти з пошкодженого лука і з-під засаленої шапки дістав нову тятиву, але я похитав головою, і дівчинка переконала його вистрілити тією, яку я надрізав. Він знервовано натягнув линву. Перед повним натягом вона луснула, і, божевільно закрутившись, стріла шуснула у височінь і плюснулась у воду.

Відплив скінчився, і вода стала прибувати. Я повернувся до своїх вояків і дав наказ:

— Повертаймося!

Настала черга данів сміятися з нас, бо вони подумали, що ми відступаємо через те, що в нас лопнула тятива. Під градом їхніх образ ми здерлися на болотисте узвишшя, звідки я побачив двох чоловіків, котрі бігли дальнім берегом. Я сподівався, що вони виконували наказ свого командира.

Так і виявилось. Коли зникла загроза Еоферових стріл, дани почали спускати на воду два найменші кораблі, аби помститися нам за те, що ми сміли стріляти і насміхатися з них.

Усі воїни мають гордість. Гордість і лють є основою репутації, тому дани не могли допустити, аби ми вважали, що можна ось так безкарно виявляти до них зухвальство. Вони хотіли нас провчити. І не тільки. Перед виходом з Етелін-ґеґа я добився, щоб моїм воякам видали всі наявні кольчуги. Еґвін, котрий залишився охороняти короля, не хотів віддавати дорогоцінний обладунок, але Альфред наказав йому, тому шістнадцятеро моїх супровідників були в кольчугах. Виглядали вони першокласно — як елітний підрозділ, за перемогу над яким дани здобудуть славу й цінний обладунок. Хоча шкіряні лати давали певний захист, кольчуга зверх них — це куди краще і значно дорожче, тож шістнадцять кольчуг на березі становили спокусу, протистояти якій було страшенно складно.

І дани купилися.

Рухаючись до Палфлеота, ми йшли повільно, вдаючи, ніби боремося з в’язкою грязюкою. Данам було нелегко вести два кораблі через густу прибережну калапецю, однак вони таки спустили їх на воду й у Швидкому припливі зробили те, чого я й очікував.

Річку вони не перетинали, адже так опинилися б на східному березі Педредану, а ми б за той час вирвались на пів милі вперед і зникли з поля зору. Замість того капітан вирішив вчинити, як він вважав розумнішим: спробував відрізати нас. Дани бачили, як ми висадилися в Палфлеоті, тому вважали, ніби наші човни залишились там, і повели кораблі далі річкою, щоб знайти і знищити їх.

От тільки човни наші були не в Палфлеоті. Вони відправилися на північний схід і чекали на нас серед очеретів. Однак повертатись до них було зарано. Натомість, коли дани зійшли у Палфлеоті, ми збилися в щільну групу, аби вони подумали, що загнали нас у пастку. Тепер вони були на одному березі з нами, і на кожного вояка нашого загону припадало по два, а то й більше їхніх. Сунучи на нас від спаленого селища, вони були переконані, що легко повбивають нас у болоті.

Вони робили саме те, чого я від них хотів.

Ми пішли у відступ. Рухалися дещо безладно, часом переходячи на біг, щоб збільшити розрив між нами і самовпевненими данами. Їх я нарахував сімдесят шість, а нас було лише тридцятеро, бо ж дехто з моїх людей лишилися на схованих човнах. Переконані, що нам кінець, дани спішили до нас через пісок і очерети, і нам доводилося всякчас прискорюватися для утримання дистанції. Свіжий західний вітер приніс із собою дощ, і нарешті я побачив на краю болота срібну смужку, котра вказала мені, що голою рівниною почав свій шлях приплив.

Ми продовжували відступати. Дани наздоганяли, але їх почала брати втома. Кілька з їхніх гукали до нас, закликаючи зупинитись і битися, але більшість були такі захекані, що не могли навіть кричати. Ними керувала лише жага зловити й перебити нас. Ми ж просувалися на схід, де на виднокраї майоріли кущі обліпихи й очерети, а в струмку чекали наші човни.