Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 18)
Ми з Ізольдою спустились на берег і стали шукати по гніздах яйця. Не знайшовши нічого, крім шкаралуп, бо пташенята уже повилуплялись, на вечерю ми вполювали двох кіз. На острові ніхто не жив, хоч колись на ньому були люди, від яких зосталися рештки невеличкої церкви і кладовища. У пошуках золота дани спалили все, розвалили церкву і порозкопували могили. Ми здерлися на узвишшя, і я оглянув вечірнє море, виглядаючи в ньому кораблі. Не побачивши жодного, подумав, чи не видно звідтіля й землю. Це було складно сказати, позаяк на півдні небокрай затягла темна хмара, але темніша її смуга знизу цілком могла бути пасмом пагорбів,’ через що я припустив, що дивлюся на Корнвалум або західний берег Вессексу. Ізольда завела тиху пісню.
Я дивився на неї. Вона патрала козу, дещо незграбно, адже не була звична до такої роботи. Мала тонкий стан — настільки тонкий, що виглядала як
Брити високо цінували темних королев, адже вони були берегинями прадавніх таємниць та сил, якими повнилися ці землі ще задовго до приходу попів, а Ізольда належала до останніх з народжених у тіні сонця. Звільнивши її, я довідався, що вона має душу дикої соколиці. Мілдріт, бідолашна Мілдріт, завжди прагнула рутини й порядку: щоб дім був прибраний, одяг випраний, корови видоєні, щоб сонце вставало й сідало за розкладом і ніщо ніколи не змінювалось. А Ізольда була зовсім інакша: незбагненна, таємнича, загадкова. Те, що вона казала мені в перші дні, не мало для мене сенсу, бо ж ми не знали мов одне одного, але в той вечір на острові, щойно сіло сонце, а я взяв ножа, щоб допомогти їй вирізати нутрощі з кози, вона назбирала прутиків і сплела з них клітку. Показавши її мені, зламала, а тоді своїми довгими білими пальцями зобразила птаху, що виривається з неволі. Відтак показала на себе, викинула прути геть і засміялася.
Зранку з берега я побачив кораблі на захід від острова. Їх було два, вони йшли під вітрилами на північ. Це були невеликі судна, що скоріш за все належали корнвалумським купцям. На південно-західному вітрі вони неслися до берега, куди, як вважав я, спрямував свого «Білого коня» Свейн.
Ми рушили за ними. Поки дійшли до «Фірдраки», підняли якір і випливли з бухти, кораблі майже зникли з виду, та щойно напнулися наші вітрила, ми почали швидко скорочувати відстань. Певне, вони неабияк налякалися, побачивши, як від острова за ними несеться драконоголовий корабель, але я спустив вітрило, трохи сповільнив хід, і решту того дня ми йшли на чималій відстані від них, аж доки на виднокраї не забовваніла сиза лінія. Земля. Знову піднявши вітрило, ми прошмигнули повз два крихітні пузаті кораблики, і вперше в житті я побував на берегах Вельсу. Брити мали власну назву для того краю, але ми кликали його Вельсом, що означає «чужі землі». Вже пізніше я дізнався, що пристали ми до краю, котрий зветься Діфед, то найзахідніше королівство Вельсу. Так звали священника, який навернув валлійських бритів у християнство.
Знайшовши глибоку бухту, ми кинули якір. Вхід до неї охороняли скелі, та зайшовши всередину, ми були захищені від вітру і хвиль. Повернувши корму в бік моря, ми спрямували корабель у прохід між скелями, настільки вузький, що «Фірдрака» аж черкав бортами камені. Там переночували на борту. Чоловіки зі своїми жінками спали просто під лавами. У нас на борту було кільканадцять жінок, яких ми захопили в Передуровому селищі. Одна втекла вночі — скоріш за все, злізла по борту у воду й допливла до берега. Та не Ізольда. З нею ми лягли під стерновою платформою, затуливши вхід плащем. На світанку мене розбудив Леофрік, стурбований тим, що втікачка налаштує проти нас місцевий люд.
— Ми не затримаємось тут надовго, — відказав я.
Але в тій бухті ми провели весь день: я планував засідку на кораблі, котрі обходитимуть берег. Невдовзі з’явилося двоє, але вони йшли поряд, а ми могли напасти лише на один за раз. Обидва судна йшли на вітрилах за південно-західним вітром. Це були данські, а може, й норманські, кораблі, на борту в яких повно воїнів. Мабуть, прийшли з Ірландії або східного берега Нортумбрії. Поза сумнівами, вони прямували до Свейна, приваблені можливістю урвати собі добрих західносаксонських земель.
— Бурґверду варто виставити тут увесь свій флот, — сказав я. — Йому до снаги спинити цих поганців.
По обіді подивитись на нас прибуло двоє вершників. Один мав на шиї блискучий ланцюжок, що вказував на його високе походження, але жоден не наблизився до гальчатого берега. Порозглядавши нас із долинки, що виходила на бухту, вони забралися геть. Сонце пішло на захід, але надворі стояло літо, тож день був довгий.
— Якщо вони повернуться з підкріпленням... — сказав Леофрік, дивлячись, як вони скачуть геть, але не закінчив думку.
Я оглянув високі стрімчаки обабіч бухти. З них «Фірдраку» легко закидати камінням.
— Треба виставити там вартових, — почав був я, але в ту мить Едрік, ватажок веслярів, які займали наш штирборт, закричав, що бачить корабель, і я кинувся поглянути.
То була ідеальна здобич.
Корабель був великий, не такий велетенський, як «Фірдрака», та все одно розміри мав разючі. Ішов глибоко занурений у воду — навантажений усіляким добром. На борту його було стільки народу, що команда боялася підіймати вітрило, бо вітер був хоч і не сильний, та міг запросто нахилити підвітряний бік судна занадто близько до води, тому судно йшло на веслах і вже перебувало поблизу берега, явно вишукуючи місця для ночівлі. Приваблені нашою бухтою моряки надто пізно побачили, що вона зайнята. Мені було видно чоловіка, який стояв на носі, показуючи далі вздовж узбережжя. Мої вояки почали озброюватись, а я наказав Гастинґу взяти стерно. Він знав, що робити, і я був упевнений, що він упорається з завданням, хай це навіть і означатиме погибель його земляків. Ми обрубали канати, які тримали нас біля берега, Леофрік приніс мені кольчугу, шолом і щит. Спустили весла, я одягнув обладунок і натягнув шолом, що краями заборола затуляв мені краї огляду.
— Уперед! — скомандував я.
Вдарили весла, і «Фірдрака» рушив. Кілька весел зачепили скелі, та жодне не зламалось. Я не зводив очей з корабля попереду, що був уже дуже близько. Ніс його прикрашала вовча голова. З борту на нас дивилися чоловіки й жінки, не вірячи власним очам. Вони ж бо мали нас за данів і тому не могли збагнути, чого ми йдемо на них озброєні. З їхнього борту почувся рішучий погук, і вони дістали зброю. Леофрік наказав нашим гребцям налягти на весла. Їхні довгі держаки прогнулися від натуги, й «Фірдрака» понісся хвилями. Тоді я крикнув їм кидати весла і бігти на корму.
Кенвульф і дванадцятеро чоловіків, якими він командував, помчали туди, і наш ніс пройшовся по борту другого судна, трощачи його весла.
Гастинґ гарно впорався з завданням. Я наказав йому спрямувати «Фірдраку» на передній край корабля, де надводний борт був найнижчий. Ми пройшлися носом по його поясу, зануривши його глибше у воду. Вистоявши удар від зіткнення, я заскочив на борт вовкоголового судна. За мною туди шугонули Кенвульф та його люди, і почалися вбивства.
Людей на ворожому кораблі було значно більше за нас, але, провеслувавши цілий день, вони були смертельно стомлені й не очікували нападу, а ми були голодні до багатства. Мої люди вміли битись і були чудово підготовані. Розмахуючи мечами та сокирами, ми прорубували собі дорогу вглиб судна. Понад борт захлюпували хвилі, тому, перелізши через веслярські лави, ми мусили брести глибокою водою, забарвлюючи її в червоне. Намагаючись порятуватися від нас, деякі з наших жертв вискакували за борт і чіплялися за уламки весел. На нас кинувся бородань зі скаженими очима, та Едрік ввігнав списа йому в груди, а Леофрік ударив по голові сокирою — раз, двічі, — й кров бризнула аж на натягнуте вздовж борту вітрило. Чолов’яга повалився на коліна, Едрік увігнав списа глибше, і воду під ним забарвила кров. Я ледве втримався на ногах, коли об борт ударила хвиля. З криком на мене зі списом кинувся чоловік. Я прийняв його удар на щит, відвів вістря вбік і зробив випад мечем, просто йому в обличчя. Ухиляючись від мого удару, він заточився, і я прибив його до землі важким умбоном. Відчувши рух праворуч від себе, я змахнув Подихом Змія як серпом і влучив у голову жінки, що бігла на мене з мечем. Вона повалилася, як підбите теля, я відгилив її меча подалі й став ногою їй на живіт. Переді мною закричала дівчинка, я відштовхнув її й кинувся на чоловіка в шкіряній куртці, підняв меча, щоб захиститися від удару його сокири, а тоді всадив у нього Подих Змія. Лезо зайшло глибоко йому в живіт — настільки глибоко, що довелося наступити на вбитого, щоб витягти його. Розмахуючи мечем, повз мене пробіг Кенвульф із закривавленим обличчям. Вода сягала нам уже по коліна. Зненацька корабель накренило, я заточився і мало не впав. Виявилось, нас віднесло на берег і вдарило об скелі. Двоє коней, що також були на кораблі, заіржали, налякані запахом крові. Один з них обірвав прив’язь, вискочив за борт і чимдуж поплив у відкрите море.