Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 49)

Але наскільки все це, тобто свобода світської держави, благоговіння перед вітчизною, абсолютне право понад усіма іншими й ненависть, не тільки дозволена, але й благочесна, вороже ставлення до всіх, особливість моралі та звичаїв, — наскільки, кажу, це сприяло зміцненню духу гебреїв, заради того щоб вони з особливою постійністю й доблестю терпіли все заради вітчизни, — цього вельми ясно вчить розум, і це засвідчив сам досвід. Адже вони, доки існувало місто56, ніколи не могли жити під пануванням іншого, і тому Єрусалим називали містом заколотників («Книга Ездри», 4:12, 15). Другу державу57 (яка була лише тінню першої, після того як первосвященики захопили і верховну владу) з великими труднощами зруйнували римляни, про що сам Тацит у книзі II «Історій» свідчить такими словами: «Веспасіан завершив юдейську війну, полишивши облогу Єрусалима — справа гнітюча й важка, радше через характер цього народу і впертість у забобонах, аніж тому, що в обложених залишалося досить сил для перенесення злигоднів».

Але, крім названих обставин (оцінка яких залежить тільки від міркування), в цій державі була інша особливість — суща твердиня, яка понад усе повинна була утримувати громадян від думки про відпадіння і від виникнення в них будь-коли бажання залишити вітчизну, а саме: розрахунок вигоди (ratio utilitatis), яка становила опору життя і всіх людських дій. І вона, кажу, була особливою в цій державі. Бо ніде громадяни не володіли своїм майном з більшим правом, аніж піддані цієї держави, які мали рівну з князем частину землі й поля. Тут кожен був вічним господарем своєї частини, бо якщо хтось під тягарем бідності й продавав свій маєток чи поле, то з настанням ювілею ця власність повинна була знову повернутись до нього. Подібним чином були ухвалені й інші постанови, для того щоб ніхто не міг бути позбавлений свого нерухомого майна. Крім того, ніде бідність не переносилася так легко, як там, де любов до ближнього, тобто до співгромадянина, повинна була зберігатися з найбільшою побожністю, аби мати в своєму Богові милостивого царя. Так от, гебрейським громадянам тільки в їхній вітчизні могло бути добре, а поза нею для них могли бути найбільше лихо та безчестя.

Далі, не тільки для утримання їх на вітчизняному ґрунті, а й для уникнення громадянських війн та усунення приводу до розбрату вельми корисне було таке: ніхто не служив рівному собі, але тільки Богові, і прихильність та любов до співгромадян вважалися найвищим благочестям, яке немало підігрівалося загальною ненавистю гебреїв до інших народів, і навпаки, з боку останніх до гебреїв. Крім того, вельми корисною була найвища дисципліна послуху, в якому їх виховували, тому що вони повинні були робити все на основі певного припису Закону. Їм бо дозволялося орати не коли завгодно, але [тільки] в певні строки й роки, і разом з тим однією тільки породою робочої худоби. Точно так само дозволялося тільки в певний спосіб і в певний час сіяти й жати, і їхнє життя було неперервним піклуванням і послухом (дивись про це в розділі V — про користь церемоній). Тому послух, після того як вони цілком до нього звикли, повинен був здаватися їм не рабством, а свободою. Звідси також повинно було випливати, що кожний бажав не забороненого, а приписаного. Цьому немало також сприяло, напевно, й те, що в певні пори року вони зобов’язані були відпочивати й веселитися, дослухаючись не велінь серця, а Бога від усього серця. Тричі на рік вони були гостями у Бога («Повторення Закону», 16). У сьомий день тижня вони повинні були припиняти всяку роботу і віддаватися відпочинку. Крім цих, були призначені й інші дні, коли благопристойні втіхи та бенкетування не те що допускалися, а й заохочувались.

І я не думаю, що можна вигадати що-небудь дієвіше від цього, аби прихилити серця людей. Бо нічим серце не полониться більше, як радістю, що походить від благоговіння, тобто від любові й подиву одночасно. Це все не могло також стати для них звичним і нудним, бо служіння, призначене для святкових днів, відбувалося рідко і відзначалося розмаїттям. До цього додавалася й дуже велика шана до храму, що її вони завжди свято зберігали через особливе в ньому богослужіння і через усе те, чого вони зобов’язані були дотримуватися, перш ніж комусь дозволялося в нього увійти. Навіть сьогодні вони не без великого остраху читають про відомий ганебний вчинок Манасії, а саме: про встановлення ним ідола в Божому храмі58. Також і до законів, які вельми свято зберігалися у внутрішньому святилищі, у народу було не менше пошанування. Тому народного осуду й забобонів тут анітрохи не треба було боятися. Адже ніхто не смів висловити міркування про божественні речі, але повинен був, анітрохи не радячись із розумом, слухатися всього, що велілося на основі авторитету божественної відповіді, одержаної в храмі, чи Закону, встановленого Богом.

Думаю, що цим я хоч коротко, але досить ясно виклав найвищу суть цієї держави. Залишається тепер дослідити причини, чому гебреї стільки разів відпадали від законів, чому стільки разів їх неволили і чому, нарешті, держава могла бути цілком знищеною. Щоправда, тут, мабуть, хтось скаже, що це трапилося через народну впертість. Але це є хлоп’яцтвом, бо в чому ж цей народ (natio) був упертішим за інші? Від природи? Також ні. Бо остання створює не народи, а індивіду­умів, які складають народи, — звичайно, тільки внаслідок різниці мов, законів і засвоєних звичаїв. І тільки останні два чинники, тобто закони і звичаї, призводять до того, що кожний народ має особливий характер, особливий стан і, нарешті, особливі забобони. Так ось, якщо припустити, що гебреї більше за інших смертних були вперті, то останнє треба було б поставити в вину законам чи засвоєним звичаям. І, звичайно, правда те, що якби Бог хотів, щоб їхня держава була довговічніша, то він інакше встановив би права й закони і навчив би іншого способу управління народом. Тому що ми можемо сказати, крім того, що вони прогнівили свого Бога не тільки, як говорить Єремія (32:31), від часу заснування міста, а й від усталення законів. Про це і Єзекіїль (20:25) свідчить: «І тому я дав їм мати устави недобрі, і постанови, що не будуть вони жити ними. І занечистив я їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх, щоб пізнали вони, що я — Господь». Щоб правильно зрозуміти ці слова і причину зруйнування держави, треба відзначити, що спочатку існував намір передати все священне служіння первородним, а не левітам («Числа», 8:17), але, після того як усі, крім левітів, поклонилися тельцю, первістки були відкинуті й осквернені, і левіти були обрані на їхнє місце («Повторення Закону», 10:8).

Ця переміна, чим більше я про неї розмірковую, змушує мене послатися на слова Тацита, що в той час у Бога була турбота не про їхню безпеку, а про помсту їм. І не можу достатньо надивуватися тому, що в душі небожителя було стільки гніву, що він самі закони, які завжди мають на меті тільки честь, благо і безпеку всього народу, дав з наміром помститися за себе і покарати народ, так що закони виявилися не законами, не благом для народу, але радше покарами й муками. Адже всі підносини, які обов’язково треба було давати левітам і жерцям, а так само й те, що за первонароджених треба було платити викуп і віддавати левітам гроші за голову, і, нарешті, те, що тільки левітам дозволялося вступати до святилища, — все це постійно доводило гебреям їхню нечистоту й відщепенство. З іншого боку, і левітам було що постійно закидати. Бо немає сумніву, що серед стількох тисяч зустрічалося багато нахабних і неправдивих теологів. Звідси у народу з’явилася схильність стежити за вчинками левітів, які, без сумніву, були людьми, і, як водиться, звинувачувати всіх через злочин одного, а звідси — постійні нарікання, потім небажання годувати людей бездіяльних, ненависних і не поєднаних узами крові з ними, особливо якщо харч був дорогий. Тому нема нічого дивного, якщо за мирного часу, коли явні чудеса припинилися і не було людей з видатним авторитетом, збуджений і жадібний дух народу почав слабнути і нарешті відпав від культу, хоча й божественного, однак для нього безславного та підозрілого, і побажав нового. Тому й нема нічого дивного, що вожді, які заради утримання верховного права панування тільки за собою завжди шукають способу прив’язати до себе народ і відвернути його від первосвященика, дозволяли народові все і вводили нові культи.

Якби держава була влаштована згідно з первісним планом, то у всіх колін було б однакове право, всі користувалися б однаковою шаною і всі перебували б у повній безпеці. Справді, хто захотів би порушувати священне право своїх єдинокровних, і чого іншого бажав би більше, аніж із релігійного благочестя годувати своїх одноплеменців, братів і рідних, вчитися у них тлумачення законів і, нарешті, від них чекати божественних відповідей? І потім, усі коліна, таким чином, були б набагато тісніше пов’язані між собою, якби у всіх було однакове право розпоряджатися святинею. Мало того, нічого було б боятися, якби саме обрання левітів мало іншу причину, аніж гнів і помсту. Але, як ми сказали, вони прогнівили свого Бога, який, повторюючи знову слова Єзекіїля, «занечистив їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх».