Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 15)

Він оглянув моїх вояків, оцінюючи, наскільки добре вони битимуться, тоді огледів мене з голови до п’ят, затримавши погляд на кольчузі, шоломі й особливо на браслетах. Скінчивши, кивком відкликав мене вбік на приватну розмову.

Ассер заперечив, наполягаючи, що сказане тут повинні чути всі присутні, однак я не звернув на нього уваги й рушив за Свейном.

— Цей форт вам не взяти, — почав він.

— Це правда.

— То що ви робитимете?

— Ясно, що повернемося в Передурове поселення.

Він кивнув.

— А якщо я нападу на нього?

— Воно стане твоїм, — відповів я. — Але ти втратиш з дюжину людей.

— Отже, в мене буде на дюжину менше веслярів, — задумливо мовив він, переводячи погляд на скриню. — Це ваша винагорода за битву?

— Так.

— Розділимо? — запропонував він.

Я завагався на мить.

— А тоді розділимо все, що знайдемо в місті, — запропонував я.

— Згода, — відповів він, а тоді подивився на Ассера, що гарячково нашіптував щось Передуру. — Він знає, що ми замишляємо, тож нам треба обдурити його.

Не встиг я зрозуміти, до чого він хилить, як він зацідив мені в обличчя. Удар був сильний, і я потягнувся до Подиха Змія. З мечами в руках до Свейна підбігло двоє його людей.

— Я вийду з форту і приєднаюсь до вас, — м’яко сказав він мені, тоді додав гучніше: — Лайдак ти обісраний!

Я харкнув на нього, і супутники вдали, ніби відтягують його. Відтак я повернувся до Ассера.

— Ми їх усіх повбиваємо, — розлючено кинув я. — Виріжемо до одного!

— Що він тобі сказав? — спитав чернець.

Він боявся, що ми зі Свейном увійдемо у змову, що, власне, і сталося. Вистава, яку влаштував дан, вселила в монаха сумніви, які я підкріпив, почавши як навіжений волати Свейнові погрози, що відправлю його жалюгідну душу до богині мертвих Гель.

— То ти битимешся? — спитав чернець.

— Авжеж, битимусь! — гаркнув я і пішов до Леофріка. — Ми на одному боці з данами, — шепнув я йому. — Повбиваємо цих бритів, захопимо їхнє поселення і поділимо здобич із данами. Передай це нашим, але так, щоб тихо.

Вірний слову, Свейн вивів своїх вояків з Дрейндинаса. Це мало б насторожити Ассера та Передура, позаяк ніхто при своєму розумі не залишив би таку чудову оборонну позицію, як увінчаний частоколом вал, заради битви у відкритому полі, проте вони списали це на самовпевненість данів. Повірили, буцімто Свейн вважає, що може впоратися з нами, і він лиш підкріпив цю думку, вивівши два десятки своїх людей верхи на конях, демонструючи намір розбити наш заслін щитів мечами й сокирами, а втікачів добити за допомогою кавалерії. Перед вершниками виставив власний заслін і ще один — ліворуч від Передурового війська. Щойно всі вишикувались, залунала лайка. Леофрік пішов нашими рядами, переказуючи мої слова воякам. Я відправив Кенвульфа і двох інших у задні ряди з окремими наказами, і саме в ту мить до нас прибіг Ассер.

— Нападайте! — крикнув він, показуючи на Свейна.

— Ми підемо в наступ, як будемо готові, — відрубав Я, оскільки Леофрік ще не встиг переказати наказ усім.

— Вирушайте в наступ! — не вгавав монах.

Мені захотілося порішити його на місці і вбезпечити себе від подальших клопотів, але я стримався, й Ассер побіг назад до Передура, де, скинувши руки в повітря, заходився молити Бога про вогонь з небес, який поглине поган.

— Ти довіряєш СвейновІ? — спитався Леофрік, повернувшись до мене.

— Довіряю.

Чому я так сказав? Лише тому, що він був дан, а я їх любив. Звісно, в наші дні їх прийнято називати сатанинським поріддям, паршивими поганами, дикунами та іншими неприємними словами, та в дійсності вони воїни, котрі шанують інших воїнів. І хай воно й правда, що Свейн міг запросто переконати мене пристати до нього проти Передура, лише щоб потім убити нас, я в це не вірив. Крім того, мені потрібно було дещо в Передуровому палаці, і, щоб здобути це доведеться перейти на інший, бік.

— Фірдрака! — крикнув я.

Це був наш сигнал, на який ми підняли щити, звернули праворуч і рушили в наступ.

Ясна річ, це була легка битва, оскільки Передурові вояки були зовсім не готові.

Вони сподівалися, що головну роботу виконаємо ми, а вони лише позабирають трофеї з данських убитих, проте ми рушили на них і почали вирізати, а Свейн зайшов справа. Передурове військо кинулося навтьоки, і в ту мить вершники пришпорили коней, наставили списи і помчали за ними.

Це був не бій, а побоїсько. Двоє Передурових людей спробували чинити опір, та одним ударом сокири Леофрік відбив їхні списи вбік, і вони загинули на місці. Сам король дістався на поталу моєму мечеві. Він зовсім не пручався, а, здавалося, змирився з погибеллю, яку я забезпечив йому досить швидко. Кенвульф із двома компаньйонами виконали мій наказ, захопивши скриню зі сріблом. Ми оточили її, а Свейнові вершники погналися за втікачами. Врятуватися вдалося лише ченцеві Ассеру, який побіг на північ, а не захід, де Свейнові верхівці скакали схилом, прохромлюючи списами Передурових вояків. Побачивши, що з того боку на нього чекає лише смерть, з дивовижною проворністю Ассер крутнувся, задер до колін поділ ряси і понісся в інший бік. Коли пробігав повз моїх людей, я наказав їм убити негідника, та вони лише зиркнули на мене і дали йому втекти.

— Я сказав, убийте його! — крикнув я.

— Це ж чернець! — відказав один з моїх воїнів. — Ви хочете, щоб я відправився в пекло?

Проводячи поглядом Ассера, що біг через долину, я подумав, що насправді мені байдуже, виживе він чи загине. Коли Свейнові вершники побачать його, то спіймають. Тим часом вони спіймали отця Мардока й одним ударом меча стяли йому голову, від чого дехто з моєї команди перехрестився.

Поки вершники коїли вбивства, решта Свейнового війська утворила навпроти нас стіну щитів. Посередині неї під білокінним стягом стояв сам Свейн у вепрячому шоломі. У руках він тримав щит із білим конем і сокиру, більшої за яку я зроду не бачив. Мої вояки занервувалися.

— Спокійно! — наказав я їм.

— Ми в гівні по саму шию, — тихенько буркнув Леофрік.

Свейн не зводив з нас погляду, і в його очах я помітив убивчий блиск. Ним заволоділа жага до вбивства, а ми ж сакси. Його люди зімкнули щити й загупали по них зброєю. Я підкинув свій меч високо в повітря. Зблиснувши на сонці, його лезо зробило оберт, і всім стало цікаво, спіймаю я його чи так він і гепнеться на траву.

Я спіймав його, підморгнув Свейну і сховав Подих Змія в піхви. Дан засміявся, і його жага вбивати миттю згасла: він збагнув, що не може дозволити собі втрат, які неминуче будуть, якщо він виступить проти нас.

— Невже ти подумав, що я збираюся напасти? — гукнув він через поле.

— Я сподівався, що ти нападеш, — відповів я, — бо в такому разі мені не довелося б ділити срібло з тобою.

Покинувши сокиру, він рушив до нас. Я вийшов йому назустріч і обійняв. Вояки з обох боків поопускали зброю.

— То що, ходімо заберемо собі його поселення? — спитав Свейн.

Ми спустилися схилом повз тіла Передурових вояків. На оборону валу ніхто не вийшов, тому ми безперешкодно зайшли в селище. Дехто став на захист своїх домівок, але таких знайшлося небагато. Більшість народу потікали на берег, але човнів на всіх не вистачило. Оточивши їх, Свейнові дани почали вирішувати, хто може їм згодитися, а кого краще вбити. Корисні їм були молоді жінки й чоловіки, які годилися на продаж у неволю. Решту вбили.

Ми з моїми людьми в тому участі не брали. Замість того пішли одразу в Передурів палац. Розваживши, що там має бути більше срібла, дехто з данів також пішов на пагорб, але я дістався до палацу першим, штовхнув двері й побачив усередині Ізольду.

Присягаюся, вона чекала на мене, бо в її обличчі я не побачив аніякого подиву або страху. Вона сиділа на королівському троні, але коли я зайшов, підвелася, немов вітаючи мене, зняла з шиї, рук і ніг срібні прикраси і мовчки простягла мені. Прийнявши їх, я шпурнув подарунки Леофріку.

— Розділимо скарб зі Свейном, — сказав йому.

— А її? — смішкувато кинув він. — Також розділимо?

Замість відповіді я зняв з неї накидку, під якою була чорна сукня. Скривавленим лезом Подиху Змія я відрізав від плаща смужку. Ізольда мовчки спостерігала за мною з байдужим виразом. Закінчивши, я повернув їй накидку, один край смужки обв’язав їй навколо шиї, а інший прикріпив до свого пояса.

— Вона моя, — сказав я.

До палацу зайшли дани і стали по-вовчому зиркати на Ізольду. За ними прийшов Свейн, наказавши розкопати підлогу в пошуках схованих монет і срібла. Кинувши погляд на повідок, яким я прив’язав Ізольду до себе, хмикнув:

— Залиш її собі, саксе. Вона гарненька, та я люблю, щоб було більше тіла.

Увечері влаштували бенкет, під час якого я не відпускав Ізольду ні на крок. У селищі знайшлося вдосталь елю й медовухи. Я наказав своїм воякам не зачіпати данів, Свейн сказав своїм людям не займати нас, і назагал наші війська порозумілися, хоч подекуди сварки таки спалахували — переважно через жінок, а один з моїх хлопців, робітник з мого маєтку, отримав ножа в живіт і помер до ранку.

Свейна дуже потішило, що ми вессекські моряки.

— Вас прислав Альфред? — спитав він.

— Ні.

— Не хоче битися?

— Він битиметься, — відповів я, — от тільки думає, що замість нього це зробить його бог.

— Значить, він йолоп, — виснував Свейн. — Боги не роблять за нас те, що мусимо робити ми. А шкода. — Він обсмоктав кістку. — То що ви тут робите?