Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 6)

— Як тебе звуть? — спитав я в нього данською.

Він здивовано глипнув на мене.

— Як тебе звуть, малий? — перепитав я, назвавши його малим, хоч він був не набагато молодший за мене.

— Гастинґ, — відказав він.

— Гастинґ який?

— Гастинґ Сторрісон, — відповів він, називаючи ім’я свого батька.

— Бийся, а не розмовляй! — озвався хтось із натовпу.

Я повернувся, аби подивитися, хто це сказав і щоб він заглянув мені у вічі, а тоді різко крутнувся й рубонув мечем. Гастинґ інстинктивно відбив мій удар, але гостре лезо Подиху Змія розрубало його дубок, як трухляву тріску. Хлопець лишився з обрубком у руці, а більший шмат його жалюгідної зброї — товстої ломаки — лежав на землі.

— Убий його! — гукнули з натовпу.

— Пустіть кров, але не вбивайте його, пане. Благаю, — сказав фриз. — Як на дана, він непоганий парубок. Просто пустіть йому кров. Ми вам заплатимо.

Я відгилив обрубану палицю від Гастинґа.

— Підніми, — наказав йому.

Він занепокоєно глянув на мене. Щоб підняти палицю, йому доведеться дійти до кінця прив’язі, нахилитись і підставити спину моєму мечеві. Він пильно дивився на мене, в очах під брудною чуприною читалася нерішучість. Вирішивши врешті, що я не завдаватиму удару в спину, підійшов до палиці й нахилився. В останню мить я відбив її ще далі.

— Підніми, — знову наказав я.

Він досі тримав у руці обрубок ломаки. Ступив ще крок, натягнувши мотузку на повну, і раптово зробив випад, спробувавши ударити тим обрубком мене в живіт. Очікуючи такого, я лівицею схопив його за зап’ястя і щосили стиснув.

— Підніми, — втретє звелів я йому.

Цього разу він скорився. Нахилившись за палицею, напнув мотузку до краю, і я розрубав її своїм мечем. Гастинґ звалився долічерева. Я наступив йому на спину одною ногою і притулив вістря до хребта.

— Альфред видав наказ усіх данських полонених доставляти йому, — сказав я фризам.

Уся трійця мовчки подивилась на мене.

— Чого ви не привели його до короля? — спитав я в них.

— Ми не знали, пане, — озвався один з них, — нам не казали.

І це було не дивно, адже такого наказу Альфред не видавав.

— Ми зараз же поведемо його до короля, пане, — запевнив мене інший.

— Я зроблю це за вас, — відповів я. Прибрав ногу з Гастинґа і звернувся до нього данською: — Вставай.

Кинувши монету малому, що наглядав за моїм конем, я заліз у сідло й подав Гастинґу руку.

— Сідай позаду, — сказав йому.

Фризам це не сподобалось. Вони дістали мечі й рушили на мене. Я дістав з піхов Осине Жало, дав Гастинґу, котрий досі стояв на землі, й, повернувшись до фризів, усміхнувся їм.

— Ці люди, — показав я мечем на юрбу, — і так вважають мене вбивцею. А ще я той, хто зійшовся на герць із Уббою Лотброксоном біля моря і вбив його. Кажу вам це, аби ви потім знали, що вбили Утреда Беббанбурзького.

Я наставив вістря Подиху Змія на найближчого з трійці, й той позадкував. Решта, охочіші стати до бою не більше од першого, вчинили так само. Гастинґ сів у сідло позад мене, я пришпорив коня і пустив його крізь натовп, що розступався дуже неохоче.

Віддалившись на достатню відстань, я наказав Гастинґу злізти й віддати мені Осине Жало.

— Як ти потрапив у полон? — спитав у нього.

Він розповів мені, що був на одному з Ґутрумових кораблів, які потрапили у шторм. Його судно потонуло, але він ухопився за дошку і доплив до берега, а там його підібрали фризи.

— Нас було двоє, пане, — мовив він, — але- другий помер.

— Тепер ти вільний, — сказав я йому.

— Вільний?

— Ти служитимеш мені, і я дам тобі меча в обмін на присягу.

— Але чому? — спитав він.

— Бо колись давно мене врятував дан, — відповів я. — Мені подобаються дани.

А ще я взяв його, бо мені були потрібні люди. Я не довіряв Одді Молодшому й остерігався його охоронця Стеапи Снотора, тому в Окстоні мені знадобляться вояки. Звичайно, Мілдріт була проти данського воїна вдома.

Сказала, їй більше потрібні плугатарі, селяни, доярки та прислужники, але я відповів, що я лорд, а лорду необхідне військо.

І я дійсно лорд нортумбрійський. Мене звуть Утред Беббанбурзький. Мої пращури, чий родовід тягнеться аж до бога Водена, якого дани називають Одіном, колись правили всією північною Англією. Якби мій дядько не відібрав у мене Беббанбурґ, коли мені було всього одинадцять, я б досі жив як нортумбрійський лорд, у тверді на вершечку кручі над бурхливим морем. Дани захопили Нортумбрію й посадили в Еофервіку свого маріонеткового короля Ріксіґа, проте Беббанбурґ виявився для них занадто міцним. Мій дядько Ельфрік запанував там, проголосивши себе олдерменом Ельфріком, і дани залишили його в спокої за умови, що він не завдаватиме їм клопоту. Мені часто снилося, що я повернуся в Беббанбурґ і поверну його собі. От тільки як? Щоб захопити Беббанбурґ, мені потрібне власне військо, а всі вояки, яких я мав, — це один молодий дан на ім’я Гастинґ.

Крім того, в Нортумбрії в мене були й інші вороги: ярл К’яртан та його син Свен, котрий через мене втратив око. Вони з радістю вб’ють мене, а дядько щедро заплатить їм за це, тому майбутнього в Нортумбрії на той час я не мав. Але туди я ще повернуся, бо того жадала моя душа. Прийду з Раґнаром Молодшим, моїм другом, живим, бо його корабель уцілів у бурі. Про це я довідався від священника, присутнього на переговорах в Екзанчестері. Він стверджував, що один з данських вельмож у делегації Ґутрума — ярл Раґнар.

— Кремезний, — сказав мені піп, — і дуже галасливий.

Цього опису було мені достатньо, аби знати, що Раґнар живий, і моє серце несказанно зраділо цій звістці, адже я розумів, що моє майбутнє пов’язане з ним, а не з Альфредом. Тож коли переговори закінчаться і буде укладено мир, дани покинуть Екзанчестер, а я принесу свій меч Раґнару і вирушу з ним на Альфреда, котрий ненавидів мене. А я — його.

Я сказав Мілдріт, що ми з Дефнаширу подамося до Раґнара, я стану його вояком і під його орлиним знаменом помщуся К’яртану і своєму дядькові, але вона відповіла лише слізьми.

Жіночого плачу я не зношу. Мілдріт нічого не розуміла, ображалась, а я сердився.

Ми гиркалися, як собака з кішкою, а дощ падав безперестану. Я лютував, як дикий звір у клітці, бажаючи, аби Альфред і Ґутрум швидше закінчили перемовини, адже всі знали, що після них Альфред відпустить Ґутрума, а щойно той піде з Екзанчестера, я зможу пристати до данів. Мені було байдуже, чи піде Мілдріт зі мною, — аби лиш зі мною був син, котрий успадкував моє ім’я. Тож днями я полював, а ночами пиячив і мріяв про помсту, аж доки, повернувшись додому одного вечора, не застав там отця Віллібальда.

Віллібальд був хороший. Колись він служив капеланом в Альфреда на флоті. Було це в часи, коли я ще командував тими дванадцятьма кораблями. Він сказав, що повертається з Гамтуна і подумав, що мені було б цікаво знати, чим вирішилися нескінченні перемовини між Альфредом та Ґутрумом.

— Нарешті мир, пане — сказав він мені. — Хвала Богу.

— Хвала Богу, — підтакнула Мілдріт.

Я мив свій мисливський спис від крові й нічого не відповів. Подумав лише, що коли Раґнара випустять з міста, нарешті зможу долучитись до нього.

— Угоду скріпили вчора урочистою присягою, — провадив Віллібальд. — Тепер у нас буде мир.

— Урочисті присяги давали й торік, — буркнув я.

Альфред і Ґутрум уже укладали мир у Вергамі, але дан порушив його, вбивши своїх заручників. Загинуло одинадцять із дванадцяти. Я єдиний уцілів, бо за мене заступився Раґнар.

— Про що вони домовилися? — спитав я.

— Дани повинні віддати, нам усіх своїх коней, — відповів святий отець, — і повернутися в Мерсію пішки.

Це добре, подумав я, адже й сам збирався туди. Щоправда, цього Віллібальду не сказав, лише засміявшись із Альфредового рішення відпустити данів.

— Чому він не хоче битися з ними? — спитав я.

— Бо їх забагато, пане. Бо з обох боків поляже забагато людей.

— Краще б уже повбивав їх усіх.

— Мир кращий за війну, — відповів Віллібальд.

— Амінь, — докинула Мілдріт.

Я взяв точильний камінь і заходився гострити спис. Мені здавалося, що Альфред виявляє нерозумну щедрість. Ґутрум — останній вагомий воєвода з данського боку. Він потрапив у пастку, і на місці Альфреда я не висував би умов. Він би отримав облогу, після якої данському пануванню на півдні Англії Настав би край. Натомість король дозволив Ґутруму покинути Екзанчестер.

— Така воля Божа, — сказав Віллібальд.

Я глянув на нього. Він був усього на кілька років старший од мене, але з вигляду був молодшим. Завдяки серйозності, ревності й доброті він був чудовим капеланом на наших дванадцяти кораблях, хай сердегу постійно й мучила морська хвороба, а від вигляду крові вивертало.