Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 40)

Наш провідник не знав, як зветься це поселення, але називав його Брентом, що означає «крутий», бо стояло воно на крутому, високому схилі, з якого відкривався краєвид на південь, де крізь болото велетенським змієм звивався Педредан. У його гирлі, де в Сеферн простяглася піщана мілина, я побачив данські кораблі.

Вони стояли на суші на дальньому березі Педредану, там само, де залишив свої кораблі Убба, перед тим як зустрів смерть у бою. Звідти Свейн з легкістю міг би добутися до Етелінґеґа, бо ж річка була широка й глибока і він би безперешкодно дійшов до самої загорожі біля форту, де на нього чекав Леофрік. Я все сушив собі голову, як попередити Леофріків гарнізон у разі нападу ворога, а цей пагорб надавав вид на Свейнів табір, зате стояв досить далеко, щоби привабити данів.

— Треба зробити тут заставу, — сказав я Альфреду і пояснив: якщо запалити тут вогонь, це попередить наших вояків у Етелінґеґу за дві-три години до прибуття данів.

Король кивнув, але нічого не відповів. Натомість спробував порахувати кораблі вдалині, та їх було занадто багато. Він зблід, і я знав, що підйом дався йому тяжко, тому показав донизу, де над хатами курився дим.

— Ви стомилися, мілорде. Кораблі порахую я, а вам необхідний відпочинок.

Він не став сперечатись, і я збагнув, що його знову непокоять болі в животі. Знайшовши хатину, в якій мешкала вдова з чотирма дітьми, я заплатив жінці шилінг і сказав, що її королю потрібні тепло і спочинок на день. Навряд чи вона зрозуміла, хто перед нею, зате вартість шилінга знала точно, тому впустила Альфреда, і той сів перед вогнем.

— Дай йому бульйону, — наказав я вдовиці, яку звали Ельвідою, — і хай він трохи поспить.

На це вона тільки пхикнула:

— Куди спати, як роботи повно? Треба поздирати шкуру з вугрів, закоптити рибу, полагодити сіті й сплести пастки.

— Роботу зроблять вони, — відповів я, показавши на двох стражників.

Залишивши їх під дбайливим доглядом Ельвіди, ми з Ізольдою сіли в човен і поплили на південь. Оскільки гирло Педредану лежало всього за три-чотири милі звідтіля, а Брент був дуже помітним, я залишив весляра там допомагати чистити вугрів і коптити рибу.

Перетнувши меншу річку, ми вийшли у довгасте озеро, тут і там потикане трав’янистими острівцями. Звідти було видно дальній берег Педредану, де нас оточило Уббине військо. Розповівши Ізольді про ту битву, я повів човна далі. Кілька разів він сідав на мілину й доводилось штовхати його, доки я нарешті не збагнув, що приплив пішов на спад, і припнув його до дрючка, що стримів з води. Далі до Педредану ми добиралися пішки болотистим берегом, порослим кермеком. Я причалив до берега дещо далі, ніж хотів, тому йти довелося довгенько, ще й під холодним вітром, проте тільки-но ми вийшли на крутий берег, побачили все, що хотіли. Нас помітили дани. Хоч я й був без кольчуги, зате мав із собою свої клинки, тому, забачивши мене, вояки вийшли на дальший берег і заходилися сипати прокльонами понад рікою. На них я не зважав, рахуючи кораблі. Нарахував двадцять чотири звіроголові судна, витягнуті на берег, на якому торік ми розбили Уббу. Його спалені кораблі досі залишалися там. Їхні обвуглені борти стирчали з піску, на якому, лаючи мене на чім світ стоїть, цибали дани.

— Скільки чоловіків ти бачиш? — спитав я в Ізольди. Серед розвалин монастиря, ченців якого повбивав Свейн, було кілька данів, проте більшість трималися біля кораблів.

— Тільки чоловіків? — спитала вона.

— Жінок і дітей не рахуй.

З данами було кількадесят жінок, і більшість із них перебували в сільці трохи вище за річкою.

Не знаючи більших чисел по-англійськи, Ізольда висловила свою оцінку, шість разів зігнувши й розігнувши пальці обох долонь.

— Отже, шістдесят, — сказав я, кивнувши. — Щонайбільше сімдесят. І двадцять чотири кораблі. — Вона насупилась, не розуміючи, до чого я. — Скільки душ можуть перевезти двадцять чотири кораблі — вісім, дев’ять сотень? Значить, ті щістдесят-сімдесят чоловіків стережуть судна. А решта? Де вони?

Це питання я адресував сам собі, дивлячись, як п’ятеро данів тягнуть до води човен. Вони планували перепливти річку і захопити нас у полон, та я не збирався затримуватись там надовго.

— Решта пішли на південь, — відповів я на власне питання. — Залишили тут жінок, а самі подалися грабувати, палити, вбивати — збагачуватись. Вони ґвалтують Дефнашир.

— Вони йдуть, — сказала Ізольда, не зводячи очей з п’ятірки, що залазила в човен.

— Хочеш, щоб я їх повбивав?

— Ти можеш це зробити? — обнадіяно спитала вона.

— Ні, тому нам краще забиратися.

Ми повернулися до довгого обширу болота й піску. На перший погляд він виглядав гладеньким, однак подекуди його мережали ручаї. Почався приплив, і море потяглося на сушу з разючою швидкістю. Заплутане в темних хмарах сонце пішло на спад, вітер гнав течію до Сеферну, збурюючи воду, що надимала болотні потічки. Озирнувшись, я побачив, що дани покинули переслідування і повернулися на західний берег, де супроти вечірнього неба вже почали виблискувати їхні багаття.

— Я не бачу нашого човна, — сказала Ізольда.

— Він там, — заспокоїв її я, хоч і сам не був певен, адже навколо потемніло, а човна ми залишили в очеретах.

Ми йшли, перескакуючи з купини на купину. Вода продовжувала підійматись і невдовзі затопила й їх, тому нам довелося хлюпати по воді, яку не переставав гнати у наш бік вітер.

Припливи в Сеферні високі. Можна збудувати будинок у відплив, а припливна вода затопить його повністю. У відплив тут з’являються острівці, що виступають над водою на добрі тридцять футів, та щойно надійде вода, як вони зникають. Нам же, крім припливу, холодну воду в спину штовхав ще й вітер, тому вона прибувала напрочуд швидко. Ізольда почала спотикатися, я взяв її на руки й поніс, як дитину. Я брів з останніх сил, сонце сховалося за низькими хмарами на заході, й мені стало здаватися, ніби я йду через нескінченне холоднюче море, аж тут — либонь бо стало, поночіти, а сліпий бог ночі Гед був до мене прихильний — я уздрів наш човен, припнутий в очеретах.

Поклавши в нього Ізольду, я заліз сам. Мокрий, змерзлий і наляканий, я перерізав прив’язь, звалився на дно і пустив човник за течією.

— Тобі треба в тепло, — промовила Ізольда.

Я пошкодував, що не взяв із собою нашого весляра, адже дорогу назад довелося шукати через болото, і це була довга мандрівка в холодних сутінках. Ізольда притулилась до мене, а я кинув погляд понад водою до крутого пагорба, що височів на сході.

— Енфледа каже, що той пагорб — Авалон, — благоговійно промовила вона.

— Авалон?

— Там похований Артур.

— А я думав, ви вірите в те, що він спить.

— Так і є, — ревно відповіла Ізольда. — Він спить у могилі разом зі своїми звитяжцями.

Поглянувши на далекий пагорб в останніх навскісних променях сонця на заході, що кволо пробивалося з-за червоних хмар, додала:

— Артур — найвеличніший з королів, що будь-коли жили. В нього був чарівний меч.

Вона розповіла мені легенду про Артура: як він дістав меч із каменя й повів своїх безстрашних воїнів у бій з ворогами. Якщо не помиляюсь, тими ворогами були ми, англосакси, проте нині Авалон належить Англії. Я замислився, чи згадуватимуть сакси своїх королів та їхню велич уже бодай за кілька років, коли нами правитимуть дани. Коли сонце закотилося за обрій, Ізольда тихенько заспівала пісню своєю мовою, пояснивши, що вона про Артура: як він приставив драбину до місяця й назбирав зірок, якими обшив накидку для своєї королеви Ґвіневри. Її голос ніс нас темною водою поміж комишів. Данські багаття за нашими спинами щезли з огляду, вдалині завив собака, посилився холодний вітрюган, і на темну твань задріботів дощик.

Побачивши Брент, Ізольда припинила співати.

— Буде велика битва, — сказала вона тихо.

Її слова застукали мене зненацька, та я подумав, що вона каже про Артура, уявляючи, як заснулий король вирветься з підземного ложа в розсипі землі та сталі.

— Велика битва під крутою горою, — провадила вона, — Буде на ній білий кінь, схил заллє кров’ю, але дани бігтимуть від сайсів.

Сайси — це були ми, сакси.

— Тобі це наснилося? — спитав я.

— Так, я бачила це вві сні.

— То це правда?

— Це — доля, — промовила вона, і я повірив її словам.

У ту мить ніс човна шкребнув по дну при березі острова. Навколо запала вже суцільна темрява, проте на березі блимотіли вогники коптилень, за якими ми відшукали дорогу до Ельвідиної дерев’яної хатини, критої очеретом. Усередині Альфред сидів перед вогнем, пустими очима дивлячись у полум’я. Ельвіда, весляр і двоє вартових чистили вугрів у дальньому кінці хати, де троє вдовиних дітей плели пастки з лозин, а четверте патрало велику щуку.

Я присів біля вогню, щоб зігріти змерзлі ноги.

Альфред кліпнув, мов не очікував побачити мене тут.

— Що роблять дани? — спитав він.

— Пішли на материк, залишивши біля кораблів шість-сім десятків чоловік, — відповів я, трусячись і гадаючи, чи зможу хоч колись відігрітися.

— Тут є їжа.

— Це добре, бо ми вмираємо з голоду.

— Ні, я про болото. Тут удосталь провізії, щоб прогодувати військо, — сказав Альфред. — Як зберемо вдосталь людей, нападемо на них. Однак поки що нам бракує сил. Я думав про це цілий день.

Він мав значно кращий вигляд, було видно, що болі більше не мучать його, і я запідозрив, що він просто шукав місця помислити і знайшов його в цій смердючій халупі.