Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 38)

— Хто вона? — спитав він.

— Моя супровідниця, — байдуже відповів я, розглядаючи крутий пагорб, на якому планував збудувати форт.

— Вона твоя дружина? — знову спитав Газвольд.

— Вона моя супровідниця, — повторив я. — У мене таких повно.

— Я заплачу за неї.

За спиною в нього стояло з дюжину чоловіків, проте тільки Еофер був озброєний чимось небезпечнішим за гарпун на вугрів.

Я повернув Ізольду до нього, став позаду неї, поклав руки їй на плечі й розщібнув масивну брошку. Вона затремтіла, та я шепнув їй на вухо, що їй нічого не загрожує. Вийнявши брошку з вушка, відкрив шубу, показуючи Газвольду її наготу. Старигань аж обслинив свою брудну бороду, а його пальці нервово зам’яли смердючу видрячу шубу. Я закрив Ізольду й защібнув на брошку назад.

— Скільки даси? — спитав у Газвольда.

— Я можу забрати її й так, — відповів він, киваючи на своїх стражників.

На це я тільки усміхнувся:

— Можеш, але перш ніж ми загинемо, поляже немало твоїх людей, а наші привиди повертатимуться вбивати ваших жінок і лякати дітей. Чи ви не чули, що в нас є відьма? Гадаєте, ваша зброя здатна протистояти чарам?

Жоден з них не ворухнувся.

— У мене є срібло, — промовив Газвольд.

— Срібло мені не потрібне, — відповів я. — Замість нього я хочу форт і міст. — Показав на пагорб через річку: — Як називається та гора?

Старий знизав плечима:

— Гора собі та й гора.

— Там повинен вирости форт, зі стінами і брамою з колод. Має бути там і вежа, з якої відкриватиметься огляд на річку. А до форту мусить вести міст, достатньо міцний, щоб стримувати кораблі.

— Ти хочеш стримувати кораблі? — перепитав Газвольд. Почухавши промежину, він п.охитав головою: — Моста збудувати я не можу.

— Чого?

— Занадто глибоко.

Він казав правду. Стояв приплив, і між крутими й глибокими берегами понуро котив свої води Педредан.

— Але можу загатити річку, — додав Газвольд, пожираючи поглядом Ізольду.

— Загатити річку і збудувати форт, — наполіг я.

— Віддай її мені, й отримаєш, що просиш, — пообіцяв староста.

— Зроби те, що я прошу, й отримаєш її разом з усіма сестрами. Усього їх дванадцятеро.

За нагоду вграти Ізольду Газвольд був ладен висушити все болото і збудувати на ньому новий Єрусалим, бо думав не головою, а своїм пуцьвірком, але мене це влаштовувало, бо ще зроду я не бачив, щоб роботу виконували так швидко. Перш за все він заблокував річку — і зробив це дуже розумно, виклавши плавучий бар’єр з колод і повалених дерев з переплетеними кронами. Скріпив усе докупи канатами з козячої шкіри. Звісно, команда одного корабля могла б розібрати таку загорожу, та не під градом списів і стріл, якими їх обстрілюватимуть з форту на пагорбі. Укріплення мало дерев’яний частокіл, рів і непевну вежу з вільхових колод, зв’язаних докупи канатами. Це була груба конструкція, зате стіни мала міцні, і я навіть почав побоюватись, що будівництво завершать до того, як на оборону форту встигне прибути вдосталь вессекських вояків. Однак троє священників вправно виконували свою роботу, і солдати не припиняли приходити. Відправивши кількадесят чоловік в Етелінґеґ, я наказав їм допомагати з роботою.

Коли будівництво майже завершилось, я знову привів Ізольду до селища, одягнувши як і першого разу, тільки тепер під хутром на ній була туніка з оленячої шкіри. Вивівши її на середину села, я оголосив, що Газвольд може її забирати. Сторожко поглядаючи на неї, староста спитав:

— То вона моя?

— Вся твоя, — відповів я і відступив від неї.

— А сестри? — пожадливо запитався він.

— Приведу завтра.

Він поманив Ізольду пальцем:

— Ходи до мене.

— Там, звідки вона родом, прийнято, щоб чоловік сам вів жінку до ліжка, — пояснив я.

Він подивився на Ізольдине прегарне темнооке обличчя, відтінене сріблястим хутром. Я відступив, і старий кинувся до неї з простягнутими ручищами. У ту таки мить з-під товстої шуби вона вивільнила руку з Осиним Жалом, лезо якого прохромило Газвольдові пузо. Смикнувши кинджалом, Ізольда крикнула від переляку й подиву, явно приголомшена тим, скільки зусиль треба докласти, щоб розпанахати людину. Та вона зціпила зуби і рвучко шарпнула ним угору, розпорюючи старосту, як рибину. Закректавши, він позадкував від її сповнених люті очей, і його нутрощі вивалились у грязюку. Я вихопив Подих Змія й підскочив до Ізольди. Вона задихалась, тремтіла всім тілом. Було видно, що вона не шкодувала про зроблене, але навряд чи це повторила б.

— Вас попросили битися за свого короля! — гаркнув я селянам. Газвольд борсався на землі, крекчучи і возячи рукою серед власних кишок. — За свого короля! — повторив я. — Коли вас просять битися за короля, це не прохання, а ваш обов’язок! Кожен чоловік, присутній тут, — воїн, ваш ворог — дани, і якщо ви не битиметесь проти них, значить, ви мої вороги!

Ізольда досі стояла біля Газвольда, що тіпався на землі, як викинута на берег рибина. Відсунувши її, я прохромив йому горлянку Подихом Змія.

— Забери його голову, — попрохала вона.

— Голову?

— Сильні чари.

Ми настромили Газвольдову голову на стіну форту, щоб вона дивилася в бік данів. З часом до неї приєдналося ще вісім голів найбільших його прибічників, яких повбивали селяни, раді, що нарешті спекалися ненависного старости. Щоправда, серед них не було голови лучника Еофера. Він був недоумком, розмовляти не вмів, зате страшно гарчав і час від часу завивав вовком. Ним могла б керувати й дитина, та коли ми попросили його показати свої вміння, він продемонстрував нелюдську силу й надзвичайну влучність. Був він етелінґезьким мисливцем, здатним зі ста кроків звалити дорослого вепра, і, власне, його ім’я й означало — вепр.

Залишивши Леофріка командувати гарнізоном, я повів Ізольду назад до Альфредового пристанища. Спершу вона ішла мовчки, і я вже був подумав, її щось гризе, аж тут вона розреготалася.

— Дивись! — сказала, показуючи на кров убитого, якою заляпала Ельсвітину шубу.

Вона досі тримала Осине Жало. Так називався мій кинджал, сакс, незамінна зброя для ближнього бою, де люди стоять так близько один до одного, що не лишається місця для замаху мечем або сокирою. Відмивши лезо у воді, вона обтерла його хутром Ельсвітиної шуби.

— Вбити людину важче, ніж я думала, — сказала вона.

— Для цього треба сила.

— Зате тепер його душа — моя.

— То для того ти це зробила?

— Щоб давати життя, треба звідкись його брати, — пояснила вона, повертаючи мені Осине Жало.

Коли ми повернулися в село, Альфред якраз голився. Він був запустив бороду, але не для маскування, а бо зовсім не мав настрою, щоб перейматися своєю зовнішністю. Однак коли ми з Ізольдою зайшли до нього в хатину, він стояв голий по пояс перед дерев’яним коритом з теплою водою. Мав кволі груди і запалий живіт. Вимитий і причесаний, він стояв, шкребучи щетину старезною бритвою, яку позичив у одного селян. Його донька Етельфледа тримала перед ним шматочок срібла замість люстерка.

— Я почуваюся значно краще, — привітав він нас.

— Це добре, мілорде, бо я також.

— Невже ти вже вбив когось?

— Не я. Вона, — кивнув я на Ізольду.

Замислено подивившись на неї, король промовив, вмочуючи бритву у воду:

— Дружина питала, чи дійсно Ізольда королева.

— Була королевою, — відповів я, — але у Корнвалумі це нічого не значить, адже там вона була королевою гноярки.

— І вона язичниця?

— Корнвалум був християнським королівством. Хіба брат Ассер вам не казав?

— Він розповідав, що з тамтешніх людей не дуже добрі християни.

— А я думав, судити про це може тільки Господь.

— Ну гаразд, Утреде, гаразд! — відмахнувся він, подивився у срібне люстерко і зашкріб верхню губу. — То вона бачить майбутнє?

— Так.

Якийсь час він голився мовчки. Етельфледа з захватом дивилась на Ізольду.

— Скажи, вона знає, чи буду я знову королем Вессексу?