Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 7)

— Jo це Бог уклав перемир’я?— насмішкувато спитав я.

— А хто наслав шторм, який потопив Ґутрумів флот? — палко парирував Віллібальд. — Хто спрямував Уббу нам у руки?

— Я.

Він вдав, ніби не почув мене.

— Пане, наш король боголюбивий, а Господь щедро винагороджує тих, хто вірно йому служить. Альфред здолав данів! Вони це розуміють. Ґутрум визнав Божий замисел! Він навіть виявив інтерес до Христа.

Я нічого не відповів. Священник продовжив:

— Король вважає, що Ґутрум невдовзі уздрить світло Христове. — Він нахилився й поклав руку мені на коліно. — Пане, ми постували, молилися, тому король переконаний, що нам вдасться привести данів до Христа. А коли це станеться, запанує вічний мир.

Він щиро вірив у кожнісіньке слово цієї нісенітниці, і, ясна річ, для вух Мілдріт його слова були як музика. Вона була доброю християнкою і мала безмежну віру в Альфреда, тож якщо король вважав, що перемогу йому приніс Господь, вона також у це вірила.

Мені ж це здавалося повною маячнею, але я промовчав. Служниця принесла елю, хліба, копченої скумбрії й сиру.

— У нас буде християнський мир, — промовив Віллібальд, хрестячи хліб, перед тим як узяти його. — Ми скріпили його, обмінявшись заручниками.

— Ми знову дали Ґутруму заручників? — приголомшено спитав я.

— Ні, — відповів Віллібальд. — Але він погодився дати нам своїх людей, серед яких шість ярлів!

Я припинив точити списа і зиркнув на священника.

— Шість ярлів?

— Серед них є і ваш друг Раґнар!

Віллібальд радів цій новині, на відміну від мене. Якщо Раґнар не з данами, це означає, що я не зможу піти з ними. Він мій друг, його вороги — мої вороги. Але без Раґнара я не зможу зробити нічого К’яртану і Свену — батьку з сином, котрі вбили Раґнарового батька і хотіли позбутись мене. Без Раґнара я не зможу покинути Вессекс.

— Раґнар серед заручників? — перепитав я. — Ви впевнені?

— Аякже. Він залишиться в олдермена Вульфгера. Усіх заручників відправлять до нього.

— Надовго?

— Скільки буде потрібно Альфреду або доки Ґутрума не похрестять. Він дозволив нашим святим отцям провести бесіду з його людьми. — Отець глянув на мене благально. — Треба мати віру в Бога. Йому потрібен час для здобуття прихильності данів. Нарешті Ґутрум збагнув, що наш Господь всемогутній!

Я встав, підійшов до дверей, відсунув шкіряну заслону і глянув на широке гирло Уїску. На серці було тоскно. Я ненавидів Альфреда і не хотів жити у Вессексі, але, здавалось, був приречений скніти там до скону.

— І що мені тепер робити? — спитав я.

— Король пробачить вам, пане, — непевно відповів Віллібальд.

— Пробачить мені? — різко крутнувся я до нього.— Що, він думає, сталося під Кінвітом? Ви ж були там, отче. Ви сказали йому правду?

— Сказав.

— І?

— Він знає, що ви безстрашний воїн, пане, — відказав піп, — і що ваш меч — цінний скарб для Вессексу. Я певен, він пробачить вас і радо прийме назад. А поки ходіть у церкву, виплачуйте борг і доведіть, що ви достойний громадянин Вессексу.

— Я не західний сакс, — урвав я його. — Я — нортумбрієць!

У цьому й була вся моя біда: я був чужинець, навіть моя англійська мова відрізнялась від тутешньої. Вессекські вояки були прив’язані до цієї землі по крові, а я приблудив сюди аж із півночі. Місцевий народ вважав мене поганином, а через смерть Освальда — вбивцею. Часом, коли я виїздив зі свого угіддя, люди, побачивши мене, хрестилися, щоб відвернути зло, і називали мене Утредерв, що значить Утред Лихий. Однак я на це не зважав, на відміну від Мілдріт, котра щосили намагалася переконати людей, що я християнин, хоч це й була неправда. Протягом усього того літа наше щастя зазнавало численних випробувань, Мілдріт молилася за мою душу, а я непокоївся за власну свободу. Коли вона просила мене поїхати з нею до церкви в Екзанмінстер, я сердився і кричав, що доки я живий, ноги моєї не буде в церкві. На це вона завжди ридала, а я, не в змозі терпіти її сліз, тікав з дому на полювання. Інколи лови приводили мене до берега річки, де я затримувався надовго, дивлячись на «Архангела».

Покинутий, він лежав боком на болотистому бережку, злегка погойдуючись на хвилях.

Це був один з дванадцяти великих кораблів Альфредового флоту, які ми збудували для захисту нашого узбережжя від данських сил. На ньому ми з Леофріком виплили з Гамтуна в погоні за Ґутрумовим флотом і пережили шторм, котрий згубив більшу частину його війська. До цього берега ми привели корабель уже без щогли й вітрила, і він досі гнив тут, забутий усіма.

«Архангел». Так його назвав Альфред, але мені ця назва ніколи не подобалась. Корабель повинен носити гордовите, а не тюхтійське, попівське ім’я і мати на носі звірячу голову: зухвалого дракона, що не боїться морських хвиль, або вовка, що наганятиме жах на ворога. Інколи я підіймався на борт «Архангела», дивився на його шлюзи — розтягані селянами на дошки і затоплені водою, — й пригадував дні в морі, коли вітер хльоскав по його бортах чи як зі страшним скреготом ми протаранили данське судно.

Проте нині, як і про мене, про «Архангела» всі забули. Бувало, я мріяв відремонтувати його, відшукати нові снасті, вітрило, набрати команду і знову вивести в море. Я хотів бути не там, де був, хотів бути з данами, але щоразу, як казав про це Мілдріт, вона вдарялася в сльози.

— Ти не змусиш мене жити серед данів! — кричала вона.

— Чому?

— Бо вони погани! Мій син не зростатиме серед поган!

— Він мій син також, — відповідав я, — і він шануватиме тих же богів, що і я.

Після цього було більше сліз, і я вибігав із будинку, брав псів і йшов з ними високо в ліс, міркуючи над тим, чому кохання прокисає, як молоко. Після Кінвіта я страшенно хотів побачити Мілдріт, однак тепер не міг терпіти її жалюгідної побожності, а вона — моєї нестриманості. Вона ж бо прагнула, щоб я орав поля, доїв корів і збирав збіжжя, аби виплатити непосильний борг, який звалився на мої плечі після шлюбу з нею. Сталося це внаслідок обіцянки її батька віддавати церкві більшу половину врожаю зі своїх угідь. Угода була безстрокова і поширювалась на всіх його спадкоємців. Внаслідок данських набігів і неврожаїв він не міг її виконати, і тепер церква — отруйна гадюка — вимагала сплати боргу від мене, погрожуючи в разі невиплати забрати всі наші землі. Щоразу, буваючи в Екзанчестері, я. відчував як тамтешні попи й ченці тихцем раділи перспективі збагачення. Екзанчестер повернувся в лоно Англії, Ґутрум передав нам своїх заручників і подався на північ, тож у Вессексі запанував сякий-такий мир. Фірди, війська від кожного з ширів, розформували і відпустили по домівках обробляти поля. У церквах заспівали псалми, а Альфред на знак своєї перемоги розіслав подарунки своїм храмам і монастирям. Одда Молодший, котрого тепер вважали оборонцем Вессексу, отримав землі навколо місця, де відбулася битва при Кінвіті. Там він наказав збудувати церкву, й народ казав, що в ній буде золотий вівтар — на знак вдячності Господу за те, що Він вберіг Вессекс.

От лишень як довго Вессекс простоїть? Ґутрум був живий, і я не поділяв думки християн, буцімто мир нам прислав Господь. Як виявилось, я був не один такий. Посеред літа Альфред повернувся до Екзанчестера, де скликав вітан — раду найвпливовіших танів і духівників усього королівства. Серед них був і Вульфгер Вілтунширський, тож якось увечері я поїхав у місто, де мені сказали, що олдермен зі своїми людьми спинився в таверні «Лебідь» біля східної брами. Проте там я знайшов не його, а Етельвольда, Альфредового небожа, котрий з неабияким завзяттям спустошував тамтешні запаси елю.

— Тільки не кажи, що той вилупок і тебе викликав на вітан, — понуро пробурчав він, побачивши мене.

Вилупком він називав свого дядька, котрий украв у нього престол.

— Ні, — відповів я. — Мені потрібен Вульфгер.

— Олдермен у церкві, — відказав Етельвольд. — А я не пішов. — Усміхнувшись, він показав на сусідню лавку. — Сідай, випий. Зараз як слід нап’ємось і знайдемо собі двох дівок. А як хочеш — трьох, а то й чотирьох.

— Ти, мабуть, забув, що я одружений, — мовив я.

— Наче це колись когось спиняло.

Я сів, служниця принесла елю.

— Ти належиш до вітану? — спитав я в Етельвольда.

— А ти як гадаєш? Чи, думаєш, тому вилупку треба мої поради? «Лорде, королю, — сказав би я йому, — чом би вам не стрибнути з кручі, помолившись, щоб Господь дарував крила?» — Він підштовхнув до мене тарілку зі свинячими ребрами. — Я тут, лише аби за мною було зручніше наглядати, щоб я часом не вступив із кимось у змову.

— А ти плануєш змову?

— Ну звісно. — усміхнувся він. — Приєднаєшся до мене? Ти мій боржник.

— Хочеш мій меч собі на службу? — спитав я.

— Так.

Судячи з вигляду, він не жартував.

— Тобто ми вдвох виступимо проти цілого Вессексу чи з нами буде хтось іще?

Вій насупився, замислився, але нікого не назвав — лише втупився в стіл. Мені було його шкода. Етельвольд мені завжди подобався, але покладатися на нього я не міг, бо він був ненадійний і безвідповідальний. Я подумав, що Альфред правильно розважив щодо нього: варто лиш дати йому свободу, і він себе згубить пиятикою та гулянками.

— Що мені дійсно треба зробити, — зрештою промовив він, — це приєднатися до Ґутрума.

— Чому б і ні?

Він підняв очі на мене, але нічого не сказав. Мабуть, знав відповідь: Ґутрум радо прийме його, вшанує, а тоді використає і вб’є. Втім, не виключено, що така перспектива була йому миліша за теперішнє життя. Знизавши плечима, він відкинувся на спинку лавки і змахнув волосся з лиця. Він був напрочуд вродливий, і це також відволікало його від серйозних справ, адже дівок тягло до нього, як попів до золота.