Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 33)
Це було дурне рішення. Якщо не втрутимось, четверо вояків і священник приречені, але ж і нас було тільки двоє, тому навіть як ми вб’ємо двох вершників, на нас повалить ціла ватага. Однак мною рухала Енфледина зневага, я втомився поневірятися зимовою пусткою і сильно зголоднів, тому побіг під гору, байдужий до шерхоту комишу. Одинокий священник стояв спиною до болота, на нього мчали вершники. Ми з Леофріком вибігли з-за дерев і напали на них зліва.
Я вдарив найближчого коня у бік своїм важким щитом. Тварина заіржала і повалилася разом з вершником, розкидаючи копитами землю й траву. Упавши на землю від зіткнення, я зірвався на ноги, підскочив до наїзника, що борсався, притиснений конем до землі, й рубонув Подихом Змія. Перерізав йому горлянку, наступив ногою на обличчя, ще раз ударив, послизнувся на його крові, облишив і побіг допомогти Леофріку, котрий бився з другим вояком, що й досі сидів у сідлі. Рубонувши йому по щиту, дан розвернувся до мене, і в ту мить Леофрік ударив мечем коневі в морду. Той став дибки, скинувши наїзника, якого я впіймав на вістря свого меча. Двох порішили. Священник з мечем зупинився за кілька кроків, вирячившись на нас.
— Назад на болото! — прикрикнув я на нього. — Іди! Іди!
До цього часу до нас устигли приєднатися Ізольда з Енфледою. Схопивши святого отця попід руки, вони потягнули його назад до болотної стежини. Хай вона й не вела нікуди, але там було безпечніше, аніж тут, на твердій землі, серед озброєних данів на конях.
Чорні вояки наступали. Перебивши групку солдат, вони побачили, що ми вбили їхніх двох, і захотіли помститися.
— За мною! — гукнув я Леофріку, схопив пораненого коня за поводи й побіг на вузьку звивисту стежину.
— Кінь там тобі не допоможе, — озвався Леофрік.
Кінь нервувався. З його морди юшила кров, а на стежці було слизько, та я однаково потягнув його доріжкою до невеличкого острівця, на якому зібралися втікачі. Дани наздоганяли. На стежині їм довелося спішитись, та й просуватися по ній могли лише по двоє, а подекуди — по одному.
В одному з таких місць я й спинив коня і обміняв Подих Змія на Леофрікову сокиру. Кінь перелякано подивився на мене великими карими очима.
— Для Одіна, — сказав я і рубонув його по шиї, ввігнавши полотно глибоко в шкуру під гриву.
Високо в похмуре небо бризнула яскрава кров, позаду закричала жінка. Кінь заіржав, спробував стати дибки, та я махнув ще раз, і, розкинувши копита, він повалився на землю, робризкуючи навсібіч кров і воду. Сніг під ним почервонів, і я рубонув утретє, нарешті прикінчивши тварину, чия туша перекрила вузьку доріжку, унеможлививши данам прохід. Узявши Подих Змія, я сказав Леофріку:
— Порішимо їх по одному.
— Скільки ж то знадобиться часу?
Він кивнув на захід, звідки надходило ще більше данів — команда цілого корабля, яка верхи тяглася вздовж краю болота. Їх було близько п’яти десятків, коли не більше, та навіть так стежку їм доведеться проходити по одному-двоє, а протистояти моєму мечеві й Леофріковій сокирі вони муситимуть через кінську тушу. Леофрік загубив сокиру, коли його арештували в Сіппангамі, але нова, вкрадена в місті, подобалася йому не менше. Перехрестившись, він торкнувся її леза, підняв щит і підготувався зустрічати данів.
Першими прийшло двоє юнаків. Люті, дикі, вони бажали здобути собі репутацію. Першого Леофрік спинив ударом сокири по щиту, а я рубонув мечем йому по щиколотках. Лаючись, він завалився на землю, перекривши дорогу напарникові, й Леофрік рубонув ще раз. Другий нападник перечепився об коня, і мій Подих Змія спіймав його під підборіддям, просто над коміром шкіряного обладунку. По лезу ринув нестримний потік крові, й тепер перед нашою загорожею з конячої туші лежало вже два данські трупи. Я почав дражнити решту, обзиваючи їх хробаками і гукаючи, що діти й ті б’ються краще. Сердито горланячи, набіг ще один чоловік, перемахнув через коня й натрапив на Леофріків щит. З глухим ударом я відбив його клинок Подихом Змія, переламавши надвоє. Ще двоє спробували обійти коня, бредучи по коліна у воді, і я всадив меча в живіт одному, міцно ввігнав, дав чоловіку сконати, а тоді перейшов до другого, що лишився в болоті. Вістря Подиху Змія різонуло його по обличчю, до густого снігопаду додавши ще й бризок крові. Я ступив наперед, укопався на місці й зробив випад. Противник зав’яз у багнюці, і я легко розпоров йому черево. Відчувши бойовий спокій — те саме блаженне відчуття, що було зі мною при Кінвіті, — я весело закричав.
Радість цього відчуття зрівняється хіба з жіночими пестощами. Усе навколо неначе сповільнюється, вороги рухаються як загрузлі у твані, а ти — немов, блискавиця. Відчуваєш лють, яку, однак, контролюєш, радість, яку оспівують поети, коли говорять про битву, і впевненість, що смерть тобі сьогодні не страшна. У моїй голові залунав високий, пронизливий спів — гімн смерті.
Усе, чого мені хотілося, — зітнути ще більше данів Подихом Змія, котрий начебто зажив власним, окремим життям. У таку мить дія випереджає думку. Через тушу переліз інший чоловік, і я подумав, що треба завдати удару йому по ногах, аби він опустив меч і відкрив корпус. Не встигла та думка сформуватися, як мій меч уже позбавив його ока. Ударивши згори донизу, лезо Подиху Змія пішло праворуч, на іншого нападника, котрий рушив в обхід туші. Давши йому минути скривавлену конячу голову, я звалив його у воду, наступив на голову і втопив. Відтак прокричав данам, що я воротар Вальгалли, а вони боягузливе поріддя, і моє лезо чекає на них. Я благав їх підійти, але, бачачи вже шість трупів біля тіла коня, решта дещо розгубили мужність.
Я став на тушу, розставивши руки. Лівою тримав щит, правою — меч. Моя кольчуга була заляпана кров’ю, на увінчаний вовчою головою шолом сипав сніг, і все, що я відчував у ту мить, — це бойову радість молодого воїна.
— Я вбив Уббу Лотброксона! — проревів я їм. — Це був я! Тож підходьте, щоб приєднатись до нього! Відчуйте смерть на смак! Мій меч іще не наситився кров’ю!
— Човни, — раптом озвався Леофрік.
Я його не почув. Чоловік, якого я думав, що втопив, не потонув і зненацька встав, надсадно дихаючи й вибльовуючи воду. Я зіскочив з коня і знову поставив ногу йому на голову.
— Не вбивай його! — погукав голос у мене з-за спини. — Мені потрібен полонений!
Дан спробував скинути з себе мою ногу, але я вдарив Подихом Змія і звалив його. Він заборсався, та наступним ударом меча я перебив йому хребет, і він застиг.
— Я сказав, мені потрібен полонений,
— Підійдіть ближче і здохніть! — закричав я до данів, не слухаючи його.
— Човни, — ще раз сказав Леофрік.
Я озирнувся і побачив, що через болото до нас наближалося три човни. Це довгі шлюпки, правили якими чоловіки з жердинами в руках. Вони пристали з другого боку острівця, і втікачі кинулись до них. Знаючи, що, якщо ми хочемо в безпеку, нам з Леофріком доведеться відступити, дани приготувались до наступу. Я зареготався і ще раз погукав їх до себе.
— Лишився один човен, — гукнув Леофрік. — У ньому ще є місце для нас. Але бігти треба швидко.
— Я лишаюсь тут, — відповів я данською. — Мені тут гарно.
На стежині почалося пожвавлення. Дани розступились, і в передній ряд вийшов чоловік у кольчузі й сріблястому шоломі, увінчаному вороновим крилом. Ступивши наперед, він зняв шолом, і я побачив у його волоссі золочену кістку. Переді мною стояв сам Ґутрум. Кістка та була ребром його матері, яке він носив у волоссі на знак любові до покійниці. Він подивився на мене з понурим виразом на худорлявому обличчі, тоді перевів погляд на чоловіків, яких ми вбили.
— Я не дам тобі спокою, Утреде Раґнарсон, а коли зловлю — вб’ю як собаку! — прокричав він.
— Мене звуть Утред Утредсон.
— Треба бігти, — прошипів Леофрік.
Снігопад посилився настільки, що вже заледве було видно кряж, над яким ми побачили голубів.
— Тобі кінець, Утреде, — промовив Ґутрум.
— Хоч твоєї матері я не знав, але хотів би познайомитися з нею, — відповів я.
На його лиці заграв святобливий вираз, як при кожній згадці про його покійну матір. Немов пошкодувавши за свої різкі слова, він зробив примирливий жест.
— Це була видатна, жінка, — сказав він.
Я усміхнувся до нього. Озираючись сьогодні на той день, я розумію, що в ту мить міг запросто переметнутися на їхній бік і Ґутрум радо прийняв би мене, якби я виявив пошану до його матері. Та я був войовничим молодиком, на якого зійшла радість бою.
— Я хотів би познайомитися з нею, щоб харкнути в її бридке рило, — гукнув я йому. — А зараз я сцю на її душу і запевняю, що ніфльгеймські тварюки охоче товчуть її гнилий кістяк.
Він закричав з люті, й дани кинулися на нас крізь калюжі, жадаючи спіймати й помститися за страшну образу, та ми з Леофріком дременули від них, як вепри від собак. Прорвавшись крізь комиші, шубовснули в заплаву, а звідти заскочили в останній човен. Двох інших уже не було, але третій дочекався нас, і щойно ми застрибнули, весляр відштовхнувся від берега, і човник поплив по чорній воді. Дани продовжували гнати за нами, але ми рухалися напрочуд швидко, прорізаючи носом стіну снігу. Ґутрум щось прокричав мені навздогін, котрийсь його вояк метнув списа, але наш перевізник наліг на жердину, і спис плюхнувся у воду, не завдавши нам жодної шкоди.