Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 35)

— Вони не могли завоювати весь Вессекс, — промовив він, знову здригнувшись від натужного кашлю Едварда.

— Імовірно, що ні, — погодився я.

— Якщо нам вдасться знайти людей... — мовив він, але не докінчив.

— Що ми тоді зробимо?

— Нападемо на флот, — сказав він і махнув на захід. — Виб’ємо Свейна, якщо то він став у Кінвіті, й закріпимось на пагорбах Дефнаширу. Після бодай одної перемоги до нас приєднається більше народу. Так ми нарощуватимемо сили, доки одного дня не будемо готові кинути виклик Ґутруму.

Я обдумав такий план. Говорив він це відсторонено, немовби сам не вірив у власні слова, але мені здалося, що вони не позбавлені сенсу. У Вессексі залишились люди, котрі втратили ватажків і шукали нових, бо хотіли битися з загарбниками. Можливо, нам вдасться закріпитись на болоті, здолати Свейна, захопити Дефнашир і так по шматочках повернути собі цілий Вессекс. Проте ретельніше обмисливши все, я зрозумів, що це все ж тільки мрія. Дани перемогли, і ми змушені рятуватися втечею.

Альфред гладив золоте волосся доньки.

— Дани шукатимуть нас тут.

— Так.

— Ти здатен боронити нас?

— Тільки я з Леофріком?

— Але ж ти воїн. Мені розповідали, що насправді Уббу здолав ти.

— Ви знали, що то я вбив Уббу? — перепитав я.

— Ти здатен нас боронити?

Але мене так просто з пантелику не зіб’єш.

— Ви знали, що це я здобув нам перемогу при Кінвіті? — перепитав я з натиском.

— Так, — кинув король.

— І в нагороду за це я отримав приниження і був змушений плазувати до вашого вівтаря?

Від злості я зірвався на крик. Етельфледа прокинулась і глянула на мене.

— Я помилився, — відповів Альфред. — Коли все скінчиться і Господь поверне Вессекс вессексцям, я зроблю те саме: вдягну покаяльну рясу і схилюся перед Богом.

Від тих слів я був ладен прибити набожного мерзотника, але Етельфледа не зводила з мене великих очей. Лежала вона непорушно, і, на відміну від мене, Альфред не знав, що вона прокинулась, тому замість того, щоб спустити свій гнів з поводів, я його загнуздав.

— Ви побачите, що покаяння допомагає, — тільки й сказав я.

Він пожвавився:

— Тобі допомогло?

— Додало мені люті й навчило ненависті, — відповів я. — Злість — добре, ненависть — також.

— Ти це кажеш несерйозно.

Я наполовину витяг з піхов Подих Змія, й Етельфледині оченята розширились.

— Ця річ здатна вбивати, — сказав я і відпустив меч назад, — але сил на вбивство надають лють і ненависть. Вийди на битву без них — і тобі кінець. Як хочеш жити, тобі потрібні зброя, лють і ненависть.

— Але чи здатен ти на це? — перепитав він. — Ти спроможний боронити нас тут від данів, доки ми не вирішимо, що робити далі?

— Так, — відказав я, хоч і не знав, наскільки це правда.

У дійсності я сумнівався у своїй спроможності, однак честь воїна, що клекотіла в мені, змусила відповісти як належить воїну.

Етельфледа не зводила з мене очей. Їй було лише шість, але, присягаюся, вона розуміла все, про що ми говоримо.

— Отже, доручаю це завдання тобі, — промовив Альфред. — Тут і зараз я призначаю тебе оборонцем моєї родини. Ти приймаєш цю відповідальність?

Я був неотесаним невігласом і лишаюся ним досі. Звичайно, так він мене дражнив і, на відміну від мене, знав, що робить.

— Авжеж, приймаю, — відповів я. — Так.

— Так — що? — перепитав він.

Я завагався, та він зачепив мене, ввіривши відповідальність бути воїном, і я дав те, чого він хотів і чого я не збирався йому давати.

— Так, мілорде, — буркнув я.

— Присягнись, — продовжив він, піднявши розп’яття, що висіло в нього на шиї.

— Присягаюся служити вам, — проказав я, зазираючи в його бліді очі, — допоки ваша родина не буде в безпеці.

Тепер уже завагався він. Хоч я й склав йому присягу, та вже порушував її, давши зрозуміти, що не збираюся служити вічно. Та попри те, мої умови він прийняв. Далі за обрядом він мав би розцілувати мене в обидві щоки, але це розбудило б Етельфледу, тому замість того він узяв і поцілував мою правицю, а я — його розп’яття.

— Дякую, — промовив він.

Я був переконаний, що Альфреду кінець, але через упертість і зазнайство дурної юності присвятив йому свою відданість, пообіцявши битися за нього.

Думаю, я зробив це передусім через шестирічну дівчинку, що не зводила з мене погляду. Вона мала золоте волосся.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

На той час усе королівство Вессекс уміщалося на болоті й перші кілька днів складалося з короля, єпископа, чотирьох священників, двох вояків, вагітної жінки короля, двох няньок, шльондри, двох дітей, з яких одне було смертельно хворе, та Ізольди.

Першими болото покинуло троє з чотирьох священників. Альфред мучився гарячкою та болями в животі, які завдавали йому таких страждань, що він не міг прийняти рішень самотужки, тому я зібрав трьох наймолодших попів, сказав, що вони — зайві голодні роти, яких ми не в силах прогодувати, і наказав іти розвідати, що діється на суходолі.

— Відшукайте вояків і перекажіть, що король потребує їх тут, — наказав я їм.

Двоє попросили звільнити їх від місії, посилаючись на те, що вони люди вчені, не вміють виживати взимку, воювати з данами, обходитися без зручностей і взагалі виконувати справжню роботу. За них заступився Алевольд, єпископ екзанчестерський, заявивши, що для здоров’я та безпеки короля необхідна їхня спільна молитва, тож я вирішив нагадати йому, що з нами є Енфледа.

— Енфледа? — закліпав він, мовби зроду не чув цього імені.

— Сіппангамська хвойда, — сказав я, а коли він продовжив удавати нерозуміння, додав: — Ви з нею добряче попустували в таверні «Деркач», і вона каже...

— Святі отці підуть, — поспіхом перебив мене він.

— Авжеж, підуть, — мовив я, — та перед цим залишать нам усе своє срібло.

— Срібло?

Священники несли Алевольдів скарб, у якому була й срібна дароносиця, яку я віддав йому, щоб погасити борг Мілдріт. Цей скарб став моєю новою зброєю. Я взяв його і показав селянам, сказавши, що вони отримуватимуть срібло за їжу, якою ділитимуться з нами, паливо, яке при-носитимуть нам, човни, які виділятимуть нам, і новини про данів на дальньому краю болота, які повідомлятимуть нам. Я хотів мати місцевих на своєму боці, а срібло спонукало їх допомагати. Однак єпископ Алевольд тут же побіг до Альфреда скаржитися, що я краду в церкви. Король почувався занадто зле, і йому було байдуже, але на захист єпископа стала Ельсвіта. Вона була мерсійкою, з якою Альфред одружився для закріплення дружби між Вессексом і Мерсією. От тільки це не допомогло, бо Мерсію загарбали дани, і хоч чимало мерсійців були ладні воювати за вессекську корону, вони не бажали ризикувати життям заради короля, володіння якого скоротилися до прибережного болота.

— Поверни дароносицю! — наказала мені Ельсвіта. Вигляд вона мала обдертий: жирне скуйовджене волосся, роздута пузяка і брудний одяг. — Поверни негайно!

Я подивився на Ізольду:

— Повертати?

— Ні, — відповіла моя супутниця.

— Вона не має права голосу! — заверещала Ельсвіта. — Вона королева, на відміну від вас.

Це була одна з причин, чому Ельсвіта так бісилася. Дружина короля західних саксів не називалась королевою, а вона прагнула бути королевою Ельсвітою, але мусила вдовольнитись малим. Спробувала висмикнути дароносицю в мене з рук, але я кинув таріль на землю, а коли Ельсвіта нахилилась за нею — рубонув Леофріковим мечем. Лезо врізалось у велику тарілку, розрубавши срібне розп’яття. Ельсвіта верескнула, відступила, і я вдарив знову. Знадобилося кілька ударів, щоб розрубати тарілку на дрібні шматки, які я поскидав до грошей, відібраних у священників.

— За допомогу будете отримувати срібло, — сказав селянам.

Плюнувши на мене, Ельсвіта повернулась до хворого сина. Едварду було три роки, і він явно вмирав. Хоч Алевольд твердив, буцімто це звичайна зимова застуда, це було щось гірше, набагато гірше.

Ми не могли заснути, слухаючи деркучий кашель, незвично сильний для настільки малої дитини, остерігаючись наступного приступу і аж здригаючись від сухого, порожнистого звуку.

Коли ж малий угамовувався — боялися, що він більше не озветься. Кожне затишшя сприймалось як прихід смерті, однак хлоп’я жило, чіпляючись за життя серед холодного, вогкого болота. Єпископ Алевольд та жінки перепробували все, що знали: клали малому на груди молитовник, а єпископ молився; мастили груди сумішшю трав, курячого посліду й попелу, а єпископ молився. Альфред нікуди не їздив без своїх дорогоцінних реліквій, тому по грудях малому водили кільцем Марії Магдалини, єпископ молився, але Едвард тільки все більше худнув і слабшав. Одна з селянок, за якою водилася слава цілительки, спробувала вигнати хворобу з потом, а коли це не подіяло — виморозити її. Коли не спрацював і холод, вона прив’язала малому до грудей живу рибину і наказала кашлю перейти на неї. Ясна річ, рибина здохла, а малий не припинив кашляти.