Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 30)
Я міг би спокійно приєднатися до данів у долині, адже розмовляв їхньою мовою і, завдяки довгому волоссю й браслетам, виглядав зовсім як вони. Однак десь у Сіппангамі перебував Гастинґ, котрий міг видати мене, а Ґутрум не мав до мене прихильності, тож навіть якби я вижив, мені б однаково довелося попіклуватися про Леофріка та Ізольду. Дани страшенно розпалилися легким проривом у місто, тому коли їм захочеться Ізольду, її заберуть у мене, байдуже, дан я чи ні. Вони полювали групами, отже, найбезпечніше наразі було пересидіти побоїще у сховку. Через річку, на вершині пагорка, на якому стояв Сіппангам, палала найбільша церква міста. Її солом’яний дах кидав у небо величезні язики полум’я, клуби диму і розсипи іскор.
— От скажи, що, на Бога, ти там витворяв? — спитав у мене Леофрік.
— Де «там»? — не зрозумів я його питання.
— Ти витанцьовував навколо Стеапи, як комарик! Так він міг би битися з тобою хоч цілий день!
— Я поранив його, двічі, — мовив я.
— Поранив? Господи Боже, та він коли голиться, і то гірше раниться!
— Це вже не важливо, — сказав я.
Я подумав, що Стеапа або втік, або загинув, але напевне не знав. Ніхто не знав нічого, крім того, що прийшли дани. Що сталося з Мілдріт і моїм сином? Вони далеко, тому, ймовірно, їх попередять про наближення ворога, проте я не мав сумніву, що загарбники підуть углиб Вессексу, і не міг зробити анічогісінько для оборони Окстона. У мене не було ані коня, ані людей, ані жодного шансу дістатись до південного узбережжя раніше за Ґутрумових вершників.
Я провів поглядом дана, що проскакав повз нас із дівчиною на сідлі.
— Що сталося з молодою данкою, яку ти забрав додому? Тією, яку ми полонили біля Вельсу? — спитав я у Леофріка.
— Залишилась у Гамтуні. Мабуть, поки я не вдома, вже скочила до когось іншого в ліжко, — відповів він.
— Мабуть? Точно!
— Ну то хай йому щастить з нею, — відповів він. — Вона занадто плаксива.
— Мілдріт така сама, — відповів я, додавши після паузи: — Енфледа сердиться на тебе.
— Енфледа? Сердиться? Чого б то?
— Бо ти не прийшов до неї.
— Як би я це зробив? Мене закували в ланцюги! — Він був явно задоволений, що повія .питала про нього. — От Енфледа, та не реве даремно, еге ж?
— Ще ні разу не бачив.
— Добра вона дівка. Гадаю, їй мало б сподобатись у Гамтуні.
Якщо від Гамтуна щось залишилось. Звідки прийшов данський флот — із Лундена? Чи, може, на Англію з Се-ферну напав Свейн? Я не знав нічого, крім того, що у Вессексі тепер хаос і руїна. Знову пішов дощ — дрібна зимова мряка: холодна, колюча. Ізольда притулилась до мене, і я накрив її щитом. Більшість глядачів, що зібралися біля річки подивитись на бій, утекли на південь. У наш бік ішло зовсім мало, що означало: неподалік нашого сховку данів менше. Ті, що зосталися в долині, збирали свої трофеї: знімали з убитих зброю, пояси, кольчуги, одяг — усе, що мало бодай якусь цінність. В живих залишилося трохи саксонських чоловіків, яких, разом з молодими жінками і дітьми, забрали на продаж у рабство. Старих повбивали. Навкарачки повз поранений, за яким ішли молоді дани, забавляючись із ним, як кіт з пом’ятим горобцем: штрикали його мечами і списами, повільно знекровлюючи. Одним з мучителів був Гастинґ.
— Гастинґ мені завжди подобався, — гірко сказав я.
— Він дан, — зневажливо відповів Леофрік.
— Однак він мені подобався.
— Ти залишив його в живих, — мовив Леофрік, — а зараз він повернувся до своїх. Треба було його вбити.
Я дивився, як Гастинґ буцає чоловіка. Бідолаха кричав, благаючи добити його, але гурт молодиків продовжував його штрикати і реготати. Надлетіли перші ворони. Я часто замислювався, чи чують вони дух крові, бо небо може стояти чисте хоч цілий день, але щойно десь хтось помирає, вони ніби нізвідки з’являються на своїх блискучих чорних крилах. Мабуть, їх посилає Одін, адже це його птахи. Вони радісно тріпотіли крильми, чекаючи, коли нарешті зможуть поласувати очима й губами. А вже невдовзі за ними підтягнуться собаки та лисиці.
— Це кінець Вессексу, — сумно проказав Леофрік.
— Це кінець Англії, — додав я.
— Що нам робити? — спитала Ізольда.
Я не знайшов, що їй відповісти. Скоріш за все, Раґнар загинув, а це означало, що серед данів прихистку мені більш нема. Альфред або також мертвий, або втік. Проте в мене лишався обов’язок перед сином. Хоч ще і немовля, він моє дитя і носить моє ім’я; і Беббанбурґ стане його, якщо мені вдасться повернути замок, а коли не вдасться — його обов’язком стане відвоювати твердиню й нести ім’я Утреда Беббанбурзького, допоки світ не розчиниться в хаосі.
— Треба добутись до Гамтуна й набрати команду, — сказав Леофрік.
От тільки поки ми туди дістанемось, дани або вже будуть там, або неподалік. Вони ж бо знали, де зосереджена вся могуть Вессексу — де стоять палаци найбільших його лордів і базується військо, — тому Ґутрум без упину надсилатиме своїх вояків палити, вбивати і нищити останнє англійське королівство.
— Нам треба харч і тепло, — промовив я.
— Розведеш тут вогнище, і нам кінець, — буркнув Леофрік.
Тому ми й далі чекали. До мряки додався мокрий сніг. Коли сконала їхня жертва, Гастинґ та його нові друзяки подалися геть, і в долині не лишилось нікого, крім трупів і воронів. Ми не спішили виходити, однак Ізольда, худа, як Альфред, трусилася, мов у пропасниці, тому, коли настав вечір, я зняв шолом і розпустив волосся.
— Що ти робиш? — спитався Леофрік.
— Вдамо, що ми дани, — відповів я. — Головне — тримайте роти на замку.
Я повів їх у місто. Звісно, було б краще пересидіти до сутінків, та Ізольда перемерзла і не могла більше чекати, тому нам лишалося тільки сподіватися, що дани нарешті вгамувалися.
Хоч я й виглядав як дан, моя затія все одно була ризикована. Мене міг побачити Гастинґ, а якщо він розповів іншим про те, як я влаштував засідку для данського корабля біля Діфеду, ні на що інше, крім повільної смерті, розраховувати я не міг. Ми сторожко йшли прирічковою стежиною, обходячи скривавлені тіла. Забачивши нас, закаркали й полопотіли крилами до голих верб ворони і повернулися, аж коли ми пройшли далі. Біля мосту купами лежали тіла, для яких молодих бранців змусили рити могилу. Дани, що стерегли їх, були п’яні, тому не зачіпали нас, коли ми минули міст і зайшли в арку, досі прикрашену різдвяним плющем.
Пожежі згасали. Їх або залило дощем, або ж загасили дани, котрі пішли грабувати будинки і церкви. Тримаючись найвужчих провулків, ми минули кузню, шкуродерню і крамницю посуду. Під нашими ногами захрустіли черепки. На виході з провулку блював молодий дан, котрий розповів мені, що Ґутрум перебуває в палаці, де сьогодні планують влаштувати бенкет. Тяжко відсапуючи, він вирівнявся, проте був достатньо тверезий, щоб запропонувати мені калитку монет за Ізольду. З будинків, лунали крики й жіночий плач. Леофріка це розлютило, але я наказав йому заспокоїтись. Удвох Сіппангам ми не. порятуємо, а коли б світ перевернувся догори дриґом і вессекське військо захопило данське місто, жіночий плач звучав би достоту так само.
— Альфред би такого не дозволив, — понуро мовив Леофрік.
— Але ти б однаково це робив, як і багато разів до того, — відказав я.
Я хотів розвідати останні новини, але жоден дан з вулиці не міг нічого пояснити докладно. Вони прибули з Ґлевечестера, вийшли вдосвіта, а захопивши Сіппангам, намагалися забрати собі все, що було в місті. Велика церква згоріла, і на її згарищі в пошуках срібла бродили люди. Не маючи куди йти далі, ми піднялися на пагорб до «Деркача», куди зазвичай заходили випити. Там знайшли Енфледу, руду хвойду. Двоє молодих данів тримали її на столі, а троє інших, жоден не старший сімнадцяти-вісімнадцяти, по черзі ґвалтували. З десяток сиділи й пиячили осторонь, відпускаючи в бік ґвалтівників масні жартики.
— Якщо хочеш її, — озвався один з молодиків, — доведеться почекати.
— Я хочу її зараз, — відрубав я.
— Ну то цибни в яму з гівном. — Парубок був п’яний, з ріденькою борідкою і невинним поглядом в очах. — Цибни в яму з гівном, — повторив він, вочевидь задоволений своїм дотепом, затим показав на Ізольду: — А її я заберу собі, як тільки ти втонеш.
Я вдарив його, зламавши ніс і заюшивши пику кров’ю, а коли він зігнувся, відсапуючи, заїхав межи ноги. Застогнавши, хлопчина повалився на землю. Я крутнувся до іншого й зацідив йому в живіт, а Леофрік випустив усю накопичену за день злість на третьому. Двоє, що тримали Енфледу, повернулись до нас, і один пронизливо завищав, бо Енфледа притягла його за волосся і ввігнала в очі гострі нігті. Леофрік звалив супротивника на підлогу й наступив на горло, я ж загнав свого до дверей і прикінчив, тоді заїхав іншому по ребрах, відтягнув від Енфледи її жертву, зламав тому щелепу і перейшов до парубка, котрий нахвалявся зґвалтувати Ізольду. Вирвав срібну сережку в нього з вуха, зняв браслет із руки і забрав калитку, повну грошей. Кинув срібло Енфледі, кілька разів копнув сердегу по яйцях і викинув надвір.
— Сам іди втопився в гівні! — крикнув я йому й захряснув двері.
Інші дани весь цей час продовжували спокійно пиячити в дальньому кінці таверни, з цікавістю спостерігаючи за бійкою. Коли все скінчилося, вони обдарували нас бадьорими оплесками.
— Козли, — гаркнула Енфледа, явно маючи на увазі хлопців, яких ми повикидали геть. — Усе тіло болить. А ви що тут робите?