Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 8)

— Вульфгер думає, що Ґутрум ще повернеться і повбиває всіх нас, — сказав він, промовляючи слова дещо змазано.

— Можливо, — погодився я.

— Якщо мій дядько загине, — продовжив він, не стишуючи голосу, хоч навколо сиділо повно народу, — його син буде ще замалим, аби сісти на трон.

— Це правда.

— Отже, настане мій час! — усміхнувся він.

— Або Ґутрумів, — додав я.

— Тому пиймо, друже мій, бо всі ми в лайні по вуха. — Він усміхнувся до мене лукаво: — Якщо не битимешся за мене, як інакше повернеш послугу?

— А як би ти хотів?

— Можеш убити абата Гевальда? Але так, щоб довго і болісно?

— Це я можу.

Гевальд був вінбурнанським абатом, відомим суворістю до хлопців, котрих навчав грамоті.

— З іншого боку, — продовжив Етельвольд, — я б і сам залюбки порішив того лайдака кістлявого, тому краще подумаю, як ще можна засмутити мого дядька. Тобі ж він також не подобається?

— Не подобається.

— Тоді слід придумати йому якусь капость. О Боже, — вихопилося в нього, бо за дверима зненацька почувся Вульфгерів голос. — Він злий на мене.

— Чому?

— Завагітніла одна молочниця. Думаю, він би й сам був не проти потовкти її, але я його випередив. — Він осушив свій кухоль. — Я у «Три дзвони». Ти зі мною?

— Треба ще побалакати з Вульфгером.

Поки Вульфгер заходив до зали, Етельвольд прошмигнув через задній хід. Олдермена супроводжувало кільканадцять танів, але, побачивши мене, він покинув їх і попростував до мого столу.

— У церкві єпископа була служба, — пробурчав він. — Кілька годин там співали псалми й читали молитви, аби прогнати звідси данський дух. То не Етельвольда я бачив з тобою?

— Так, його.

— Просив тебе долучитися до повстання?

— Так.

— От йолоп нещасний. А ти чого прийшов? Приніс мені свій меч?

Він сподівався, що я дам присягу на вірність йому і вступлю до його війська.

— Хочу побачити одного з заручників, — відповів я, — тому прийшов спитати твого дозволу.

— Заручників. — Вульфгер клацнув пальцями до служниці, аби та принесла елю. — Чорти б їх побрали. Довелося будувати для них нові будинки. Як гадаєш, кому платити за те будівництво?

— Тобі?

— Звичайно, мені. А ще їх треба годувати. І хто заплатить мені за харчі, сторожу, утримання? Альфред?

— Скажи йому, що збудуєш монастир, — запропонував я.

Він глипнув на мене як на божевільного, аж тоді зрозумів жарт і засміявся.

— Правду кажеш. У такому разі він мені заплатить, ге? Чув про новий монастир, що будують при Кінвіті?

— Кажуть, там буде золотий вівтар.

Він знову зареготав.

— І я таке чув, але не вірю, хоч люди кажуть, що то правда. — Він провів поглядом одну з прислужниць, що проходила залою. — Щоб побачити заручників, тобі треба не мій, а Альфредів дозвіл, а він його не дасть.

— Альфредів? — перепитав я.

— Вони ж не просто заручники, — відповів він, — а полонені. Я мушу закрити їх і стерегти день і ніч. Так .наказав Альфред. Він вважає, що мир нам дарував Господь, але все одно подбав, щоб усі його заручники були високого походження. Узяв аж шістьох ярлів! Уявляєш, скільки в них служників, жінок — скільки голодних ротів?

— Якщо буду у Вілтунширі, чи можна мені буде побачитися з ярлом Раґнаром? — спитав я.

Вульфгер насупився:

— Ярл Раґнар? Отой галасливий? Мені він подобається. Але ні, друже, не можна. Бачити їх не дозволено нікому, крім одного попа, що вміє балакати по-їхньому. Його прислав Альфред, аби навернути данів у християнство. А навіть як поткнешся туди без мого дозволу, Альфред однаково довідається й зажадає від мене пояснень. Тому заручників бачити не можна нікому. — Він спинився, щоб роздушити вошу під коміром. — Я ще й мушу годувати того попа, і за це Альфред мені не платить — навіть за утримання того лайдака Етельвольда!

— Коли я був заручником у Вергамі, ярл Раґнар врятував мені життя. Ґутрум убив усіх, але Раґнар заступився за мене. Сказав, що коли Ґутрум хоче вбити мене, хай спершу здолає його, — пояснив я.

— А з вигляду він людина, вбити яку важко, — відповів Вульфгер. — Тільки якщо Ґутрум таки нападе на Вессекс, мені доведеться це зробити — вбити їх усіх. Але жінок, мабуть, не чіпатиму.— Він понуро виглянув на подвір’я таверни, де під місячним світлом грали в кості його вояки. — А Ґутурум нападе, — додав тихо.

— Я чув інше.

Він зиркнув на мене підозріливо:

— І що ж ти чув, мій юний друже?

— Що мир нам дарував Господь.

Вульфгер розреготався на цей жарт:

— Ґутрум зараз у Ґлевечестері, а це всього пів дня ходу від нашого кордону. Кажуть, щодня туди прибувають усе нові й нові данські кораблі. Вони вже у Лундені, на Гумбері й Ґеваску. — Він нахмурився. — Більше кораблів — більше людей, а Альфред тільки й знає, що церкви будувати! А тут ще й цей Свейн об’явився.

— Свейн?

— Приплив на своїх кораблях з Ірландії й осів у Вельсі. Але надовго не затримається. Ще прийде у Вессекс. Кажуть, з ним велике військо данів з Ірландії, — пробуркотів він.

Я не знав, наскільки це правда, оскільки подібні чутки ходили завжди, але Вульфгер, схоже, вірив.

— Нам треба піти в Ґлевечестер і перебити їх усіх до одного, поки вони не перебили нас, — сказав він. — Але ж ні, нашим королівством правлять попи.

Це правда, подумав я. Як і те, що Вульфгер не дасть мені просто так побачитися з Раґнаром.

— Можеш передати від мене послання Раґнару? — спитав я.

— Як? Я ж не балакаю по-данському. Можу попросити в попа, але він розпатякає про все Альфредові.

— З Раґнаром є жінка?

— Усі вони з жінками.

— Така струнка, чорнява, з соколиним обличчям.

Він легенько кивнув:

— Схоже на ту, що з ним. Вона ще скрізь ходить зі своїм собакою, так?

— Так, у неї є пес, — відповів я. — Його звуть Нігтґенґа.

Вульфгер знизав плечима, наче йому байдуже, як звуть собаку, аж доки не збагнув значення слова.

— Чекай-но, у пса англійська кличка? — спитав він. — Чого б то данка називала собаку гобліном?

— Бо вона не данка, а саксонка, — відповів я. — Її звуть Бріда.

Він вирячився на мене, тоді зареготався.

— От хитра курвочка. То вона розуміє все, що ми говоримо?