Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 4)

Спинити його Вульфгер не міг, хоч і знав, як і я, що Етельвольд відкрито глузує з обряду. А ще я розумів, що цим він робить мені послугу, хоча не міг пригадати, щоб у нього був переді мною якийсь борг. Та попри те, я був йому вдячний і, натягнувши трикляту рясу, пліч-о-пліч із королівським небожем поплентався терпіти приниження.

Для Альфреда я не становив практично жодної цінності. Він мав купу знаті у Вессексі, а в прикордонних областях Мерсії жило безліч лордів і танів, котрі хоч і перебували під данським правлінням, виявили готовність битися за Вессекс, якщо він їх покличе. Усі ці вельможі могли надати йому війська, що з мечами та списами стануть під вессекські стяги, я ж не міг дати нічого, крім одного меча — Подиху Змія.

Авжеж, я також був лордом, тільки походив з Нортум-брії й не мав за собою армії, тож, на погляд короля, користі від мене слід було чекати аж у далекому майбутньому. Звісно, тоді я ще цього не розумів. З часом, коли влада Вессексу простяглася на північ, моя цінність зросла, але тоді, у 877 році, я був усього лиш озлобленим двадцяти-літком і не знав нічого, крім власних амбіцій.

За що й пізнав приниження. Навіть сьогодні, коли відтоді проминуло ціле життя, я досі з гіркотою згадую те покаяння. Для чого Альфред змусив мене? Я приніс йому велику перемогу, а він однаково захотів принизити мене — але навіщо? Бо я перервав службу в церкві? Частково так, але лише частково. Він любив свого Бога, його церкву і щиро вірив, що існування Вессексу залежить від покірності останній, через що боронив її не менш ревно, аніж власну землю. А ще він полюбляв порядок і вважав, що все має бути на своїх місцях. Я ж не вписувався нікуди, тому він був переконаний: коли мене вдасться привести до Господа, я також впишуся в такий любий йому порядок. Та якщо казати простіше, в мені він вбачав некерованого молодого пса, якого треба добряче налупцювати, перш ніж пускати до решти собак.

Тож він змусив мене покаятись.

А Етельвольд виставив себе на посміховище.

Щоправда, не одразу. Спершу все проходило досить урочисто. Подивитися на це зібралося все Альфредове військо, вишикувавшись у два ряди, що тяглися до вівтаря під шатром. Там, з єпископом і зграйкою ченців, на мене чекали Альфред з дружиною.

— На коліна, — звелів мені Вульфгер. — Стань на коліна, підповзи до вівтаря, поцілуй край вбрання і пади ниць.

— А далі що?

— Далі тебе простять Господь і король, — відповів він. — Просто зроби це і бувай здоровий.

І я зробив. Став навколішки й почовгав по грязюці під мовчазними поглядами присутніх. Етельвольд порачкував за мною, виючи, що він грішник. Він здіймав руки, ляпався мармизою в болото, стогнав, що кається, і повискував, що грішний. Спершу його вистава спантеличила глядачів, та невдовзі звеселила.

— Я знався з жінками! — прокричав Етельвольд у дощове небо. — Це були пропащі жінки! Пробач мені!

Альфред лютував, проте не міг заборонити людині виставляти себе на посміховище перед Богом. А може, вірив, що Етельвольд кається щиро.

— Тим жінкам я втратив лік! — проверещав Етельвольд, гамселячи кулаками по болоту. — Господи, я люблю цицьки, люблю голих баб! Господи, прости мені за це!

Натовпом поширився смішок: либонь, кожен присутній пригадав, що перш ніж Альфреда в свої міцні лещата захопила побожність, він і сам мав славу великого бабія.

— Поможи мені, Господи! — крикнув Етельвольд, просуваючись уперед. — Надішли янгола!

— Щоб ти і його вграв? — почувся голос із натовпу, і тихенький смішок переріс у гучний регіт.

Поспіхом вивели геть Ельсвіту, аби не слухала непристойностей, зашепталися священники. Однак складалося враження, ніби покаяння Етельвольдове хоч яке чудернацьке, але щиросерде. Він ридав. Я знав, що насправді це сміх, та завивав він так, ніби його душа дійсно мучилася.

— Жодних більше цицьок, о Господи! — крикнув він. — Годі цицьок! — Він виставляв себе на посміховище, та оскільки всі й так вважали його дурником, йому було байдужісінько. — Вбережи мене від цицьок, Господи!

Знаючи, що урочистість моменту втрачено, цього разу пішов уже сам Альфред. Більшість священників поспішили за ним, тож дорачкували ми вже до пустого вівтаря, де Етельвольд, весь у багні, розвернувся і сперся спиною на стіл.

— Ненавиджу його, — промовив він тихо і я знав, що це він про дядька. — Ненавиджу. Тепер, Утреде, ти мій боржник.

— Це правда, — відповів я.

— Я подумаю, як ти можеш мені віддячити.

Одда Молодший з Альфредом не пішов. Його вистава потішила. Моє приниження, яке він сподівався побачити, перетворилось на сміховище. Знаючи, що люди стежать за ним і судять його відданість, він підійшов ближче до здорованя, котрий, вочевидь, був його охоронцем. Це був височенний, широкогрудий чолов’яга, та найбільше в очі впадало його обличчя, схоже на щільно обтягнутий шкірою череп, через що він не був спроможний на жодний вираз, крім вовчого оскалу. Як псиною від мокрого собаки, від нього аж смерділо люттю. Він зиркнув на мене поглядом бездушного звіра, і я одразу збагнув, що цей чоловік уб'є мене, як тільки в Одди з’явиться нагода віддати йому наказ. Сам Одда не являв собою нічого. Він був зіпсованим синком багатого батька, проте гроші старого дозволяли йому мати у своєму розпорядженні природжених убивць. Він смикнув здорованя за рукав, і обидва розвернулись і пішли геть.

Біля вівтаря зостався лише отець Беокка.

— Поцілуйте вівтар і ляжте ниць, — наказав він мені.

Та у відповідь я встав і огризнувся:

— Поцілуйте мене в сраку, отче.

Я був злющий. Відчувши мою лють, Беокка перелякано відступив.

Однак я зробив те, чого хотів від мене король, — покаявся.

Гевала, який був з Оддою, звали Стеапа. Люди кликали його Стеапа Снотор, цебто Стеапа Розумник.

— Це такий жарт, — сказав мені Вульфгер, поки я стягував із себе покаяльну туніку і вдягав кольчугу.

— Жарт?

— Він тупий як баран, — пояснив він. — У голові полова. Та хоч і дурний, але вояк неабиякий. Ти не бачив його під Кінвітом?

— Ні, — грубо відрізав я.

— То нащо питаєш про нього?

— Просто так.

Насправді я спитав в олдермена ім’я Оддиного охоронця, бо хотів знати, як звуть людину, котра може спробувати мене вбити, от тільки це вже Вульфгера не стосувалося. Він завагався, бажаючи спитати ще щось, хоч і розумів: доладної відповіді сподіватися годі.

— Коли прийдуть дани, я буду радий, якщо ти пристанеш до мого війська, — сказав зрештою.

Альфредів небіж Етельвольд тримав обидва мої клинки. Він витягнув Подих Змія з піхов і задивився на звивистий візерунок на його лезі.

— Якщо прийдуть дани, тобі доведеться взяти у своє військо мене, — сказав він Вульфгеру.

— Ти не вмієш битися.

— То навчиш мене. — Він заховав меч назад у піхви. — Вессексу потрібен король, який уміє воювати, а не молитися.

— Пильнуй язика, друже, — відказав Вульфгер, — а то його можуть тобі й відрізати. — Він висмикнув клинки з Етельвольдових рук і віддав мені. — Дани точно прийдуть, — мовив мені, — тому приєднуйся до мене, коли це станеться.

Я кивнув, але не відповів. Подумав, що коли прийдуть дани, краще вже пристану до них. Я зростав з ними, після того як потрапив до них у десять років. Вони могли б убити мене, а натомість прийняли як рідного. Я вивчив їхню мову, навчився шанувати їхніх богів і вже був перестав, розуміти, дан я чи англієць. Був би ярл Раґнар Старший живий, я б нізащо їх не покинув, але він загинув: його дім зрадницьки спалили серед ночі, й мені довелося тікати у Вессекс.

Але в той день я вирішив повернутися. Тільки-но дани вийдуть з Екзанчестера, я приєднаюся до Раґнарового сина, Раґнара Молодшого, — звісно, якщо він ще живий. Його корабель був у флотилії, котру знищив великий шторм, під час якого потонуло чимало кораблів. Вцілілі таки добулись до Екзанчестера, де нині стояли спалені неподалік від міського муру. Я не знав, чи живий Раґнар, але молився про те; молився, щоб він зміг піти з Екзанчестера. Бо в такому разі я піду за ним і понесу свій меч проти Альфреда Вессекського. А тоді одного дня сам одягну Альфреда в сукню, змушу рачкувати до вівтаря Тора, а після того вб’ю.

Такими були мої думки дорогою до Окстона — хутора, який перепав мені через шлюб із Мілдріт. Це було дуже гарне місце, але обкладене такими боргами, що володіння ним було скоріше тягарем, ніж задоволенням. Розкинувся він на схилах пагорбів і дивився в східному напрямку на широке приморське гирло Уїску. Понад садибою ріс густий дубовий і ясеневий ліс, з якого, розбігаючись по полях, засіяних житом, пшеницею і ячменем, витікало кілька прозорих потічків. Будинок — не палац — був курний, зліплений із глини з кізяком, критий соломою і настільки довгий та приземкуватий, що здалеку скидався на порослий мохом курган, над яким курився димок. На подвір’ї тримали свиней, курей і купи гною заввишки з хату. Керувати тамтешнім господарством покійному батькові Мілдріт допомагав хитрющий як лис розпорядник на ім’я Освальд, котрий тієї дощової неділі, коли я повернувся на господу, до всіх моїх знегод додав ще одну.

Я злився, лютував і прагнув помсти після приниження, якого завдав мені Альфред, тому Освальд явно обрав не найкращий час, коли в ту неділю вирішив зрубати в лісі дуба. Пустивши свого коня самотужки відшукати шлях між деревами, я подумки смакував солодку помсту, аж тут уздрів вісім волів, що тягли до річки величезну колоду. Поганяли їх троє чоловіків, а четвертий, Освальд, з батогом сидів на колоді. Побачивши мене, він зіскочив на землю й завагався, ніби збираючись дременути до лісу, однак збагнув врешті, що зустрічі зі мною не уникне, зупинився і став чекати, доки я під’їду до нього.