Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 48)

Цими прикладами ми цілком потвердили те, що тепер сказали про право кожного коліна. Але, можливо, хтось запитає: хто саме обирав наступника князеві кожного коліна? Але про це я нічого певного не можу навести із самого Письма. Припускаю, однак, таке: оскільки кожне коліно було розділене на роди, глави яких обиралися з-поміж старійшин роду, то місце князя по праву заступав найстаріший. Адже Мойсей із старих обрав 70 помічників, які утворили з ним верховну раду. Ті, які по смерті Ісуса правили державою, називаються в Письмі старійшинами. І нарешті, у гебреїв найчастіше під старійшинами розуміють суддів, що, я думаю, всім відомо.

Але для нашої мети не так важливо знати це достовірно; достатньо й того, що я показав, що ніхто після смерті Мойсея не виконав функцій верховного владаря. Справді, оскільки не все залежало від рішення одного мужа, чи одних зборів, чи народу, але дещо було в управлінні одного коліна, інше в управлінні решти при рівноправ’ї тих і інших, то цілком ясно, що держава від дня кончини Мойсея була не монархічною, не аристократичною, не народною, але, як ми сказали, тео­кратичною: 1) тому що царським палацом у державі був храм, і тільки стосовно нього, як ми показали, люди з усіх колін були співгромадянами; 2) тому що всі громадяни повинні були присягати на вірність Богові, своєму верховному судді, якого одного вони обіцяли у всьому безумовно слухатися, і, нарешті, 3) тому що верховний над усіма повелитель, коли в ньому була потреба, ніким, крім одного Бога, не обирався. Мойсей ім’ям Бога раніше прямо оголосив народові про це у «Повторенні Закону» (18:15), а обрання Гедеона, Самсона і Самуїла насправді потверджує це. Тому не слід сумніватися, що решту вірних вождів було обрано подібним же чином, хоча це з історії про них і не видно.

Після того як ми встановили це, нам пора подивитися, наскільки цей спосіб державного ладу міг гамувати душі й стримувати як правителів, так і підлеглих таким чином, щоб ці не ставали бунтівниками, а ті — тиранами.

Ті, хто править державою або хто нею володіє, завжди намагаються прикрити видимістю права всякий неблаговидний вчинок, хоч би який вони вчинили, і переконати народ у тому, що діяли чесно. Цього вони легко досягають, коли все тлумачення права залежить тільки від них. Немає сумніву, що тим самим вони одержують найбільшу свободу робити все, що хочуть і що підказує їхня схильність, і навпаки, вони більшою мірою позбавляються свободи, якщо право тлумачення законів належить іншому і якщо в той же час правильне тлумачення їх настільки для всіх зрозуміле, що ніхто в ньому не може сумніватися. Із цього очевидно, що для гебрейських вождів головна причина злодіянь була усунута тим, що все право тлумачення законів було надано левітам («Повторення Закону», 21:5), які не брали ніякої участі в управлінні державою і не мали частки з іншими, і вся їхня доля й пошана залежали від істинного тлумачення законів. А також тим, що всьому народові було наказано через кожні сім років збиратися в певному місці, щоб він міг навчатися від первосвящеників законів, і крім того, щоб кожний поодинці без перерви і з найбільшою увагою читав і перечитував книгу Закону («Повторення Закону», 31:9 та інші і 6:7).

Отож вожді були повинні хоча б у власних інтересах дбати про те, щоб управляти всім згідно з даними і для всіх ясними законами, якщо вони хотіли користуватися в народу вельми великою повагою. Народ тоді шанував їх як служителів Царства Божого і намісників Бога. Інакше вони не могли уникнути крайньої ненависті з боку підданих, якою зазвичай буває релігійна [ненависть]. До цього, тобто до стримання непогамованих примх вождів, додавалася інша надзвичайно важлива обставина, а саме: те, що військо набиралося з усіх громадян (без жодного винятку від двадцятилітнього до шістдесятилітнього віку) і що вожді не могли найняти за плату жодного стороннього воїна. Це, кажу, було надзвичайно важко, бо відомо, що вожді можуть утискати народ тільки за допомогою війська, якому вони платять. Крім того, відомо, що вони нічого так не бояться, як свободи воїнів-співгромадян, доблестю, трудом і ціною крові яких були придбані свобода і слава держави. Тому Александр, коли він удруге повинен був битися проти Дарія, вислухавши пораду Парменіона, нагримав не на того, хто дав пораду, а на Полісперхонта, який погодився з ним. «Бо, — як пише Курцій у книзі IV, § 13, — він не наважився вдруге покарати Парменіона, що його він вилаяв незадовго перед цим сильніше, аніж хотів. І він міг придушити свободу македонян, якої він понад усе боявся, як ми вже говорили, тільки після того, як він значно збільшив число вояків з-поміж полонених порівняно з кількістю македонян. Тільки тоді він міг показати норов свого пристрасного і довго стримуваного свободою кращих громадян характеру». Так от, якщо ця свобода воїнів-співгромадян стримує вождів світської держави, які мають звичай привласнювати всю славу перемог тільки собі, то тим більше вона повинна була гамувати вождів у гебреїв, воїни яких билися не заради слави вождя, але заради слави Бога і вступали до бою тільки після одержання відповіді від Бога.

Додавалася потім та обставина, що всі вожді гебреїв були поєднані разом тільки узами релігії. А тому, якби хтось відпав від неї і став порушувати божественне право кожного, то інші могли його вважати ворогом і, згідно з законом, придушити.

Додавався, по-третє, страх перед новим якимось пророком. Адже якби тільки якийсь муж, відомий своїм праведним життям, показував за допомогою одержаних знамень, що він пророк, то тим самим він діставав би верховне право наказувати, як Мойсей, ім’ям Бога, який йому одному відкрився, а не тільки за вказівкою первосвящеників, як вождя. І безумовно, що такі люди легко могли приваблювати до себе пригноблений народ і за допомогою незначних знамень переконувати його у всьому, чого б вони не захотіли. Тим часом, навпаки, якщо управління справами йшло правильно, то вождь міг заздалегідь влаштувати так, що пророк повинен був спершу постати перед його судом, щоб зазнати випробувань: чи праведного він життя, чи є в нього достовірні й переконливі знамення своєї місії і, нарешті, чи узгодилося з прийнятим вченням і спільними законами вітчизни те, що він говорив нібито ім’ям Бога. Якби знамення недостатньо цьому відповідали або вчення було новим, то можна було б, згідно з законом, засудити його на смерть, у супротивному ж разі його приймали б тільки завдяки авторитету і свідченню вождя.

Додавалося, по-четверте, те, що вождь пе переважав решту родовитістю і управління державою діставалося йому не за правом крові, а тільки з поваги до віку й мужності.

Додавалася, нарешті, та обставина, що вожді і все військо могли бути захоплені не меншим бажанням війни, ніж бажанням миру. Бо військо, як ми сказали, складалося тільки з громадян. Тому вершителями як воєнних, так і мирних справ були одні й ті ж особи: хто в таборі був вояком, той на майдані був громадянином. І хто в таборі був провідником, той у залі був суддею.

І хто, нарешті, в таборі був головнокомандувачем, той князем був у місті. Тому ніхто не міг бажати війни заради війни, а лише заради миру і для захисту свободи, і можливо, що вождь утримувався, наскільки міг, від нововведень, щоб не бути зобов’язаним приходити до верховного первосвященика і стояти перед ним всупереч своїй гідності.

Ось такі підстави, які стримували вождів у їхніх межах. Тепер слід подивитися, яким чином народ був стримуваний. Але й на це вельми ясно вказують основи держави. Бо якщо хтось захоче хоч трохи поміркувати про них, то він враз побачить, що вони повинні були вкласти в серця громадян таку виняткову любов, що менш за все комусь могло спасти на гадку зрадити віт­чизну чи відпасти від неї, але, навпаки, всі повинні були бути так налаштовані, що вони швидше перетерпіли б найбільшу вбогість, аніж чуже владарювання. Бо після того, як вони перенесли своє право на Бога й увірували, що їхнє царство є царством Бога, і що тільки вони — сини Божі, а решта народів — вороги Бога, до яких вони були переповнені найжорстокішої ненависті (бо вірили, що й це благочесно, — дивись Псалом 139:21, 22), то для них нічого ганебнішого бути не могло, як присягати на вірність якомусь чужинцю й обіцяти йому послух. І вони уявити собі не могли більшої ганьби і якогось більшого прокляття, аніж зрада вітчизни, тобто самого Царства Божого, перед яким вони благоговіли. Навіть жити десь поза вітчизною вважалося ганьбою, тому що поклоніння Богові, до чого вони завжди були зобов’язані, дозволялося чинити тільки в одній вітчизні: адже тільки ця земля вважалася святою, інші ж вважалися нечистими й оскверненими.

Тому Давид, будучи змушений іти на вигнання, скаржився Саулові: «Якщо [намовили тебе проти мене] людські сини, — прокляті вони перед Господнім лицем, бо вони відігнали мене сьогодні, щоб я не належав до Гос­поднього спадку, говорячи: “Іди, служи іншим богам!”» («І книга Самуїлова», 26:19). І з цієї ж причини жоден громадянин (що тут особливо треба відзначити) не засуджувався на вигнання, бо хто грішить, той, звичайно, гідний покарання, але не безчестя. Отож любов гебреїв до вітчизни була не простою любов’ю, а благочестям. Це разом з ненавистю до решти племен настільки підсилювалося й насичувалося щоденним богослужінням, що повинно було стати другою натурою. Адже щоденне богослужіння не тільки було зовсім іншим (внаслідок чого вони зовсім усамітнилися й цілком відокремилися від решти), але й абсолютно протилежним. Тому від щоденного, сказати б, осуду повинна була виникнути постійна ненависть, міцніше від якої не могло бути в серцях, а саме: ненависть, яка виникла через велике благоговіння чи благочестя і яка вважалася благочесною. Більшої і впертішої за неї, звичайно, й існувати не може. Була й загальна причина, через яку ненависть завжди більше й більше розпалюється, а саме: її взаємність. Бо й погани, у свою чергу, повинні були відчувати до них найзапеклішу ненависть.