Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 45)

І природний стан мислиться нами як існуюче до божественного права, даного одкровенням, і без нього не тільки стосовно незнання, але й стосовно свободи, в якій усе родиться. Адже, якби люди від природи були зобов’язані божественним правом чи якби божественне право було правом природним, то зайве було б Богові укладати договір із людьми та зв’язувати їх обов’язком і присягою. Тому, безумовно, слід припустити, що божественне право почалося з того часу, з якого люди вираженим зобов’язанням обіцяли Богові слухатися у всьому. Цим вони ніби відмовилися від своєї природної свободи і своє право перенесли на Бога, подібно до того, як, ми говорили, чиниться в громадянському побуті. Але про це я далі буду розмірковувати докладніше. Але можна ще заперечити, що верховна влада зобов’язується цим божественним правом нарівні з підданими, а тим часом ми сказали, що вона утримує і природне право і що ним по праву все дозволено. Тому для повного усунення цих труднощів, які виникають не так стосовно природного стану, як стосовно природного права, я кажу, що в природному стані кожний зобов’язується жити, керуючись відвертим правом, на тій же підставі, на якій він зобов’язується жити за вказівкою здорового глузду, а саме: тому що це йому корисніше і необхідне для спасіння. Якби він не захотів цього, то йому загрожувала б небезпека. І, отже, він зобов’язаний жити тільки за власним рішенням, а не за рішенням іншого, і не зобов’язаний визнавати будь-якого смертного ні за суддю, ні за того, хто карає згідно з правом релігії.

І я стверджую, що верховна влада зберегла це право. Boнa, звичайно, може питати поради у людей, але не зобов’язана визнавати суддею нікого і ніякого смертного, крім себе, — тим, хто карає за будь-чиє право, виключаючи пророка, який навмисне буде посланий Богом і який потвердить це переконливими знаменнями. Але й навіть тоді вона змушена визнати суддею не людину, а самого Бога. Якщо ж верховна влада не захоче слухатися Бога в його відвертому праві, то їй від цього загрожують небезпека і шкода навіть при відсутності протиріччя з якимось цивільним чи природним правом. Адже цивільне право залежить тільки від її рішення. Природне ж право залежить від законів природи, які пристосовані не до релігії, яка має на увазі тільки людську користь, а до універсального порядку природи, тобто до вічного рішення Бога, нам не відомого. І це, певно, дещо невиразно розуміли деякі автори, а саме ті, які твердять, що людина може грішити, звичайно, проти даної в одкровенні волі Бога, але не проти його вічного рішення, яким він усе наперед визначив.

Коли б тепер хто запитав: а що, якби верховна влада звеліла робити щось проти релігії й послуху, який ми обіцяли Богові в чітко вираженому зобов’язанні? Божественного чи людського повеління слід слухатися? Але оскільки про це я далі говоритиму докладніше, то тут скажу тільки коротко: Бога слід слухатися передусім, коли маємо відоме і безсумнівне одкровення. Але оскільки відносно релігії люди зазвичай більш за все помиляються і, дивлячись на різницю духовних обдаровань, вигадують багато чого з не меншою запопадливістю; як більш ніж достатньо свідчить досвід, безумовно, що якби ніхто не зобов’язувався на основі права слухатися верховної влади в тому, що, на його думку, стосується релігії, тоді й право країни залежало б від різного судження і настрою духу кожного. Бо ніхто не зважав би на це право, якби думав, що воно встановлене проти його віри і забобону, і, отже, кожний міг би під цим приводом зважитись на все. А оскільки це означало б повне порушення права країни, то звідси випливає, що верховній владі, на якій тільки й лежить як за божественним, так і за природним правом обов’язок дотримувати і зберігати права держави, належить верховне право встановлювати стосовно релігії все, що б вона не вирішила, і що, згідно з даною їй обіцянкою, яку Бог велів усіляко дотримувати, всі зобов’язані слухатися її рішень і наказів стосовно релігії.

Якщо ж ті, хто володіє верховною владою, погани, то з ними або не слід ні про що домовлятися, але краще наважитись перетерпіти крайнощі, аніж передати їм своє право. Чи якби [люди] уклали договір і перенесли на них своє право, то, позбувшись через це права захищати себе і релігію, вони були б зобов’язані слухатися їх і зберігати вірність, або їх могли б змусити до цього. Виключається лише той, кому Бог у певному одкровенні обіцяв особливу допомогу проти тирана, або той, кого він особисто захотів би звільнити [від обов’язку]. Так, ми бачимо, що зі стількох юдеїв, що були у Вавилоні, тільки троє юнаків, які не сумнівалися в допомозі Божій, не схотіли слухатися Навуходоносора53, решта ж, виключаючи ще Даниїла, що його сам цар вельми шанував, без сумніву, слухалися, присилувані правом, думаючи, можливо, в душі, що вони за рішенням Бога були віддані цареві і що цар володіє верховною владою та зберігає її за божественним приписом. Навпаки, Елеазар54, коли вітчизна ще сяк-так трималася, хотів дати приклад стійкості своїм співвітчизникам, щоб вони, наслідуючи його, краще перетерпіли все, аніж погодились перенести на греків своє право і владу, і все випробували, аби не бути змушеними перейти до поганської віри. Це і щоденним досвідом потверджується. Адже ті, хто володіє християнською державою, не вагаються укладати для більшої її безпеки союз із турками й поганами і наказують своїм підданим, які вирушають туди на проживання, не допускати при виконанні якихось побутових чи божественних церемоній більшої свободи, аніж обумовлено текстом договору або ніж та держава допускає, як про це засвідчує договір голандців з японцями, про який ми вище говорили.

Розділ XVII. Показується, що ніхто не може передати всього верховній владі і що в цьому немає необхідності. Про державу гебреїв: якою вона була за життя Мойсея, якою після його смерті до обрання царів, і про її переваги. і, нарешті, про причини, чому теократія мала загинути і майже не могла існувати без чвар

Наведене в попередньому розділі міркування про право верховної влади над усім і перенесення на неї природного права кожного добре узгоджується з дійсністю, і дійсність могла б бути так влаштована, щоб вона дедалі більше наближалася до нього. Однак завжди і всюди воно багато в чому неодмінно залишиться чисто теоретичним. Бо ніхто не буде в змозі колись перенести на іншого свою могуть, а отже, і своє право так, щоб перестати бути людиною. І ніколи не буде існувати якась така верховна влада, яка могла б виконати все так, як вона хоче. Бо даремно наказувати підданому ненавидіти того, хто прив’язав його до себе благодіянням, любити того, хто вчинив йому шкоду, не ображатися на кривди, не бажати звільнення від страху та багато чого подібного, що неодмінно випливає із законів людської природи. І я думаю, що й сам досвід вельми чітко показує це, бо ніколи люди не відмовлялися настільки від свого права і не передавали іншому своєї могуті настільки, щоб їх не боялися ті самі, які одержали їхні право й могуть; і щоб уряд не відчував небезпеки від громадян, хоч і позбавлених свого права, більше, ніж від ворогів.

І, звичайно, якби люди могли бути позбавлені свого природного права до такої міри, що надалі вони нічого не могли б робити проти волі тих, хто заволодів верховним правом, тоді цілком безкарно можна було б царювати над підданими найжорстокішим чином. Я думаю, що це нікому й на думку не може спасти. Тому слід допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого залежного, таким чином, тільки від його рішення, а не від чийого іншого. Однак, щоб правильно зрозуміти, до яких меж простягаються право і влада уряду, треба зауважити, що влада уряду полягає, власне, не в тому, що він може примушувати людей страхом, але абсолютно у всьому, за допомогою чого він може примусити людей слухатися його наказів. Бо не основа послуху, а [сам] послух робить людину підданим. Оскільки, на якій би підставі людина не вирішила виконувати накази верховної влади — чи тому, що вона боїться покари, чи тому, що вона чекає чогось від того, чи тому, що любить вітчизну, чи під впливом якогось іншого афекту, — вона однаково вирішує за своїм власним розумінням і тим менше діє за наказом верховної влади.

Отож із того, що людина робить щось за власним розумінням, не слід враз робити висновок, що вона діє зі своєї волі, а не з волі уряду. Справді, оскільки людина і в тому випадку, коли її зобов’язує любов, і в тому, коли страх примушує її уникати зла, завжди діє за власним розсудом і рішенням, то, питається, якби не було ніякого уряду і ніякого закону над підданими, чи це право неодмінно поширювалося б на все, чим можна змусити людей наважитись поступитися уряду? Таким чином, підданий чинить з волі уряду, а не зі своєї власної, у всьому, що робить згідно з наказом верховної влади, — чи буде зобов’язаний до того любов’ю, чи змушений страхом, чи (що, звичайно, частіше) внаслідок поєднання надії і страху, чи з чемності, яка є пристрастю, в якій поєднуються страх і подив. Або керуючись будь-якою іншою підставою.

Це виявляється також вельми очевидно з того, що послух має на увазі не так зовнішню, як внутрішню дію душі. І відтак той більше за все перебуває під пануванням іншого, хто вирішує слухатися його від щирого серця, що б він не повелів, і відтак той найбільше панує, хто царює над серцями підданих. Якби найбільше панування утримували ті, кого більш за все бояться, тоді, звичайно, цим володіли б піддані тиранів, бо тирани їх найбільше бояться. Потім, хоча над серцями не можна так панувати, як над язиками, однак серця перебувають у деякому відношенні під пануванням верховної влади, яка багатьма способами може домогтися, щоб досить велике число людей думало, любило, ненавиділо все, що їй бажано. Відтак, хоч це й не робиться за безпосереднім наказом верховної влади, однак, як засвідчує досвід, це часто робиться завдяки авторитету її могуті і її управління, тобто завдяки її праву. Тому ми без усякої суперечки з розумом можемо мислити людей, які тільки разом з урядовим правом вірять, люблять, ненавидять, зневажають і взагалі улягають будь-яким афектам.