Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 44)

Отже, піклуватися про це належить тільки верховній владі, підданцям же, як ми сказали, належить виконувати її накази і не визнавати іншого права, крім того, яке верховна влада оголошує за право. Але, можливо, хтось подумає, що ми таким чином перетворюємо підданців на рабів, тому що думають, ніби рабом є той, хто діє за наказом, а вільний той, хто виявляє свою волю. Це, звичайно, абсолютно неправильно, бо насправді хто таким чином збурюється згідно зі своєю примхою і не може ні бачити, ні зробити нічого, що йому корисно, той є рабом найвищою мірою, і тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись самим розумом. Звичайно, дія за наказом, тобто послух, певним чином знищує свободу, але робить рабом не це, а основа дії. Якщо метою дії є користь не самого діяча, але повелителя, тоді діяч є рабом і самому собі не потрібним. Але в державі й імперії, де найвищий закон є благом для всього народу, а не лише для повелителя, той, хто в усьому слухається верховної влади, повинен бути названий не собі ж непотрібним рабом, а підданцем, а тому та держава найбільш вільна, закони якої ґрунтуються на здоровому глузді. Там-бо кожний, коли захоче, може бути вільним, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівкою розуму.

Так само й діти, хоч вони зобов’язані слухатися всіх наказів батьків, не є, однак, рабами, бо накази батьків найбільше спрямовані на користь дітей. Отже, ми визнаємо велику різницю між рабом, сином і підлеглим. Вони визначаються так: рабом є той, хто зобов’язаний підкорятися волі пана, яка має на увазі користь тільки для повелителя; сином же — той, хто робить за наказом батька те, що йому корисне. Нарешті, підлеглий — той, хто робить за наказом верховної влади те, що корисне суспільству, а отже, і йому. І я думаю, що я переконливо показав підвалини демократичної держави. Я вважав за потрібне говорити про це більше, ніж про всіх інших, тому що, здавалося, воно найбільш природне і найбільш наближається до свободи, яку природа дає кожному, бо в цьому кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, а на більшу частину всього суспільства, одиницею якого він є. І на цій підставі всі є рівними, як раніше — в природному стані.

Потім, коли я вирішив говорити про користь свободи в державі, я захотів говорити спеціально тільки про цю форму правління, тому що вона найбільше сприяє моєму наміру. А відтак підвалини решти форм влади я розбирати не буду. І, щоб спізнати їхнє право, нам уже не потрібно знати, звідки вони його одержали і чи часто одержують: адже це з показаного нині достатньо добре видно. Бо відомо, що верховне право наказувати все, що хочеться, належить тому, хто має найвищу могуть, хай буде це одна особа, чи декілька, чи, нарешті, всі, і, крім того, відомо, що всякий, хто добровільно чи з примусу переніс на іншого владу самозахисту, той цілком поступився своїм природним правом і, отже, вирішив слухатися його безумовно у всьому. Тому він зобов’язаний все виконувати, доки цар, чи аристократи, чи народ зберігають набуту найвищу могуть, яка була підставою перенесення на них права. Більшого додавати до цього немає потреби.

Після того як було показано підвалини і право держави, легко буде визначити, що таке цивільне приватне право, що — правопорушення, що — правосуддя і неправосуддя в громадянському стані. Далі: хто вважається союзником, хто ворогом і що, нарешті, [вважається] злочином образи величності. Під приватним цивільним правом ми можемо розуміти не що інше, як свободу кожного зберігати себе у своєму стані, яка визначається указами верховної влади і захищена тільки її авторитетом. Бо після того, як кожний переніс на іншого своє право жити за власною ухвалою (а воно визначається тільки його владою), тобто переніс на нього свою свободу і могуть захищати себе, він уже зобов’язаний жити тільки згідно з його рішенням і захищати себе тільки його засобами. Правопорушення буває, коли громадянин чи підданий терпить від іншого якусь шкоду всупереч цивільному праву чи указу верховної влади. Бо правопорушення може бути мислиме тільки в громадянському стані, але жодного правопорушення для підданих не може спричинитися від верховної влади, якій по праву все дозволено. Отож воно може мати місце тільки поміж приватними особами, що їх право зобов’язало не шкодити одне одному. Правосуддя — це твердість у віддаванні кожному того, що йому належить на підставі цивільного права. Неправосуддя ж — це позбавлення людини під виглядом права того, що їй належить на підставі істинного тлумачення законів.

Говорять також про «рівність» і «нерівність» тому, що ті, хто поставлений для розбору позовів, зобов’язані, аж ніяк не зважаючи на особи, вважати всіх рівними і однаково захищати право кожного: багатієві не заздрити і бідняка не зневажати. Союзники — це люди двох країн, які з метою не наражатися на небезпеку внаслідок військових чвар чи заради якоїсь вигоди домовляються між собою не шкодити один одному, але, навпаки, допомагати при наявній потребі, і до того ж так, щоб кожний зберігав свою незалежність. Цей договір доти буде мати силу, доки буде існувати його підстава, а саме: привід для небезпеки чи вигоди, оскільки ніхто не домовляється і не зобов’язується виконувати договори, якщо не сподівається на якесь благо чи не тривожиться через якесь лихо. Коли б ця підстава відпала, то й договір сам собою скасувався б, — цього й досвід вчить більше ніж достатньо. Бо хоч різні держави й домовляються між собою не шкодити одна одній, однак вони намагаються, наскільки можуть, перешкоджати одна одній стати могутнішою і не дають віри словам, доки вони не побачать достатньо чітко мету і користь договору для обох сторін. Інакше вони бояться обману, і не без підстав: хто ж, окрім дурня, який не знає права верховних правителів, задовольниться словами й обіцянками того, хто володіє верховною владою і правом робити все, що завгодно, і для кого добробут і користь його держави повинні бути найвищим законом?

І якщо, крім того, ми звернемо увагу на благочестя й релігію, то побачимо на додачу, що ніхто, наділений владою, не може, не чинячи злочину, виконати обіцянку на шкоду своїй державі. Бо всяку обіцянку, яка, на його погляд, загрожує шкодою його державі, він може виконати, тільки порушуючи дане підданцям слово, яке, однак, його найвищою мірою зобов’язує і яке зазвичай обіцяють зберегти вельми свято. Далі, ворогом є всякий, хто живе поза країною і не визнає влади країни ні як союзник, ні як підданий. Адже ворога державі витворює не ненависть, а право. І право країни над тим, хто ні за яким договором не визнає її влади, є те саме, як і над тим, хто заподіяв шкоду. Тому вона може змусити його, згідно з правом, чи до підданства, чи до союзу всяким способом, яким вона буде в змозі його [примусити]. Нарешті, злочин образи величності має місце тільки в середовищі підданих, чи громадян, які через мовчазне чи виражене зобов’язання все своє право перенесли на державу, і [тому] мовиться, що такий злочин вчинив той підданий, який намагався якимось способом заволодіти правом верховної влади чи передати його іншому. Кажу «намагався», тому що якби визнавати винними належало тільки після вчинення злочину, то після присвоєння права чи передачі його іншому в більшості випадків державі пізно було б думати про це.

Потім, кажу, байдуже, «хто яким способом намагається заволодіти правом верховної влади», оскільки не визнаю ніякої різниці в тому, чи випливала з цього лише очевидна шкода, чи прибуток для всієї держави. Бо, хоч би з яких міркувань він робив замах на владу, він ображає величність і згідно з правом засуджується. Це, принаймні на війні, за визнанням усіх, робиться з повним правом. А саме: якщо хто не зберігає своєї позиції, але без відома полководця наступає на ворога, то хоча б він чинив справу і з добрим наміром, але самовільно, і переміг ворога, він однак, згідно з законом, засуджується на смерть, тому що порушив клятву і право полководця. Щоправда, не всі однаково чітко бачать, що всі без винятку громадяни завжди підкоряються цьому праву. Підстава, однак, [в обох випадках] цілком та сама. Справді, оскільки держава повинна зберігатися й управлятися тільки за рішенням верховної влади і було домовлено, що це право належить тільки їй, то відтак, якщо хто за своєю тільки волею і без відома верховної влади почав виконувати якусь громадську справу, то хоча б із цього й випливала безумовна користь для держави, однак, як ми сказали, він порушив право верховної влади й образив величність і згідно з правом гідно карається.

Тепер, щоб усунути всяке непорозуміння, залишається відповісти на питання: чи не явно суперечить божественному праву, яке походить з одкровення, те, що ми вище стверджували, а саме: що кожний, хто не користується розумом і живе в природному стані, згідно з законами бажання і внаслідок найвищого права природи, не стоїть у явній суперечці з даним в одкровенні божественним правом? Справді, оскільки, згідно з божественним Заповітом, безумовно всі (чи користуються вони розумом, чи ні) однаково зобов’язані любити ближнього, як самого себе, то ми, отже, не можемо, не порушуючи права, заподіяти шкоду іншому і жити тільки за законами бажання. Але ми легко можемо відповісти на це заперечення, якщо тільки ми заглибимось у природний стан, бо він і за природою, і за часом передує релігії. Адже ніхто від природи не знає, що він зобов’язаний якимось послухом Богові, і навіть за допомогою якогось міркування не може прийти до цього, але кожен може спізнати це тільки через одкровення, потверджене знаменнями. Тому до одкровення ніхто не зобов’язується божественним правом, якого він не може знати. І тому природний стан не треба змішувати зі станом у релігії, але про нього треба думати, як про стан без релігії і Закону, а отже, й без гріха і несправедливості, як ми вже розвинули і потвердили це авторитетом Павла.