Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 24)

Воротар наказав нам здати зброю, що я зробив дуже неохоче, але в присутності Альфреда ніхто, крім його особистої варти, не може ходити озброєний. Відтак чоловік сказав нам, що збори вже почалися, тому ми побігли повз конюшні й нову королівську каплицю з двома баштами. Перед дверима до палацу купчився гурт попів, серед яких я упізнав Беокку — старого батькового священника. Усміхнувся до нього, та його обличчя було серйозне й бліде.

— Ви спізнилися, — сказав він різко.

— Ви не раді бачити мене? — спитав я саркастично.

Він суворо зиркнув на мене. Попри косоокість, руду чуприну й калічену лівицю, Беокка мав при дворі певний авторитет. Він був королівським капеланом, сповідником і конфідентом Альфреда. Від такої відповідальності його обличчя помережали численні зморшки.

— Я молився, щоб цей день ніколи не настав, — мовив він. Зиркнувшй на Ізольду, додав: — А це хто?

— Королева бритів, — відповів я.

— Хто?

— Королева. Вона зі мною. Хоче побачити Альфреда.

Не знаю, повірив він мені чи ні, та здавалося, йому було байдуже. Виглядав він розгублено, схвильовано, а що жив у дивному світі королівської привілейованості й нав’язливої побожності, я припустив, що його тривога викликана черговим теологічним диспутом. Коли я був маленький, він служив приходським священником у Беббанбурзі, а після смерті мого батька втік з Нортумбрії, бо не міг жити серед данських язичників. Знайшовши прихисток при Альфредовому дворі, він зблизився з королем. Дружив він і зі мною, власником грамот, в яких засвідчувалося моє право на Беббанбурґ, однак того дванадцятого дня Йолю він чомусь не був радий бачити мене. Натомість потягнув за руку й повів до дверей.

— Нам треба йти, — сказав він, — і хай змилостивиться над вами Господь.

— Змилостивиться наді мною?

— Господь милостивий, — мовив Беокка, — тож моліть його про милість.

Вартові відчинили двері, й ми зайшли у великий палац. Ізольду ніхто не зупинив, та й усередині я побачив кількадесят жінок, що стояли скраю і тихенько спостерігали за засіданням.

Там зібралася понад сотня чоловік, хоч до вітанґемоту входило всього сорок-п’ятдесят. Тани і старші церковники сиділи на стільцях і лавах, розставлених півколом перед підвищенням, на якому засідав сам Альфред з двома священниками та Ельсвітою, своєю дружиною, котра була вагітна. Позаду них стояв вівтар зі срібним хрестом, накритий червоною тканиною і густо втиканий свічками. Уздовж стін тягнулись платформи, де в звичайні дні народ їв і спав, ховаючись від протягів. Однак того дня на них юрмилися супроводжувачі танів і вельмож, що з’їхались на вітан. Серед них, ясна річ, було безліч священників і монахів, оскільки Альфредів двір завжди нагадував скоріше монастир, аніж королівський палац. Наказавши Ізольді та Гастинґу йти до глядачів, Беокка потягнув мене до півкола привілейованих радників.

Мого прибуття ніхто не помітив. В палаці було темно, адже його крихітні віконця майже не пропускали тьмяного зимового сонця. Хоч якось зігріти приміщення намагалися жаровнями, але ті лише більше закопчували високі крокви. В залі було місце для вогница, та його прибрали, щоб мати простір для стільців, ослінців і лавок, на яких сиділи члени вітанґемоту. Коли я підійшов туди, стояв високий чоловік у синій накидці й розповідав про необхідність ремонту мостів, нарікаючи, що місцеві тани цим нехтують. Він закликав короля призначити посадовця, який наглядатиме за дорогами. Його перебив інший чоловік, твердячи, що таке призначення обмежить права ширських олдерменів. Зчинився галас. Дехто підтримував пропозицію; але більшість були проти. Двоє священників, що сиділи за столом збоку від Альфреда, намагалися записувати все, про що там говорилося. Я упізнав Вульфгера, олдермена вілтунширського. Він сидів і смачно позіхав.

Біля нього був Алевольд, єпископ екзанчестерський, загорнутий у хутра. Мене досі не помічали. Беокка поставив мене позаду зборів дочекатися, коли присутні вгамуються й мені знайдеться місце.

Двоє служників принесли дрів для жаровень. Якраз у ту мить мене й помітила Ельсвіта. Вона нахилилася до Альфреда і прошепотіла щось йому на вухо. Поглинутий дискусією, він миттю перевів погляд на мене.

У залі запала тиша. Помітивши, що король не слухає суперечку про мости, всі повернулися до мене. Тишу порушувало лише чхання священника і шарудіння чоловіків, що стали розступатися переді мною. Вони не давали мені дорогу, а сторонилися.

Побачивши посмішку на обличчі Ельсвіти, я збагнув, що втрапив у халепу. Інстинктивно потягнув руку до лівого боку, але, звичайно, ніякого меча там не було, і я не зміг торкнутися його руків’я на удачу.

— Про мости поговоримо пізніше, — промовив Альфред.

Він устав. Мав на собі бронзовий обруч, що правив за корону, і підшиту хутром синю накидку, під колір сукні його дружини.

— Що відбувається? — спитав я у Беокки.

— Тиша!

Останнє було сказане Оддою Молодшим, котрий стояв при повному параді: в блискучій кольчузі, чорному плащі, високих чоботах і червоному шкіряному поясі, на якому висіла вся його зброя, адже йому, як командувачу королівських військ, дозволялося носити зброю при дворі. Заглянувши йому в очі, я побачив у них тріумф, як і в гострому обличчі леді Ельсвіти, і зрозумів, що сюди мене викликали не за королівською милістю, а на зустріч із ворогами.

Я не помилився. З натовпу біля дверей викликали священника. Він був молодий, щокатий і насуплений. Рухався швидко, неначе для виконання всіх обов’язків йому бракувало часу в добі. Вклонившись королю, він взяв сувій зі столу, за яким сиділи писарі, і вийшов на середину кола.

— У нас є одна нагальна справа, яку ми, з дозволу вітану, розглянемо зараз, — промовив Альфред.

Ніхто не смів заперечувати йому, й присутні одноголосно схвалили рішення перенести обговорення менш термінових питань на інший час. Альфред кивнув.

— Обвинувачення зачитає отець Еркенвальд, — проголосив король і повернувся на трон.

Обвинувачення? Відчуваючи себе вепром, що опинився між псами і списом, я непорушно спостерігав за отцем Еркенвальдом, котрий розгорнув сувій, прокашлявся і зачитав голосно і доладно:

— Утреде Окстонський, ви звинувачуєтесь у тому, що без згоди на те монарха узяли королівський корабель, попливли на ньому в Корнвалум і розв’язали там війну з бритами — знову ж таки, без згоди нашого монарха. Це ми можемо довести клятвами.

Залою прокотилося тихеньке жебоніння голосів, яке вляглося, коли Альфред здійняв тонку руку.

— Також вас обвинувачено в змові з поганським воєводою на ім’я Свейн,— провадив Еркенвальд, — разом з яким ви вбили корнвалумських християн, котрі жили в мирі з нашим королем. Це також може бути доведено клятвами.

Він замовк, і в залі запала цілковита тиша.

— А ще ви обвинувачуєтесь, — цього разу його голос прозвучав низько, наче він сам не міг повірити в те, що читає, — у тому, що в союзі з поганином Свейном напали на наше священне королівство, вчинили підлі вбивства і пограбували кінвітську церкву.

Цього разу вже ніхто не перешіптувався. Зала вибухнула гучним несхвальним ревом, і Альфред не зробив нічого, щоб погамувати його, через що Еркенвальду, щоб закінчити, довелося перейти на крик.

— І це також, — прокричав він, і всі присутні замовкли, — може бути доведено клятвами!

Поклавши сувій, він з ненавистю подивився на мене і пішов на край платформи.

— Він бреше! — вигукнув я.

— Вам ще дадуть слово, — промовив священник, що сидів поруч із Альфредом. Він був у чернечій рясі, з-під якої виглядала священницька накидка, щедро вишита хрестами. Мав сиву голову і глибокий, суворий голос.

— Хто це? — спитав я у Беокки.

— Найсвятіший Етельред, — тихенько проказав той, а побачивши, що ім’я мені нічого не каже, додав: — Архієпископ контварабурзький.

Архієпископ повернувся до Еркенвальда й заговорив до нього. На мене незрушно дивилася Ельсвіта. Вона завжди недолюблювала мене, тож тепер із великою насолодою спостерігала за моїм знищенням. Тим часом Альфред розглядав крокви з таким виглядом, ніби ніколи їх не бачив, і я збагнув, що він не має аніякого наміру вручатися в це судилище, адже це було не що інше як воно. Він дасть іншим довести мою провину, але, безсумнівно, вирок винесе самостійно — і, схоже, не лише мені, бо архієпископ сердито спитав:

— Другий обвинувачений тут?

— Його тримають у стайні, — відповів Одда Молодший.

— Приведіть його, — буркнув старий. — Людина має право почути обвинувачення, які їй висувають.

— Хто той інший? — спитав я.

Це був Леофрік. Його привели в залу, закутого в ланцюги. Щоправда, йому вже ніхто нічого не кричав, бо всі вважали його всього лише моїм спільником. Злочин був мій, Леофріку просто не пощастило, і тепер він мусив понести покарання, хоча присутні йому явно співчували. Всяк він був вессексцем, коли ж я — нортумбрійським приблудою. Вартові підвели його до мене, і він кинув у мій бік понурий погляд.

— В гівні по саму шию, — промовив він.

— Тихо! — прицитькнув його Беокка.

— Довірся мені, — сказав я.

— Тобі? — гірко перепитав Леофрік.

Крадькома я кинув погляд на Ізольду, і вона похитала головою: бачила цей день уві сні, й усе має закінчитися добре.

— Довірся мені, — повторив я.

— Ув’язнені, мовчати! — прикрикнув архієпископ.

— По саму шию в королівському гівні, — тихенько буркнув Леофрік.