Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 27)

— Але ж він, певно, переживає? — сказав Леофрік.

— Стеапа? Чого б то йому переживати? — спитав у відповідь Гаральд.

— Бо Утред переміг Уббу.

Гаральд похитав головою.

— Стеапа занадто мало думає, щоб переживати. Він упевнений, що завтра вб’є Утреда.

Думками я повернувся до поєдинку з Уббою. Той був великим воїном, якого знали скрізь, куди рушали норманські кораблі.

Я його вбив, але правда полягала в тому, що перед тим він ступив на кишки конаючого вояка і послизнувся.

Його ноги роз’їхалися врізнобіч, він втратив рівновагу, і я зумів перерізати сухожилля йому на руці. Торкнувшись амулета на шиї, я подумав, що боги таки прислали мені знак.

— Кажеш, залізна накладка на чоботі? — перепитав я в Гаральда.

Той кивнув:

— Хоч скільки нападай, йому все байдуже. Ти завжди заходитимеш йому зліва, але він відбиватиме твої удари мечем — а меч у нього великий і важкий. А навіть коли якийсь удар пройде, йому однаково не страшно: влучиш в обладунок — кольчугу, шолом, чобіт. Битися з ним — це ніби рубати дуба. Зрештою ти помилишся і загинеш, а він обійдеться кількома синцями.

Гаральд казав правду. Від удару в броню користі мало: залишиться синець, не більше, адже влучиш у кольчугу або шолом. Кольчугу мечем не розрубаєш, тому так багато вояків обирали сокиру, але суд постановив, що ми маємо битися на мечах. Випад клинком може проколоти кольчугу, але так просто влучити в Стеапу не вдасться.

— Він меткий? — спитав я.

— Достатньо, — відповів Гаральд і знизав плечима. — Не такий швидкий, як ти, але й не зовсім повільний, — додав понуро.

— Що говорять гроші? — спитав Леофрік, хоча відповідь і так знав.

— На Утреда ніхто не поставив і пенні, — сказав Гаральд.

— То ти постав, — промовив я.

На це він тільки всміхнувся, хоч я і знав, що цією порадою він не скористається.

— Одда обіцяв щедро винагородити Стеапу, коли він тебе вб’є. Казав, дасть сто шилінгів.

— Утред того не вартий, — невдало пожартував Леофрік.

— Чого він так хоче моєї смерті?

Це не могло бути через Мілдріт, та й суперечка про те, хто вбив Уббу, лишилася давно в минулому, однак Одда Молодший чомусь досі плів проти мене інтриги.

Гаральд довго мовчав, перш ніж відповісти. Схилив свою лису голову, немов у молитві, аж тоді рвучко підняв і промовив тихо:

— Бо ти становиш для нього загрозу.

— Як я можу становити загрозу для нього, якщо не бачив його вже багато місяців? — не зрозумів я.

Гаральд знову не поспішав із відповіддю, ретельно обмірковуючи кожне слово. Відтак поволі почав:

— Король часто нездужає. Хтозна, як довго він протягне. А якщо, Боже збав, він скоро помре, вітан не дозволить посадити на трон його малолітнього сина. Отже, в такому разі на престол оберуть якогось вельможу, що заробив собі ім’я на полі бою. Їм потрібен хтось здатний протистояти данам.

— Одда? — засміявся я на думку про те, що Одда може стати королем.

— А хто ще? — перепитав Гаральд. — Та якщо ти постанеш перед вітаном і під присягою розповіси правду про битву, в якій загинув Убба, його можуть не обрати. Отже, ти становиш загрозу для нього, і через те він тебе боїться.

— І тому готовий заплатити Стеапі, щоб той порубав тебе на шмаття, — понуро додав Леофрік.

Гаральд пішов. Він був хорошим, чесним та працьовитим і неабияк ризикував, прийшовши до мене, але я повівся невдячно і не оцінив його жесту. Він, очевидно, вважав, що я загину вранці, тому зробив усе, щоб якнайкраще підготувати мене. Попри Ізольдине пророцтво, що я не загину, спати тієї ночі я не міг від хвилювання й холоду. Вночі пішов мокрий сніг, і в хлів задував вітрюган. На ранок негода вгамувалась, але будинки навколо оповив туман, і з мокрих стріх задріботіла вода. Поки я снідав мокрим хлібом, до мене зайшов отець Беокка і сказав, що Альфред бажає поговорити зі мною.

Я був у кепському гуморі:

— Тобто хоче зі мною помолитися?

— Він хоче поговорити з вами, — повторив Беокка. Коли я не поворухнувся, він сердито тупнув каліченою ногою. — Утреде, це не прохання. Це — королівський наказ!

Я вдягнув кольчугу, але не тому що вже настав час збиратись до бою, а бо її шкіряна підбивка непогано захищала від ранкового холоду. Попри всі старання Ізольди, кольчуга була не дуже чиста. Більшість англійських чоловіків стриглись, але мені більше подобалося довге волосся — як у данів. Я зібрав його в хвіст і зав’язав пов’язкою, з якої Ізольда повисмикувала соломинки.

— Треба поспішати, — мовив Беокка, і через велику калюжу я рушив за ним повз королівський палац і новеньку церкву до купки дерев’яних хатинок, котрі ще не встигли посіріти.

Альфредів батько зупинявся в Сіппангамі, коли їздив на полювання, а нинішній король вирішив розширити місто. Церква стала його першою новобудовою там. Її він спорудив ще до того, як розпочали ремонт частоколу, і це однозначно говорило про його пріоритети. Навіть тепер, коли вессекська знать перебувала всього за день пішки від данських сил, священників у місті було більше, ніж вояків, і це було ще одною ознакою того, як Альфред планує боронити своє королівство.

— Король милостивий, — шепнув мені Беокка, коли ми зайшли у двері, — тож поводьтеся скромно.

Постукавши в інші двері й не дочекавшись відповіді, священник відчинив їх і жестом показав мені заходити. Сам за мною не пішов, зачинив двері, лишивши мене в похмурому півмороку.

На вівтарі миготіли дві воскові свічки, при світлі яких я побачив двох чоловіків навколішках перед простим дерев'яним хрестом, встановленим між свічок. Вони стояли спинами до мене, але я впізнав Альфреда за синьою накидкою, підстроченою хутром. Другим був чернець. Обидва мовчки молилися, а я все чекав. У кімнатці було тісно, вочевидь, вона слугувала королю приватною каплицею. Усе її вмеблювання складали накритий вівтар і ослінчик, на якому лежала закрита книга.

— В ім’я Отця, — порушив тишу Альфред.

— І Сина, — промовив монах. Англійською він розмовляв з акцентом, тож я одразу впізнав Осла.

— І Святого Духа, — завершив король. — Амінь.

— Амінь, — повторив Ассер.

Обидва встали з обличчями, що сяяли радістю відданих християн після доброї молитви. Альфред закліпав, наче здивований бачити мене, хоч напевне чув, як Беокка постукав, відчинив і зачинив двері.

— Сподіваюся, ти добре спав, Утреде, — промовив він.

— Сподіваюся, ви також, мілорде.

— Через болі не склепив очей, — сказав Альфред, показуючи на живіт.

Пішов в інший кінець кімнати й відчинив дерев’яні віконниці, крізь які всередину полилося бліде, холодне світло. Вікно виходило на подвір’я, де вже зібралися люди. Король дрижав, бо в капличці було холодно.

— Сьогодні день ушанування святого Седда, — сказав мені.

Я не відповів.

— Ти чув про святого Седда? — знову спитав він. Отримавши у відповідь мовчанку, поблажливо всміхнувся: — Він був родом зі Східної Англії, чи не так, брате?

— Це правда, мілорде, найсвятіший Седд був східним англом, — підтвердив Ассер.

— Він провадив місію в Лундені, — провадив Альфред, — а дні свої завершив на Ліндісфарені. Ти маєш знати, де його останній притулок, Утреде.

— Так, знаю, мілорде, — відповів я.

Острів Ліндісфарена був неподалік Беббанбурґа. Не так давно я навідався в тамтешній монастир з ярлом Раґнаром і на власні очі бачив, як тамтешні монахи гинуть від дан-ського меча.

— Я добре знаю те місце, — додав я.

— Отже, Седд відомий і в тебе на батьківщині?

— Про нього я не чув, мілорде.

— У ньому я вбачаю символ — сказав Альфред. — Він народився в Східній Англії, все життя трудився в Мерсії, а помер у Нортумбрії. — Король склав докупи довгі бліді пальці. — Всі англосакси, Утреде, зібралися воєдино перед лицем Господа.

— І в радісній молитві об’єдналися з бритами, — возвишено додав Ассер.

— Я заклинаю Господа, щоб таке «щастя нарешті сталося, — промовив король, усміхаючись до мене, і тільки тепер я збагнув, до чого він хилить.

Він стояв переді мною — сама скромність: без корони, намиста, наручних обручів — без нічого, крім гранатової брошки, що тримала його накидку. Він говорив про велике щастя, але насправді уявляв собі, як весь саксонський народ збереться під одним королем — вессекським. Альфредова побожність приховувала під собою незміренні амбіції.

— Мусимо навчатися в святих, — сказав Альфред. — їхні житія — напуття, що вказують на вихід з мороку, який нас оточує. Священний приклад святого Седда навчає нас єдності, тому мені не хочеться проливати саксонську кров у день його вшанування.

— Кровопролиття не буде, мілорде, — погодився я.