Бернард Корнуэлл – Блідий вершник (страница 3)

Коли він сам підійшов до мене, обличчя кипіло люттю. Воно в нього було вузьке, з довгим носом, витягнутим підборіддям і тонкими губами. Зазвичай він голився, та віднедавна виростив коротеньку борідку, яка добряче його старила. Він не прожив ще й тридцяти років, та виглядав на всі сорок, був страшенно худий, а через постійні хвороби виглядав набурмосеним. Загалом зовні він був скоріше як чернець, аніж король, — через роздратоване, бліде обличчя того, хто більшу частину часу проводить над книжками, поза сонцем; а втім, у його очах читалася беззаперечна владність. Це були дуже світлі, сірі, як кольчуга, очі, що не віщували нічого доброго.

— Ти порушив мій спокій і зневажив Христа, — сказав він.

Я сховав Подих Змія в піхви, головно тому, що Беокка наказав мені припинити поводитись як дурень і прибрати зброю. Піп учепився мені в ліву ногу, намагаючись стягти мене з сідла і змусити вклонитися королю, якого сліпо обожнював. Альфредова дружина Ельсвіта поглянула на мене з неприхованою зневагою.

— Його слід покарати, — озвалась вона.

— Іди туди, — наказав король, показуючи на одне зі своїх шатер, — і чекай на моє рішення.

Я не мав вибору, крім як скоритись, адже його вартові, всі в шоломах і кольчугах, оточили мене й відвели до намету, де я мусив злізти з коня і зайти. По полотняному даху лопотів дощ, частина води крапотіла на вівтар із розп’яттям і двома порожніми підсвічниками. Вочевидь, це була особиста каплиця короля. Чекати довелося довгенько. Врешті прихожани розійшлися, дощ ущух і між хмарами з'явилося слабеньке сонце. Звідкись залунала арфа — либонь, розважаючи Альфреда і його дружину за обідом. У шатро до мене зайшов пес, подивився на мене, задер лапу під вівтарем і побіг надвір. Сонце сховалося за хмарами, по парусині знову задріботів дощ. Надворі почулася колотнеча, й увійшло двоє чоловіків. Одним був королів небіж Етельвольд. Він мав би успадкувати вессекський престол від батька, але його визнали замолодим, тому корона перейшла до його дядька. Дурнувато усміхаючись до мене, він дав дорогу своєму супутнику, дебелому, бородатому й на добрий десяток років старшому від нього. Замість привітання чолов’яга чхнув і гучно шмаркнув у долоню, яку витер об куртку.

— Отака оце весна, — буркнув він, сердито зиркаючи на мене. — Хоч би раз той дощ ущух. Ти знаєш, хто я?

— Вульфгер, олдермен вілтунширський, — відповів я.

Це був двоюрідний брат короля, що мав у Вессексі великий вплив.

Він кивнув.

— А цього придурка знаєш? — знову спитав він, показуючи на Етельвольда, що тримав у руках стос білих тканин.

— Ми знайомі, — просто відповів я.

Етельвольд був молодший від мене на якийсь місяць-два. Гадаю, йому несказанно пощастило, що його дядько Альфред був таким добрим християнином, інакше його б уже давно зарізали тихцем серед ночі. Виглядав він значно краще за Альфреда, от лишень був дурний, легковажний і переважно п’яний, хоча того недільного ранку виглядав цілком тверезим.

— Мене призначили наглядати за Етельвольдом, — сказав Вульфгер, — і за тобою. Король наказав покарати тебе. — Він помовчав якусь мить. — Його дружина казала, щоб я вирвав кишки через твою смердючу дупу і згодував свиням. — Зиркнув на мене. — Ти ж знаєш, яке покарання чекає на того, хто дістає зброю в присутності короля?

— Штраф? — спитав я.

— Смерть, йолопе ти такий. Смерть. Узимку ухвалили новий закон.

— Звідки мені було знати?

— Однак Альфред сьогодні милостивий, — не слухаючи мене, продовжив Вульфгер. — Тому вішати тебе не будуть, принаймні сьогодні. Але король хоче від тебе запевнення, що ти більше не порушуватимеш мир.

— Який мир?

— Його мир, бовдуре. Він хоче, аби ми воювали з да-нами, а не між собою. Отже, поки що пообіцяй дотримуватися миру.

— Поки що?

— Поки що, — підтвердив він байдуже, на що я лиш знизав плечима.

Сприйнявши це за мою згоду, він продовжив:

— То це ти вбив Уббу?

— Так.

— Чув я таке. — Знову чхнув. — Знаєш Едора?

— Знаю.

Едор був одним з полководців олдермена Одди, дефна-ширським воїном, котрий бився пліч-о-пліч з нами при Кінвіті.

— Він розказав мені, що там було, — мовив Вульфгер,,— але лише тому, що довіряє мені. Та годі вже нипати там!

Останнє адресувалося Етельвольду, котрий у пошуках коштовностей нишпорив попід матерчатим чохлом, що вкривав вівтар. Схоже, замість того щоб убити небожа, Альфред вирішив занудити його до смерті. Етельвольда не пускали в битви, аби він не заробив собі імені. Натомість змушували вчити грамоту, що він ненавидів усім серцем і тому гаяв час здебільшого на полюванні, в пиятиках і гульках, сповнений образи за те, що його не пустили на престол.

— Стій спокійно, малий, — гаркнув на нього Вульфгер.

— Едор сказав це тобі, тому що довіряє? — спитав я, неспроможний стримати лють. — Тобто те, що сталося при Кінвіті, — таємниця? Але ж тисяча людей бачили, як я вбив Уббу!

— Та це приписав собі Одда Молодший, — відповів Вульфгер. — Його батько тяжко поранений, і якщо він помре, Одда Молодший стане одним з найбагатших у Вессек-сі. Він поведе за собою величезне військо і платитиме стільком попам, що ти й уявити не можеш. Небагато хто наважиться ображати його після такого, тому всі вдаватимуть, ніби вірять йому, аби не втрачати його щедрості. Король йому вірить, та й чого б не вірити? Одда привіз стяг і бойову сокиру Убби Лотброксона, склав йому до ніг, схилив перед ним коліна, восхвалив Господа і пообіцяв побудувати в Кінвіті храм і монастир. А ти що зробив? Приперся верхи посеред служби і став махати мечем. Не дуже розумно чинити так перед Альфредом.

На це я тільки усміхнувся, бо Вульфгер казав правду. Альфред був напрочуд побожний, тому найнадійнішим способом досягти хоч якогось успіху у Вессексі було лестити його побожності, всіляко наслідувати її і приписувати будь-яку удачу діянням Божим.

— Одда — козел, — мовив Вульфгер, чим неабияк здивував мене. — Зате тепер він Альфредів козел, і цього вже не змінити.

— Але ж я вбив...

— Знаю я, що ти зробив! — урвав мене Вульфгер. — І Альфред підозрює, що ти кажеш правду, однак вважає, що Одда також доклався до цього. Думає, ви з ним билися проти Убби разом. Та навіть якби жоден з вас там не був, йому було б байдуже. Найголовніше, що Убба мертвий, а це гарна новина, яку йому приніс Одда, і тепер його срака мила королю, як ясне сонце. Тому, як не хочеш, аби королівська варта повісила тебе на гілляці, не займай Одди. Ти мене зрозумів?

— Так.

Вульфгер зітхнув.

— Леофрік казав, коли бити тебе по голові, до тебе краще доходить.

— Я хочу побачити Леофріка, — сказав я.

— Не можна, — різко відповів Вульфгер. — Його відправляють до Гамтуна, де йому й місце. А ти з ним не поїдеш. Флот віддадуть іншому. А на тебе чекає покаяння.

Спершу я подумав, що мені почулося.

— Що чекає?

— Приниження, — нарешті озвався Етельвольд, шкірячись до мене. Ми були не те щоб друзяками, але частенько пиячили разом, і я йому, схоже, подобався. — Одягнешся як дівка, станеш навколішки і приймеш своє приниження.

— І зробиш це негайно, — додав Вульфгер.

— Та хай буду я проклятий...

— Ти й так будеш проклятий, — перебив мене Вульфгер, висмикнув з Етельвольдових рук тканину і кинув мені до ніг.

То була ряса для покаяння. Я відмовився торкатися її.

— Та заради Бога, парубче, подумай головою. У тебе тут дружина і землі, так? Що станеться, коли ти ослухаєшся королівського наказу? Чи хочеш, щоб тебе прогнали звідси, дружину здали в монастир, а землі передали церкві?

Я вирячився на нього.

— Але ж усе, що я зробив, — це вбив Уббу і розповів правду!

Вульфгер зітхнув.

— Ти нортумбрієць, — сказав він. — Не знаю, як заведено у вас там, але тут — Альфредів Вессекс. Тут можна робити що завгодно, тільки не сцяти на вівтарі в його церквах. А саме це ти і вчинив допіру/ Ти насцяв тут, синку тож тепер церква обісцить тебе.

Скривившись, він подивився на дах, по якому періщив уже добрячий дощ, тоді перевів сердитий погляд на калюжу, що розтікалась біля входу. Відтак постояв якийсь час мовчки і повернувся, дивно зиркнувши на мене:

— Думаєш, хоч щось із цього дійсно важливе?

У цьому я був переконаний, але мене настільки спантеличило його питання, промовлене з м’якою гіркотою, що я не знайшовся з відповіддю.

— Думаєш, Уббина смерть щось змінила? — додав він, і знову мені здалося, що мені почулося. — А навіть якщо Ґутрум і погодиться на мир, гадаєш, ми переможемо? — Його дебеле обличчя зненацька спохмурніло. — Скільки ще Альфред просидить на престолі, до того як тут запанують дани?

Я досі не знав, що казати. Етельвольд уважно його слухав. Він прагнув бути королем, але не мав послідовників, а Вульфгера явно приставили опікуватися ним, аби він не накоїв біди. Втім, з Вульфгерових слів мені було ясно, що її однаково слід чекати.

— Просто зроби те, що хоче Альфред, — порадив олдермен, — а тоді придумай, як тобі жити далі. Це все, що нам лишається. Якщо Вессекс упаде, всім нам доведеться вигадувати, як вижити, але поки що надінь ту дурну сукню і зроби, що мусиш.

— І ми зробимо це разом, — додав Етельвольд, піднімаючи робу, і я побачив, що в нього їх дві.

— Ти? — здивовано спитав у нього Вульфгер. — Ти що, п’яний?

— Я покаюся за п’янство. Я пив, тож тепер мушу покаятись. — Він усміхнувся до мене, натягуючи на голову робу. — Постану перед вівтарем разом з Утредом, — промимрив він з-під сукні.