Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 11)

Спершу ми не помітили жодного брита. Місця, де ми зупинялися, були безлюдні — всі, крім одного річкового гирла, де від берега до нас поплив невеликий човник, обтягнутий шкірою, і напівголий чоловік, що сидів на веслах, спробував продати нам крабів. Ми взяли два кошики й заплатили йому два пенні. На другу ніч, у приплив, пристали до берега, набрали води з джерела, і ми з «Леофріком злізли на пагорок, з якого відкривався краєвид на рівнину. Над дальніми долинами курився дим, але навколо не було видно нікого — хоч би один вівчар попався.

— На що сподіваєшся натрапити тут? — спитав Леофрік. — На ворогів?

— На монастир, — відповів я.

— Монастир! — засміявся він. — Хочеш помолитися?

— У монастирях повно срібла.

— Тільки не в цих краях. Тут народ голий як бубон. Крім того...

— Що «крім того»?

Він кивнув на наших моряків:

— У нас на борту дюжина добрих християн. Звісно, лихих засранців більше, але дюжина побожних назбирається. На монастир вони не підуть нізащо.

Він казав правду. Декому з нашої команди явно була не до вподоби наша затія з піратством, але я переконав їх, що під прикриттям купців дани шпигують за ворогами. Хоча це була правда, я сумнівався, щоб хтось із наших жертв служив данам, проте команди обидвох розграбованих нами кораблів складали іноземці,, а, як усі сакси, команда «Фірдраки» мала здорове упередження щодо чужоземців, хоч і робила виняток для Гастинґа і дюжини інших наших моряків, котрі були фризами. Останні були природженими піратами, не гіршими за данів. Ці дванадцятеро прибули у Вессекс, аби збагатитися з війни, і неабияк зраділи, дізнавшись, що ми плануємо порозбишакувати.

Просуваючись на захід, ми почали натикатися на прибережні поселення, часом навдивовижу великі. Кенвульф, добрий чолов’яга, що бився з нами при Кінвіті, розповів, що корнвалумські брити добувають олово і продають чужоземцям. Це він знав, бо його батько був купцем і частенько бував на цих берегах.

— Раз вони продають олово, — сказав я, — значить, у них є гроші.

— І люди, котрі їх стережуть, — зауважив Кенвульф.

— У них є король?

Хтозна. Імовірно, король є, та ми не знали, де може жити той король і хто він такий, а Гастинґ узагалі припустив, що королів тут може бути кілька. Але от що було в тутешнього народу точно — це зброя, бо одної ночі, коли «Фірдрака» зайшов у гавань, зі скелі в нашому напрямку прилетіла стріла, що плюхнулася у воду просто біля нашого весла.

Ми б і не знали, що по нас стріляють, якби я не підняв голову й не побачив, як вона, оперена брудним сірим пір’ям, летить у воду з чорного неба. Більше стріли по нас не летіли, тож ми сприйняли це за попередження і тієї ночі залишили корабель на якорі подалі від берега, а на ранок побачили двох корів, що паслися біля струмка. Леофрік схопився за сокиру.

— Корови тут, щоб убити нас, — застеріг Гастинґ ще не зовсім упевненою англійською.

— Корови хочуть нас убити? — смішкувато перепитав я.

— Я таке вже бачив, пане. Корів відправляють, щоб виманити нас на берег, а тоді нападають.

Тож ми не стали чіпати корів, підняли якір і попливли до виходу з бухти.

Почувши крик позаду, я озирнувся й побачив людей, що повискакували з-за кущів і дерев. Я зняв з руки один зі своїх браслетів і подарував Гастинґу. Це був його перший браслет, і він, як дан, несказанно зрадів і провів цілий ранок, начищаючи його.

Берег робився чимдалі дикішим, тяжче було знайти на ньому пристанище, зате погода була сприятлива. Ми захопили невеликий корабель на вісім весел, що повертався в Ірландію, і звільнили його від шістнадцяти срібняків, трьох ножів, купи олов’яних злитків, мішка гусячого пір’я і шести козячих шкур. Не встигли ми ще як слід збагатитися, а трюми «Фірдраки» вже ломилися від шкур, вовни і олова.

— Треба продати все це добро, — сказав Леофрік.

Тільки кому? Ми не знали нікого, хто б торгував у цих краях. Я подумав, що варто було б пристати десь неподалік великого селища і пограбувати його. Спалити хати, повбивати людей, пограбувати будинок старости і повернутися в море. Біда лиш у тому, що на кожному мисі на чатах стояли брити, котрі завжди бачили, як ми наближаємось, тож не встигали ми підпливти до якогось поселення, як назустріч нам виходили озброєні чоловіки. Гастинґ розповів, що цей народ навчився давати відсіч вікінгам, через що ті тепер плавали в цих краях флотиліями по п’ять-шість кораблів.

— Нам щаститиме більше, коли обігнемо узбережжя, — мовив я.

Я знав, що Корнвалум закінчується десь на заході, звідки ми зможемо вийти в Сеферн і натрапити там на якийсь данський корабель, що повертатиметься з Ірландії, але тому Корнвалуму не було видно кінця-краю. Щоразу, як ми бачили мис, котрий, на мою думку, мав позначати його край, це виявлялося марною надією, бо за ним лежав ще один, а за тим — ще, а течія часом бувала настільки сильна, що, хоч ми прямували на захід, нас постійно заносило на схід. Виявилось, бути вікінгом важче, ніж я думав. Та одного дня західний вітер зміцнів, піднялися кострубаті хвилі, а з низького неба ввалив дощ, і ми подалися на північ у пошуках сховку під одним з мисів. Кинувши якір, відчули, як «Фірдрака» сіпається навсібіч, мов той норовистий кінь на довгому поводі.

Усю ніч і весь наступний день стояла негода, об високі скелі били пінисті хвилі. Ми перебували в порівняній безпеці, але в нас закінчувалась провізія, і я вже був подумав, що час нам облишити думку про те, щоб розбагатіти, і повертати до Уїску, де ми скажемо, що просто патрулювали узбережжя. Аж тут наступного ранку, коли вітер ущух, а дощ перейшов у дрібну мряку, зі східного боку в бухту зайшов корабель.

— Щити! — наказав Леофрік, і наші змерзлі й сердиті вояки дістали зброю і вишикувались уздовж борту.

Корабель був значно менший за наш: короткий, високоносий, з куценькою щоглою та широкою реєю, на якій висіло зібране вітрило. За веслами сиділо шість гребців, а стерновий вів судно прямісінько на «Фірдраку». Коли він наблизився до нас майже впритул, я побачив гілляку з листям, прив’язану до щогли.

— Вони хочуть поговорити, — сказав я.

— Сподіваймося, вони хочуть поторгувати, — пробурчав Леофрік.

На борту прибулого корабля був священник. Спершу я не знав, що то святий отець, адже вигляд він мав не менш обдертий, ніж інші моряки, але він гукнув до нас, сказавши, що бажає поговорити з нами. Розмовляв данською, хоч і не дуже добре. Я дозволив їм зайти з боку, захищеного від вітру. Моряки з цікавістю оглядали моїх вояків, озброєних щитами. Ми з Кенвульфом затягли його до себе на борт. Піднятися з ним хотіло ще двоє, але Леофрік пригрозив їм списом, і вони повернулися на борт свого кораблика і там чекали, доки піп закінчить перемовини з нами.

Його звали отець Мардок. Коли він сів на лаву біля весел, я побачив у нього на шиї розп’яття.

— Ненавиджу християн, — мовив я, — чому б нам не згодувати тебе Ньйорду?

Він пропустив це повз вуха або ж просто не знав, що Ньйорд — один з морських богів.

— У мене є подарунок для вас від мого володаря, — сказав він і дістав з-за пазухи два побиті наручні браслети.

Я взяв їх. Це були погані браслети — мідні, старі, поїдені патиною. Цінності не мали, і на якусь мить мені захотілося викинути їх за борт, але я збагнув: за довгу подорож ми заробили мало і маємо берегти навіть незначні скарби.

— Хто твій володар? — спитав я.

— Король Передур.

Я мало не пирснув зі сміху. Король Передур? Король має бути відомий, а про Передура я не чув ніколи, що означало: це скоріш за все дрібний місцевий ватажок, який сам собі присвоїв гучний титул.

— І чому ж твій Передур надіслав нам такий нікчемний подарунок? — спитав я.

Отець Мардок досі не знав мого імені й був надто заляканий, щоб спитати. Його оточували озброєні мечами, сокирами й списами люди в шкіряних латах і кольчугах, яких він вважав данами, бо я наказав усім своїм морякам, що носили хрести або розп’яття, поховати їх під одягом. Розмову вели ми з Гастинґом, а якщо отцеві Мардоку це здавалося дивним, він не наважувався спитати, чому говоримо тільки ми. Натомість він розповів мені, що на його повелителя, короля Передура, вчинив віроломний напад сусідній правитель Каллін, чиї війська захопили фортецю біля моря, і Передур ладен добре заплатити нам, якщо допоможемо йому повернути собі форт під назвою Дрейндинас.

Відправивши отця Мардока зачекати на носі корабля, я зібрав команду обговорити його прохання. Дещо було очевидним. Обіцянка добре заплатити ще нічого це означала, і Передур, скоріш за все, хоче обдурити нас: спершу заплатить, а тоді спробує вбити.

— Нам треба, — повів Леофрік, — знайти того Калліна і спитати, скільки він ладен заплатити нам.

Це була слушна думка, от тільки жоден з нас не знав, де шукати Калліна, котрий, як ми пізніше дізналися, також був королем, що, однак, нічого не означало, бо в Корнвалу-мі кожен, хто мав більше п’ятдесяти послідовників, величав себе королем. Я пішов на ніс і ще раз переговорив з отцем Мардоком. Він розповів, що Дрейндинас — це висока фортеця, збудована древніми, вона охороняє дорогу на схід, і скільки Каллін контролюватиме її, стільки Передурові люди будуть заточені у власних землях.

— У вас є кораблі, — зауважив я.

— І в Калліна є, — відповів піп, — тому ми не можемо перевозити свою худобу морем.