Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 47)

Мойсей, певна річ, лишився один носієм і тлумачем божественних законів, а отже, також і верховним суддею, якого ніхто не міг судити і який один у гебреїв заступав місце Бога, тобто мав найвищу величність, оскільки він один мав право радитися з Богом і передавати божественні відповіді народові та змушувати його до виконання їх. Кажу: один, бо якщо хто за життя Мойсея бажав проповідувати щось ім’ям Бога, то хоч би він був і справжнім пророком, однак вважався гідним кари викрадачем верховного права («Числа», 11:27, 28). І слід зауважити тут, що хоч Мойсея обрав народ, однак наступника він не міг обрати на підставі права, бо як тільки вони перенесли на Мойсея своє право радитися з Богом і безумовно обіцяли вважати його за божественного оракула, вони цілком втратили все право і повинні були прийняти того, кого Мойсей обрав би наступником, як коли б його обрав Бог. Якби він обрав такого, хто, як він сам, тримав би все управління державою у своїх руках, а сам мав би право радитися з Богом наодинці у своєму наметі, а отже, і право встановлювати і скасовувати закони, право вирішувати про війну і мир, відправляти послів, призначати суддів, обирати наступника, словом — право здійснення всіх функцій верховної влади, то держава була б чисто монархічною і не було б жодної іншої різниці, крім того, що монархічна держава зазвичай керується чи повинна керуватися певним чином згідно з рішенням Бога, прихованим навіть від самого монарха. Гебрейська ж — за рішенням Бога, відкритим тільки монархові. Ця різниця, звичайно, не применшує, а, навпаки, збільшує домінування і правову вищість монарха над усіма.

Між іншим, що стосується народу того чи іншого типу держави, то він однаково і в тому, і в другому є підданим і не знає божественного рішення. Бо той і інший залежать від вуст монарха й від нього тільки довідуються, що законне і що незаконне. А від того, що народ вірить, ніби монарх наказує все на основі відкритого йому рішення Бога, він насправді підкоряється йому не менше, а, навпаки, більше. Але ж Мойсей ніякого такого наступника не обрав, а залишив наступникам таке управління державою, що воно не могло бути назване ні народним, ні аристократичним, ні монархічним, але теократичним. Бо право тлумачення законів і повідомлення відповідей Бога було в одного, а право і влада управління державою (за законами вже поясненими і відповідями вже повідомленими) були в іншого («Числа», 27:21).

А щоб легше це зрозуміти, я опишу по порядку все державне управління. Спочатку народові було велено спорудити дім, який би був ніби палацом для Бога, тобто найвищої величності тієї держави. І його треба було побудувати коштом не однієї особи, а всього народу, аби дім, у якому належало радитися з Богом, був громадським. У цьому Божому палаці придворцями й адміністраторами було обрано левітів, головним же з них і ніби другим після царя-Бога було обрано Аарона, брата Мойсея, чиїми законними спадкоємцями були його сини. Він відтак, як найближчий до Бога, був верховним тлумачем божественних законів і давав народові відповіді божественного оракула, і він же, нарешті, приносив жертви Богові за народ. Якби при цьому в нього було право повеління, то бути необмеженим монархом йому ніщо не перешкоджало б; але він був позбавлений цього права, і все коліно Левія було цілком відлучене від суспільної влади і не мало навіть [нарівні] з іншими колінами [своєї] частки, яка йому належала згідно з правом і яка принаймні дала б йому засоби до існування. Мойсей же постановив, щоб це коліно годувало решту народу, але щоб воно разом з тим завжди вважалося в найбільшій пошані у простого народу, а саме: як єдине присвячене Богові.

Потім, утворивши з решти дванадцяти колін військо, він наказав йому напасти на державу ханаанеян, розділити її на дванадцять частин і розподілити всім колінам за жеребом. Для цього були обрані дванадцять князів, із кожного коліна по одному, яким разом з Ісусом і головним первосвящеником Елеазаром було дано право розділити землі. Головним же начальником над військом був обраний Ісус, який один мав право питати поради в Бога за нових обставин (але не як Мойсей, один у своєму наметі чи скинії, а через верховного первосвященика, що йому одному Бог давав відповіді). Крім того, він мав право впроваджувати як закони накази Бога, повідомлені первосвящеником, і примушувати до них народ, винаходити і вживати засоби для їх виконання, вибирати з війська, скільки він хоче і кого хоче, посилати від свого імені послів, і всі права у час війни залежали тільки від його рішень. Його ж ніхто узаконеним порядком не замінив, і ніхто, крім Бога, не міг обирати, та й це було лише у випадках нагальної необхідності для всього народу. В інший же час усім, що стосується війни і миру, розпоряджалися князі колін, як я невдовзі це покажу.

Нарешті, він наказав усім з двадцятилітнього до шістдесятилітнього віку носити зброю, а військо набирати тільки з народу. Військо давало присягу на вірність не полководцеві і не верховному первосвященику, а вірі, чи Богові. Тому у гебреїв військо називалося військом або загонами Бога, а Бог, навпаки, — Богом війська, і з цієї причини у великих битвах, від наслідку яких залежали перемога чи поразка всього народу, ковчег Заповіту рухався посередині війська, щоб народ, немовби в присутності свого царя, бився щосили. Із цих наказів Мойсея наступникам ми легко робимо висновок, що він обрав служників, а не повелителів держави. Бо він нікому не дав права радитися з Богом наодинці і де йому заманеться, а отже, нікому не дав влади, яку він сам мав: встановлювати і скасовувати закони, вирішувати питання про війну і мир, обирати посадових осіб, як храмових, так і державних. Але ж усе це обов’язки верховної влади. Верховний первосвященик, хоч і мав право тлумачити закони і передавати відповіді Божі, але не як Мойсей (коли б тільки захотів), а лише на прохання полководця, чи верховного собору, чи подібних до них. І навпаки, головний начальник війська і собор могли питати ради у Бога, коли хотіли, але дістати відповіді від Бога вони могли тільки від верховного первосвященика. Тому слова Бога в устах первосвященика були не рішеннями, як в устах Мойсея, а тільки відповіддю. Прийняті ж Ісусом і собором, вони потім уже набували сили наказу й рішення.

Крім того, цей верховний первосвященик, який дістав від Бога його відповіді, не мав війська і не володів по праву владою; і навпаки, ті, хто по праву володів землями, не могли по праву встановлювати закони. Верховний первосвященик (і Аарон, і син його Елеазар), щоправда, були обрані Мойсеєм, але по смерті Мойсея ніхто не мав права обирати первосвященика, а син був спадкоємцем батька в узаконеному порядку. Начальник війська також був обраний Мойсеєм і прийняв звання начальника, узгоджуючись не з правом верховного первосвященика, а з правом, даним йому Мойсеєм. І тому по смерті Ісуса первосвященик не обрав нікого на його місце і князі не питали ради у Бога про нового полководця, а кожен зберіг владу Ісуса над військом свого коліна, а всі разом — над усім зібраним військом. І, певно, не було потреби у верховному полководцеві, за винятком тих випадків, коли вони повинні були битися об’єднаними силами проти спільного ворога. Це, звичайно, найбільше мало місце в часи Ісуса, коли ще не всі одержали міцну осілість і все було спільним. Але після того, як усі коліна розділили між собою землі, захоплені за правом війни, і ті, які було наказано ще захопити, і все вже не належало більше всім, тим самим зникли підстави мати спільного полководця, адже після такого розділення різні коліна повинні були вважатися не так співгромадянами, як союзниками.

У відношенні Бога і віри вони, звичайно, повинні були вважатися співгромадянами, але стосовно права, яке одне коліно мало над іншим, — тільки союзниками. Майже так само (якщо не брати до уваги спільного храму), як вельми могутні Нідерландські Сполучені Штати (Confoederati Belgarum Ordines). Бо ділення спільного предмета на частини означає не що інше, як те, що кожний уже один володіє своєю часткою, а решта відступилися від права, яке вони мали на ту частину. Отож Мойсей з цієї причини і обрав начальників колін, щоб кожний після розділення держави дбав про свою частину, а саме: радився через верховного первосвященика з Богом про справи свого коліна, був старшим у війську, будував і зміцнював міста, ставив у кожному місті суддів, нападав на ворога свого окремого володіння і правував абсолютно всім, що стосувалося війни і миру. І він нікого, крім Бога або спеціально посланого ним пророка, не був зобов’язаний визнавати суддею. Якби він коли й відпав від Бога, то решта колін повинні були не судити його як підданого, а напасти, як на ворога, який порушив вірність договору.

Приклади цього ми маємо в Письмі. Адже після смерті Ісуса питали ради у Бога сини Ізраїлеві, а не новий верховний владика. А коли дізналися, що коліно Юди перш за все повинне було напасти на свого ворога, воно тільки з Симеоном домовлялося, щоб об’єднаними силами того й другого напасти на ворога. Решта колін не брали участі в цьому договорі («Книга Суддів», 1:1, 2, 3), але кожне окремо (як розповідається у вказаній главі) веде війну проти свого ворога і приймає кого хоче під свою владу і покровительство, — хоч і було наказано не щадити нікого ні за яких умов договору, а всіх винищити. За цей гріх їх, щоправда, ганено, але ніхто не притягався до суду. І не було випадку, щоб через це вони починали воювати один з одним і щоб одні втручалися до справ інших. Навпаки, вони вороже нападають на Веніяминових, які образили решту і настільки розірвали узи миру, що ніхто із союзників не міг безпечно користуватися у них гостинністю, і, нарешті, після битви, що тричі відновлювалася, переможець по праву війни вбивав без розбору всіх винних і невинних, що пізніше вони й оплакували із запізнілим каяттям.