Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 5)

— Пане, — привітав він мене.

Було видно, що розпорядник здивований мене бачити. Либонь, думав, що я загинув із рештою заручників, того він і повівся так необачно.

Кінь занервувався через сморід крові, що проступала на боках волів. Він затупав на місці, і я заспокоїв його, поплескавши по шиї, а тоді подивився на колоду, яка була завдовжки всі сорок футів, а в обхват сягала людського зросту.

— Добре дерево, — сказав я Освальду.

Він зиркнув на Мілдріт, що стояла за двадцять кроків від нас.

— Добрий день, пані, — привітався він, стягуючи вовняну шапку з рудої кучми.

— Мокрий день, Освальде, — озвалася вона. Наглядати за господарством Освальда призначив ще її батько, тож вона безмежно довіряла цьому пройдисвіту.

— Кажу, гарне дерево, — повторив я голосно. — Де ви його звалили?

Освальд заткав шапку за пояс.

— На верхньому кряжі, пане, — відповів ухильно.

— Це на моїй землі?

Він завагався. Безперечно, хотів сказати, що притягнув колоду з сусідського угіддя, але таку брехню було легко розкусити, тому він зам’явся.

— Це на моїй землі? — знову перепитав я.

— Так, пане, — відказав він.

— І куди ж ви везете колоду?

Він знову зам’явся, проте відповідь у нього таки знайшлася:

— На млин до Віґульфа.

— Віґульф купує її?

— Він її поріже, пане.

— Я не питав, що він з нею зробить, — гаркнув я. — Мене цікавить, чи купив він її.

Почувши роздратування в моєму голосі, Мілдріт поспішила втрутитись і сказала, що її батько часом відправляв Віґульфу деревину, але я махнув їй мовчати.

— То він купує її? — перепитав Освальда.

— Пане, нам потрібне дерево для ремонту, — відповів розпорядник, — а Віґульф бере плату дошками.

— І тому ти вирішив завезти йому колоду в неділю? — На це відповіді в нього не знайшлося. — Скажи, якщо нам треба дошки для ремонту, чому ми не можемо порізати колоду самі? Нам бракує людей? Чи, може, кілків і молотків?

— Цим завжди займався Віґульф, — понуро пробубнів Освальд.

— Завжди? — перепитав я, але у відповідь не почув нічого. — Віґульф живе в Екзанмінстері?

Я сказав це наздогад. Екзанмінстер лежав за милю з лишком на північ і був найближчим поселенням до Окстона.

— Так, пане, — відповів Освальд.

— Отже, якщо я поїду туди зараз, Віґульф зможе сказати мені, скільки таких, колод ти доправив йому за минулий рік?

Запала тиша, порушувана лише шерхотом дощу на листі й уривчастим переспівом пташок. Я підвів коня на кілька кроків до Освальда, котрий стояв, схопившись за батіг, немов готовий будь-якої миті кинутись на мене.

— Скільки? — спитав я.

Він не відповів.

— Скільки? — повторив я гучніше.

— Чоловіче, — гукнула мені Мілдріт.

— Цить! — заткав її я. Освальд зиркав то на мене, то на неї. — Скільки Віґульф тобі заплатив? Скільки коштує така колода? Вісім шилінгів? Дев’ять?

Гнів, що спонукав мене безрозсудно урвати церковну службу короля, знову заклекотів у мені. Було ясно як день, що Освальд краде в мене деревину за бариші. Я мав би звинуватити його в крадіжці й притягти до суду, де- його долю вирішать судді. Проте, не маючи наміру займатися такою довгою тяганиною, я витягнув меча і пришпорив коня. Мілдріт закричала щось, але я не звернув уваги. Освальд побіг, і це була помилка, адже я легко його наздогнав, змахнув Подихом Змія й одним ударом розколов череп, з якого бризнули кров і мозок. Він звалився й засмикався серед палого листя, а я підвів коня ближче і ввігнав лезо йому в горлянку.

— Це вбивство! — закричала Мілдріт.

— Це правосуддя, — відрізав я. — Те, чого бракує Вессексу. — Я харкнув на тіло вбитого, котрий досі сіпався. — Цей гівнюк обкрадав нас.

Давши коневі остроги, Мілдріт поїхала на пагорб разом із черницею, в руках якої лежав наш син. Я відпустив їх.

— Тягніть колоду до будинку, — наказав я рабам, що поганяли волів. — Якщо не вийде затягти її на пагорб, розколіть і знесіть частинами.

Увечері я обшукав будинок Освальда і знайшов під підлогою сховок з п’ятдесятьма трьома шилінгами. Конфіскувавши срібло, я прихопив із собою ще горщики, вертели, ножі, пряжки та його шкіряну куртку, прогнав з дороги його жінку й дітей і вийшов надвір. Я був удома.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Убивство Освальда не погамувало моєї люті. Смерть шахраюватого розпорядника була недостатньою втіхою за те, що я особисто сприймав як кричущу несправедливість щодо мене. Поки що дани Вессексу не загрожували, але лише тому, що я. вбив Уббу Лотброксона, — а за це у винагороду я не отримав нічого, крім приниження.

Сердешна Мілдріт. Вона була миролюбна, хорошої думки про всіх, кого знала, але їй довелося вийти за злого і мстивого вояка. Злякавшись Альфредового гніву, вона боялася, що тепер церква покарає мене за порушення її миру, а ще непокоїлась, що Освальдова рідня вимагатиме від мене вергельд. А що вони так і зроблять, не було жодного сумніву. Верґельдом називалася плата за вбивство будь-якого чоловіка, жінки або дитини. Вбивши когось, плати, інакше загинеш сам, тому я передбачав, що Освальдові родичі підуть до Одди Молодшого, котрого, після того як його батько був страшно поранений і більше не міг правити краєм, проголосили олдерменом дефнаширським. Одда накаже шир ріву переслідувати мене за законом і судити. Але мені було байдуже. Я полював на вепрів і оленів, нарікав на долю й чекав на новини з переговорів в Екзанчестері, очікуючи, що Альфред вчинить як завжди: укладе з данами мир, а тоді відпустить. Коли ж це нарешті станеться, я планував знайти Раґнара і приєднатись до нього.

Поки я так чекав, у мене з’явився перший слуга. Це був раб, якого я знайшов в Екзанмінстері одного погожого весняного дня. Влаштували ярмарок, на якому люди могли знайти собі роботу на час сінокосу і жнив, і, як і на кожному ярмарку, там виступали жонглери, казкарі, ходулісти, музики й акробати. Був там і високий сивочолий дідуган зі зморщеним обличчям, що продавав чарівні шкіряні торбинки, які перетворювали залізо на срібло. Він показав нам, як це робиться: поклав у калитку два звичайні цвяхи, які за мить перетворилися на срібні. Відтак розповів, що для того, щоб чари почали діяти, в торбинку треба покласти срібне розп’яття, почепити її на шию і переспати так ніч. За ту торбочку я заплатив йому три срібні шилінги, але виявилось, що він мене надурив. Після того я розшукував його кілька місяців, проте так і не знайшов. Я й досі часом зустрічаю таких гендлярів і гендлярок, що торгують чарівними торбинками і коробками, але тепер наказую шмагати їх і гнати геть з моєї землі. Однак тоді мені було лише двадцять років і я сліпо вірив усьому, що бачив. Навколо старого товклася юрба, а ще більше людей зійшлося до церковної брами, звідки кожні кілька хвилин долинали гучні вигуки. Я спрямував свого коня крізь задні ряди, ловлячи сердиті погляди тих, хто знав, що я вбив Освальда. Щоправда, прямо звинуватити мене у вбивстві не наважувався ніхто, адже зі мною були мої Подих Змія та Осине Жало.

Біля церковних воріт стояв молодик. Він був голий по пояс, босий і прив’язаний за шию до стовпа. У руці тримав коротку важку палицю. Мав довге біляве волосся, сині очі та вперте обличчя. Його груди, живіт і руки були в крові. Його охороняли троє вартових, також білявих і синьооких, які вигукували до натовпу, дивно вимовляючи слова:

— Хто хоче побитися з язичником? Три пенні за те, щоб пустити йому кров! Хто наважиться вийти на двобій з ним?

— Хто він? — спитав я.

— Це дан, пане, поганин, — знявши шапку, відповів один із чоловіків, а тоді знову повернувся до натовпу: — Хто бажає побитися? Пометіться йому! Пустіть дану кров! Будьте добрими християнами! Побийте поганина!

Троє чоловіків були фризами. Я припустив, що це колишні вояки Альфредової армії, котрі дезертирували, коли він обрав не битись, а домовлятися з данами. Фризи живуть за морем, а до нас прибувають лише по одне — гроші. Цим трьом якось вдалося захопити молодого дана, і вони планували добряче заробити на ньому, поки він живий. Так могло тривати довгенько, бо він був міцний. Кремезний молодий сакс заплатив три пенні й отримав меча, з яким кинувся на бранця. Однак дан відбив усі його удари, навсібіч розсипаючи тріски зі свого бучка, а побачивши, що супротивник розкрився, торохнув його по голові, аж у того з вуха пішла кров. Оглушений сакс заточився, і дан завдав йому удару в живіт. Саксу забило подих, він зігнувся, і дрючок просвистів над ним з такою силою, що запросто розкроїв би череп, але фризи смикнули за мотузку, і дан упав.

— Є ще герої серед вас? — гукнув фриз, поки відводили молодого сакса.— Ну ж бо, хлопці! Покажіть свою силу! Побийте дана до крові!

— Я поб’ю, — озвався я, злізши з коня і проштовхуючись крізь натовп. Передавши повіддя хлопчиську, я витяг Подих Змія.

— Три пенси? — спитав я фризів.

— Ні, пане, — відповів один з них.

— Чому?

— Нам не потрібен мертвий дан, — пояснив він.

— А нам потрібен! — почувся голос із натовпу.

Народ з долини Уїску не любив мене, але данів ненавидів ще більше, тому не міг дочекатися, коли бранця нарешті вб’ють.

— Його можна тільки поранити, пане, — сказав фриз. — Але битися мусите нашим мечем.

Він простягнув мені клинок. Оглянувши тупе лезо, я плюнув.

— Мушу? — спитав я.

Фриз сваритись не хотів.

— Його можна тільки поранити, — мовив він.

Відкинувши волосСя з очей, дан подивився на мене, опустивши ломаку. Я бачив, що він нервується, проте страху в його очах не було. Мабуть, відколи він потрапив до фризів, бився в сотні боїв, щоправда, не проти воїнів — а з вигляду моїх клинків зрозумів, що я вояк. Його тіло вкривали синці, кров і шрами, він знав, що Подих Змія завдасть глибоких ран, але налаштовувався дати мені справжній бій.