Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 46)

Але хоча, таким чином, ми мислимо право і владу уряду досить об’ємними, однак ніколи не буде існувати влада настільки сильна, щоб наділені нею поширювали свою могуть абсолютно на все, чого вони хочуть. Думаю, що я достатньо ясно вже показав це. А що стосується того, яким чином може бути утворена урядова влада, щоб вона все ж залишалася міцною, то я вже сказав, що до мого плану не входить показувати це. Однак, щоб виконати накреслене мною завдання, я відзначу те, чого з цією метою божественне одкровення навчило колись Мойсея, і потім розберемо. Із цього ми зрештою побачимо, які поступки передусім повинні бути зроблені підданим з боку верховної влади для більшої безпеки і посилення держави.

Розум і досвід вельми ясно вчать, що збереження держави залежить головним чином од вірності підданих та їх доброчестя і душевної постійності у виконанні наказів. Але яким чином слід керувати підданими, щоб вони постійно зберігали вірність і доброчестя, — це побачити не так-то легко. Бо всі, як правителі, так і керовані, — люди, тобто вони схильні замість праці до насолоди. А хто лише спізнав мінливий характер простолюду, того він майже приводить у відчай, тому що простолюд керується не розумом, але тільки афектами. Він ласий на все і вельми легко розбещується або жадобою, або розкішшю. Кожний думає, що він усе знає, і хоче всім порядкувати на свій розсуд; кожний вважає те чи інше справедливим чи несправедливим, законним чи незаконним остільки, оскільки воно, на його думку, хилиться до його вигоди чи шкоди. Із пихи він зневажає рівних і не терпить, щоб вони ним керували. Заздрячи більшій славі чи щастю, яке ніколи не буває рівномірно розподілене, він бажає зла іншому і тішиться з цього зла. І немає потреби перелічувати все. Бо всі знають, які злочини часто навіюють людям відразу до теперішнього становища і бажання новизни, які — поспішний гнів, які — жалюгідні злидні, і як вони заторкують і хвилюють їхні душі.

А відтак попередити все це й організувати уряд так, щоб обману не залишалося жодного місця, і до того ще встановити все так, щоб усі, незалежно від розумового складу, надавали перевагу не приватним вигодам, а суспільному праву, — це робота, це труд. Необхідність, правда, змусила обмислити багато чого. Однак ніколи не досягали того, щоб держава зазнавала небезпеки від громадян менше, аніж від ворогів, і щоб ті, хто править нею, боялися перших менше, аніж останніх. Свідок — найнепереможніша для ворогів Римська держава, — скільки разів вона була переможена своїми громадянами і придушена всілякими бідами, особливо за міжусобної війни Веспасіана з Вітеллієм. Дивись про це Тацита, на початку IV книги «Історій», де він малює вельми сумний вигляд Риму. Александр (як говорить Курцій у кінці VIII книги) цінував добру думку про себе ворога менше, ніж думку громадянина, оскільки він думав, що його велич може бути зруйнована його ж підданими. І, боячись за себе, він просить друзів про таке: «Ви тільки збережіть мене неушкодженим від інтриг придворних і внутрішніх підступів, — небезпеку війни та боїв я буду зносити без страху». «Філіп серед війська був у більшій безпеці, аніж у театрі. Від руки ворогів він часто рятувався, а руки своїх уникнути не міг. І якщо ви пригадаєте скін інших царів, то нарахуєте загублених своїми підданими більше, аніж ворогами» (Курцій, книга IX, § 6).

Отже, з цієї причини царі, які будь-коли узурпували владу, намагалися в інтересах саме своєї безпеки переконувати, що вони ведуть свій рід від безсмертних богів. Очевидно, вони думали, що коли б тільки піддані і взагалі всі люди не дивилися на них як на рівних собі, а мали б їх за богів, то вони охоче дозволили б їм керувати собою і легко підкорилися їм. Так, Август переконав римлян, що він веде свій рід від Енея, якого вважали сином Венери, богом: «Він побажав, щоб його вшановували храмами і зображеннями у вигляді божества...» (Тацит, «Літопис», книга І [10]). Александр схотів, щоб йому поклонялися як синові Юпітера, правда, він це, здається, зробив навмисне, а не з гордощів, як вказує його відповідь на закид Єрмолая. «Було майже гідне сміху, — сказав він, — те, що Єрмолай вимагав від мене, щоб я відкинув Юпітера, оракул якого мене закликає. Хіба в моїй владі те, що боги віщують? Він (Юпітер) підніс мені ім’я сина; прийняття (зауважте добре) не суперечило б справам, які ми звершуємо. О, якби й індійці вірили, що я бог! Бо чутка допомагає війнам, і часто те, що вважали неправдивим, заступало місце істини» (Курцій, книга VIII, § 8).

Цими небагатьма словами він переконує простаків у явній вигадці і в той же час натякає на причину обману. Це зробив також і Клеон у своїй промові, в якій намагався переконати македонян погодитись із царем. Розповідаючи з подивом про славу Александра і перелічуючи його заслуги та надавши обманові вигляд істини, він переходить потім до пояснень вигоди цього погляду: «Перси, звичайно, не тільки благочесно, але й розумно пошановують царів своїх у числі богів. Адже величність є оплотом добробуту», — і, нарешті, робить висновок, що «сам він при вході царя до бенкетної зали впаде ниць. Це ж і інші повинні робити, і особливо обдаровані мудріс­тю» (дивись у тій же книзі VIII, § 5). Але македоняни були більш розважливі. І люди, за винятком хіба цілковитих варварів, не дозволяють так явно обманювати і перетворювати себе з підданих на непотрібних рабів. Але інші легше зуміли переконати [себе], що величність священна і заступає на землі місце Бога, що вона встановлюється Богом, а не за вибором і згодою людей, і що вона зберігається й захищається особливим промислом і за божественною допомогою. І подібним чином монархи для охорони свого панування вигадували й інше. Все це я пропущу і, щоб перейти до того, до чого я хочу [перейти], відзначу й розберу, як я сказав, тільки те, чого колись божественне одкровення навчило з цією метою Мойсея.

Ми сказали вже вище, у V розділі, що після того, як гебреї вийшли з Єгипту, вони більше не були зобов’язані жодному праву іншого народу, але одержали можливість за бажанням встановити нові права і зайняти землі, які хотіли. Бо після того, як вони були звільнені від нестерпного гноблення єгиптян і не були віддані комусь із смертних за якимось договором, вони знову набули своє природне право на все, що могли, і кожен знову міг вирішувати, чи хоче він зберегти його, чи поступитися ним і перенести його на іншого. Отож, перебуваючи в цьому природному стані, вони за порадою Мойсея, до якого всі мали найбільшу довіру, вирішили не переносити свого права ні на кого зі смертних, але тільки на Бога. І, не зволікаючи, всі, ніби в один голос, обіцяли безумовно слухатися Бога у всіх його наказах і не визнавати іншого права, крім того, яке він сам утвердив би як право у пророчому одкровенні. І ця обіцянка чи перенесення права на Бога була зроблена таким же чином, як це ми вище збагнули про те, що відбувається у звичайному суспільстві, коли люди вирішують поступитися своїм природним правом. Адже вони в точно вираженому зобов’язанні («Вихід», 24:7) і клятві внаслідок свого природного права вільно, а не з примусу чи від страху перед погрозами, відмовилися від свого природного права і перенесли його на Бога.

Потім, щоб договір мав силу, був міцним і не було підозри в обмані, Бог ні про що не домовлявся з ними, доки вони не відчули його дивовижної могуті, яка тільки й зберегла їх і яка тільки й могла зберегти в майбутньому («Вихід», 19:4, 5). Бо через те, що вони вірили, ніби можуть бути збережені тільки могуттю Бога, вони й перенесли на Бога всю свою природну могуть самозахисту, яка, за їхніми перевісними уявленнями, можливо, походить від них самих; а відтак, і все своє право. Виходить, державою гебреїв правив тільки Бог, і вона одна відтак, внаслідок зобов’язання, по праву була названа Царством Божим, а Бог також по праву названий царем гебреїв. Виходить, і вороги цієї держави — вороги Бога, і громадяни, які хотіли б нею заволодіти, винні в образі божественної величності, і, нарешті, права держави — права й накази Бога. Тому в цій державі цивільне право і релігія, яка, як ми показали, полягала тільки в послуху Богові, були одне й те ж. Іншими словами, догмати релігії були не повчаннями, а правами і наказами, благочестя вважалося справедливістю, нечестя — злочином і несправедливістю.

Той, хто відпадав від релігії, переставав бути громадянином і за це одне вважався ворогом, а хто вмирав за віру, той вважався таким, що вмер за батьківщину. І взагалі, між цивільним правом і релігією рішуче ніякої різниці не було. І з цієї причини ця держава могла називатися теократичною, оскільки громадяни її підкорялися тільки праву, відкритому Богом. Але, щоправда, все це існувало більше в уяві, аніж у дійсності, бо на ділі гебреї, безумовно, зберегли право влади, як це буде видно з того, про що я зараз повинен сказати, а саме: із способу, яким ця держава управлялася і який я вирішив пояснити тут.

Оскільки гебреї ні на кого іншого не переносили свого права, але всі, як за демократії, відмовилися від свого права і одноголосно заявили: «Все, що Бог скаже (без усякого явного посередника), зробимо», — то звідси випливає, що вони всі за своїм зобов’язанням лишилися цілком рівними, і право радитися з Богом, приймати і тлумачити закони у всіх було однакове, і абсолютно всі однаково відповідали за управління державою. Вони, отже, з цієї причини на перший раз усі однаково приступили до Бога, щоб вислухати те, що він хотів повеліти. Але при цих перших відвідинах вони до того були вражені страхом і з таким переляком слухали мову Бога, що думали, ніби настає їхня остання година. І ось, сповнені страху, вони знову звертаються до Мойсея: «Голос його чули ми з середини огню... А тепер нащо маємо вмирати? Бо спалить нас той великий огонь! Якщо ми будемо ще далі слухати голос Господа, Бога нашого, то помремо... Приступи сам і слухай усе, що скаже Господь, Бог наш, і ти будеш говорити нам усе, що промовлятиме Господь, Бог наш, до тебе, а ми будемо слухати й виконаємо». Цим вони переконливо скасували перший договір і своє право радитися з Богом і тлумачити його веління безумовно перенесли на Мойсея. Бо тут вони не обіцяли, як раніше, слухатися всього, що Бог скаже їм самим, але того, що Бог скаже Мойсею («Повторення Закону», 5:24—27; 18:15, 16).