Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 21)

— Облиш Ізольду та її служницю в спокої, — гаркнув я, викликавши новий потік сліз. Це були нещасливі дні.

У той же час Ізольда поступово навчилась англійської, принаймні її нортумбрійського діалекту, адже більшість часу проводила зі мною.

— Ти мій друг, — казала вона мені.

Так я був чоловіком Мілдріт і другом Ізольди. Вона розповіла мені, що заново народилася в той день, коли я прийшов у палац Передура.

— Ти являвся мені у сні, — сказала. — Високий і золотоволосий.

— Тепер ти більше не бачиш снів? — спитав я, знаючи, що майбутнє їх являється саме в снах.

— Бачу, — зізналась вона. — У них до мене говорить брат.

— У тебе є брат? — здивувався я.

— Моя мати народила близнюків. Брат був перший, а коли вийшла я, він помер. Тепер він у царстві тіней і переповідає мені все, що бачить там.

— І що ж він там бачить?

— Твого короля.

— Альфреда, — сердито буркнув я. — Це добре чи погано?

— Не знаю. Ті сни дуже неясні.

Християнкою вона не була, тому вірила, що кожне місце і кожна річ має власного бога або богиню: струмок — німфу, ліс — дріаду, дерево — духа; вогонь — одного бога, а море — іншого. Як Тор з Одіном, християнський Господь був для неї лише одним із численйих невидимих божеств, а її сни нагадували підслуховування розмов цих сутностей. Одного дня, їдучи поруч зі мною в горах понад морем, вона зненацька сказала, що Альфред дасть мені владу.

— Він ненавидить мене, — відповів я, — тому я не діждуся від нього нічого.

— Він дасть тобі владу, — спокійно повторила вона.

Я подивився на неї, а вона спрямувала свій погляд туди, де небо сходилося з морем. Її розпущене чорне волосся куйовдив вітер.

— Так сказав мій брат, — мовила вона. — Альфред дасть тобі владу, і ти повернеш свій дім на півночі, а твоя жінка буде золотою.

— Моя жінка?

Вона сумно поглянула на мене:

— Ну ось, тепер ти знаєш усе.

Пришпорила коня і погнала його кряжем. Її волосся віялось на вітрі, а очі застували сльози. Я захотів знати більше, але вона тільки відказала, що розповіла те, що чула вві сні, й цього мені мусить бути достатньо.

Наприкінці літа по жолуді в ліс зайшли дикі свині. Я закупив солі, бо наближався час забою свиней і худоби, чиє засолене м’ясо годуватиме нас узимку. Частину тих запасів мали надати мені люди, які орендували землю на краю моїх угідь, і я навідався туди й сказав, що очікую від них платні пшеницею, ячменем і худобою, а щоб вони знали, що буде, як спробують мене надурити, я придбав в екзанчестерського коваля дюжину мечів і озброїв ними своїх людей. Решту коротких днів ми провели, вправляючись із ними. Мілдріт могла й не вірити, що війна буде, та я не вважав, що Господь пом’якшив данам серця.

Пізня осінь принесла в Окстон дощі та шир ріва. Його звали Гаральдом, він відповідав за мир у Дефнаширі. До мене прибув на коні в супроводі шести вершників — усі в кольчугах і шоломах, озброєні мечами і списами. Я не вийшов йому назустріч і чекав у будинку, щоб він спішився і ввійшов у прокурені тіні. Очікуючи засідки, він зайшов обачно. Коли його очі призвичаїлись до сутіні, побачив мене біля вогнища.

— Тебе викликають до ширського суду, — сказав він.

За Гаральдом зайшли його люди.

— Ви принесли зброю в мій дім? — спитався я.

Окинувши поглядом маєток, Гаральд побачив за мною моїх людей зі списами та сокирами: почувши про наближення вершників, я скликав своїх робітників і наказав їм озброїтись.

Гаральд мав добру репутацію розумного і справедливого чоловіка й чудово знав, що може спричинити зброя в чужому домі.

— Почекайте надворі, — наказав він своїм супутникам, а я махнув своїм воякам сховати зброю. — Тебе викликають... — почав він спочатку.

— Я тебе чув, — відповів я.

— Ти не сплатив борг і не відшкодував убивство людини.

Я не відповів. Загарчав один з моїх хортів, і я поклав руку йому на спину, щоб заспокоїти.

— Суд збереться в соборі на день Всіх Святих, — мовив Гаральд.

— Я прийду.

Він зняв шолом, оголивши лису макітру, оточену жмутками русявого волосся. Це був дебелий чолов’яга, на добрий десяток років старший од мене, без двох пальців на правиці, якою, вочевидь, тримав щит. Підійшов до мене, злегка накульгуючи. Я погамував псів і чекав, що буде далі.

— Я був при Кінвіті, — м’яко промовив він.

— І я. Тільки всі чомусь вдають, ніби мене там не було.

— Я знаю, що ти зробив.

— Я теж.

На мою зверхність він зовсім не зважав і всіляко намагався показати симпатію до мене, хоч я був занадто гордий, аби як слід оцінити такий жест.

— Олдермен призначив людей забрати твій маєток після суду, — застеріг він мене.

Почувши зойк за спиною, я крутнувся і побачив, що до хати зайшла Мілдріт. Гаральд вклонився їй.

— Наше обійстя заберуть? — спитала вона.

— Якщо боргу не буде сплачено, землю передадуть церкві, — відповів Гаральд і подивився на новенькі крокви, немов дивуючись, нащо я будував дім на землі, яку неодмінно віддадуть Богу.

Мілдріт підійшла до мене. Гаральдові слова ввігнали її в розпач, але вона щосили трималася.

— Прийміть мої співчуття щодо вашої дружини.

На Гаральдовому обличчі спалахнув болісний вираз. Він перехрестився:

— Вона давно хворіла, пані, тому, забравши її, Господь змилостивився над нею.

Про те, що він вдівець, я не знав, та й мені було до цього байдуже.

— Вона була хорошою жінкою, — сказала Мілдріт.

— Так, — погодився Гаральд.

— Я молюся за її душу.

— І я вдячний вам за це.

— Так само я молюся за Одду Старшого, — продовжила Мілдріт.

— Хвала Господу, він живий-здоровий. — Гаральд знову перехрестився. — Але дуже кволий: поранення тяжке. — Торкнувся голови, показуючи, куди поранили старого.

— То хто буде суддею? — різко спитав я, перериваючи їхню розмову.

— Єпископ, — відказав шир рів.

— Не олдермен?

— Він у Сіппангамі.

Мілдріт наполягла, що Гаральда та його людей слід нагодувати і напоїти елем. Вона сіла до них і довго балакала з шир рівом про сусідів та родичів, оскільки, на відміну від мене, обоє були з Дефнаширу. Я не знав нікого з тих, про кого вони вели розмову, але нашорошив вуха, коли Гаральд згадав, що Одда Молодший збирається одружитися з мерсійкою.

— Вона тут в екзилі зі своєю родиною, — сказав він.

— Високого походження? — спитала Мілдріт.

— Найвищого, — відповів Гаральд.

— Бажаю їм багато щастя, — щиро мовила вона.